Колтун О.В.
Вступ до геоморфології

Геоморфологічне картографування

Геоморфологічне картографування

Об'єкти геоморфологічного картографування і способи їх зображення. Типізації геоморфологічних карт. Міжнародна уніфікована легенда для геоморфологічних карт. Генералізація інформації.

Геоморфологічним картографуванням називають комплекс заходів зі створення геоморфологічних карт. Геоморфологічна картографія є підрозділом тематичної картографії, який належить до картографії за методом, а до геоморфології – за предметом досліджень.
Геоморфологічна картографія вивчає історію розвитку принципів і прийомів побудови геоморфологічних карт; класифікацію об'єктів геоморфологічного картографування згідно з вимогами картографії; способи зображення на картах різних геоморфологічних об'єктів; класифікацію геоморфологічних карт; зміст, принципи побудови і способи оформлення різних типів геоморфологічних карт; принципи генералізації геоморфологічних карт; способи створення геоморфологічних карт (польові і камеральні); застосування геоморфологічних карт у різних галузях господарства.
На геоморфологічних картах позначають елементи рельєфу (поверхні – сх.или, плакори, площадки, і лінійні елементи – тальвеги, гребені, бровки тощо); форми рельєфу (нерівності у вигляді об'ємних тіл різного розміру; угруповання елементів і форм рельєфу – природні морфологічні комплекси, типи рельєфу тощо). Ці об'єкти картографування потрібно систематизувати, однак, на думку O.K. Леонтьева, необхідно розрізняти класифікацію рельєфу і легенду геоморфологічної карти, бо головна риса легенди - повна відповідність вимогам картографічного зображення.

До головних способів зображення геоморфологічних об'єктів належать:
• якісний фон, який використовують для позначення генезису, а вік тоді позначають індексом;
• значки (позамасштабні та стилізовані, означають наявність, а не кількість того чи іншого об'єкта чи явища);
• ізолінії (наприклад, на морфометричних картах);
• спосіб ареалів (використовують для позначення території поширення якогось явища за допомогою обмежувальних ліній, штрихування, рівномірного розподілу значків);
• лінії руху (переважно стрілки, довжина, товщина, колір яких відображають якісні й кількісні сторони явищ);
• картодіаграми (спорово-пилкові, складу порід, рози простягання тальвегів і вододілів, орієнтування тріщин тощо);
• картограми (інтенсивність певного показника наносять на карту по адміністративних одиницях чи рівновеликі ділянки).

Геоморфологічні карти поділяють за низкою ознак, передусім, за змістом: а) за ступенем охоплення показників (загальні геоморфологічні карти, на яких відображена тріада – вік, генезис, морфологія; окремі для певних генетичних типів рельєфу чи окремих компонентів тріади); б) за ступенем узагальнення показників (синтетичні, аналітичні, комплексні).
Окрему групу утворюють карти геоморфологічного районування, які відображають поділ території за однією чи сукупністю ознак відповідно до цільового призначення районування. Проте вважають, що ці карти завжди є синтетичними щодо карт, на яких показано розміщення об'єктів чи явищ.
За масштабом виділяють карти велико-, середньо-, дрібномасштабні. До перших належать карти з масштабом 1:200000 і більше, до других – від 1:200000 і до 1:1000000 включно, до третіх – менше 1:1000000.
Геоморфологічні карти також бувають широкого і вузького призначення.

Значного поширення набули морфометричні карти. В.П. Філософов на підставі аналізу морфометричних карт розробив методику визначення перспектив відшукання родовищ нафти і газу в межах платформ. Починають усе з карт порядків долин; головним джерелом інформації є карти базисних поверхонь, вершинних поверхонь, залишкового рельєфу, локального розмиву (знесених об'ємів гірських порід), різниць базисних і вершинних поверхонь.
Морфометричні карти належать до окремих геоморфологічних карт за змістом, і зрештою, мають вузьке призначення, на відміну від загальних геоморфологічних карт. У 60-80-х роках XX ст. у СРСР виконували державне геоморфологічне знімання. Тоді визначили, що, по-перше, головним засобом зображення – якісним фоном – позначатимуть генезис рельєфу, по-друге, обов'язково потрібно картувати і наносити річкові долини з комплексом форм, межиріччя з формами, що їх ускладнюють, морфоструктури (за допомогою значків).
Усталилося кілька підходів до складання геоморфологічних карт. На думку І.П. Герасимова, їх чотири: 1) морфо-генетичний (традиційний), коли наносять комплекс форм рельєфу (стосується карт дрібнішого масштабу); 2) генетичний, коли наносять не комплекси, а генетично однорідні поверхні (більше стосується карт знімальних масштабів); 3) історичний (палеогеоморфологічний, віковий), згодом завдяки Ю.О. Мещерякову – історико-генетичний з нанесенням кір звітрювання, поверхонь вирівнювання; 4) модернізований морфогенетичний (морфоструктурно-морфоскультурний).

Для геоморфологічних карт є міжнародна уніфікована легенда, яка об'єднала форми й елементи рельєфу у 16 генетичних груп:
- ендогенного походження:
неотектонічні (давні і свіжі, активні);
форми, зумовлені вулканізмом (деструктивні, акумулятивні);
форми, утворені відкладами гарячих джерел;
- екзогенного походження:
денудаційні (деструктивні, акумулятивні);
флювіальні (ерозійні, акумулятивні);
флювіально-денудаційні;
флювіогляціальні;
карстові;
суфозійні;
льодовикові (деструктивні, акумулятивні, форми рельєфу фірну і льодовиків);
нівальні, мерзлотні та морозні (деструктивні, акумулятивні);
термокарстові;
еолові (деструктивні, акумулятивні);
морські й озерні (деструктивні, акумулятивні);
біогенні;
антропогенні.

Усього до цієї легенди введено 353 форми рельєфу.

За сучасного рівня розвитку науки і техніки особливе значення у картографуванні мають математичні методи. Головне завдання в разі математизації – розробка критеріїв для введення мір кількості та якості (цінності) геоморфологічної інформації.
До геоморфологічних завдань, вирішуваних математично, належать: визначення необхідної і достатньої кількості спостережень (йдеться передусім про достовірність вибірки); визначення точності складання геоморфологічних карт; визначення ступеня геоморфологічної подібності (відмінності); визначення міри внутрішньої однорідності геоморфологічного об'єкта; визначення міри географічного сусідства геоморфологічних об'єктів; кількісна оцінка рівня суб'єктивності складеної карти.

Особливо важливі математичні методи в разі генералізації. Картографічною генералізацією називають відбір і узагальнення зображуваних на карті явищ. Послідовність дій така:
відбір елементів змісту карти;
узагальнення їхніх якісних і кількісних ознак у процесі розробки легенди;
відбір окремих об'єктів чи ділянок, які виокремлюють за узагальненими показниками;
узагальнення обрисів виокремлюваних ділянок (контурів, меж);
виділення головного змісту засобами оформлення.

Генералізацію будь-якої карти починають з легенди. Об'єднані, уніфіковані легенди відрізняються тим, що їх будують на підставі об'єднаних класифікацій об'єктів, які вивчають, з виділенням категорій різного таксономічного рангу, підпорядкованих один одному як часткове до загального. Масштаб карт впливає на вибір рангу зображуваних об'єктів: чим більший масштаб, тим дрібніші таксономічні категорії картографують. Уніфіковані системи об'єктів картографування створюють умови для застосування уніфікованих систем умовних позначень (кольорового якісного фону, значків) на картах будь-яких масштабів.

Зміст спеціальних карт відбирають у три стадії з послідовним наближенням картографічного зображення до вимог заданого масштабу.
На першій стадії первинний відбір навантаження визначений узагальненою легендою. Об'єкти, подрібнені на великомасштабних картах, об'єднують в один контур на картах дрібномасштабних. Наприклад, об'єднують форми морського хвильового і нехвильового походження, у нерозчленовані тераси четвертинного віку – верхньо-, середньо- і нижньочетвертинні тераси.
Однак такий відбір не треба робити механічно й однаково по всій карті, бо там, де перелічені елементи займають великі площі, вони можуть бути виділені в масштабі карти самостійним контуром з відповідним відображенням у легенді. Отож, первинний відбір змісту карти й опрацювання легенди взаємопов'язані. Одночасно можна замінити ряд дрібних чи вузьких контурів, відповідно, позамасштабними чи лінійними знаками.
На другій стадії відбирають контури й об'єкти, які не відповідають легенді, однак не виражені в масштабі карти. У цьому разі керуються кількісними показниками: розмірами (ширина, довжина, площа) для елементів, форм рельєфу і морфологічних комплексів; протяжністю, швидкістю потоків, потужністю наносів – для ліній руху тощо. Для правильного відображення ступеня поширеності окремих невеликих форм використовують показники щільності (густоти): кількість чи довжина форм на одиницю площі. Прийнято застосовувати триступеневу шкалу: слабко-, середньо-, сильнозакарстовані, слабко-, середньо-, сильнозаярковані ділянки.
Має значення також типовість і характер поширення форм. Передусім, показують основні форми, тоді як другорядні деталі упускають. Напрклад, у разі зображення терас нехтують дрібними ярами, у випадку зображення зандрових рівнин – поодинокими еоловими горбами. Однак там, де ці дрібні форми є характерним елементом ландшафту, їх показувати обов'язково.
У разі зменшення масштабу замість багатьох окремих форм локальними значками виділяють площі поширення цих форм способом ареалів.
При генералізації потрібно врахувати й тенденції розвитку. Наприклад, коли дельта росте, то острівці в ній можна об'єднати, не показуючи протоки, а там, де море наступає на сушу (шхерне узбережжя), острови неприпустимо об'єднувати, ліпше знехтувати малими островами, які не показують у масштабі карти.
На третій стадії відкидають деталі геоморфологічної будови, які не виражають на карті та які не мають значення в разі її подальшого використання. Тобто узагальнюють контури площинних об'єктів, спрощують обриси лінійних об'єктів, ізоліній. Отримують спрощене, але подібне зображення, яке зберігає типові риси через збереження
характеру кривини ліній, типових кутів, поворотів, збільшених деталей. У цьому випадку лінії меж зміщені, проте це не помилка у зображенні, а засіб досягнення правдивості спеціальних карт.

1.  Геоморфологическое картирование / Под ред. Н.В. Башениной: Учеб. пособие для вузов. – М.: Высшая школа, 1977. – 374 с.
2.  Геоморфологическое картографирование в мелких масштабах. – М.: Изд-во Москов. ун-та, 1976. – 206 с.
3.  Кравчук Я.С. Інженерно-геоморфологічне картографування: Навч. посібник. – Львів: Світ, 1991. – 144 с.
4.  Спиридонов А.И. Основы общей методики полевых геоморфологических исследований и геоморфологического картографирования. – М.: Высшая школа, 1970. – 454 с.
5.  Спиридонов А.И. Геоморфологическое картографирование: 2-е изд., перераб. и доп. – М: Недра, 1985. – 184 с.

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом