Заставний Ф.Д.
Економічна і соціальна географія України

Історико-географічні області та етнографічні райони України

§3. Історико-географічні області та етнографічні райони

Історико-географічні області. У процесі тривалого і складного історичного розвитку за окремими частинами території України закріпилися певні назви: Галичина, Волинь, Буковина, Поділля, Слобожанщина, Західна Україна, Таврія, Бессарабія, Покуття, Запоріжжя, Гетьманщина та ін. (див. малюнок 2).

Історико-географічні області України
Мал. 2. Історико-географічні області України

Карта історико-географічного районування України.

Галичина — південна і центральна частини західноукраїнських земель у складі Львівської, Івано-Франківської, більшої частини Тернопільської областей. Її площа становить близько 40 тис. км кв. Історичним, культурним та індустріальним центром Галичини є Львів. Назва «Галичина» походить від назви столиці Галицько-Волинського князівства — м. Галича (слово «галич» виводять від кельтського «гал», що означає сіль). Місто вперше згадується у 1140 p., а вже з 1144 р. стає центром Галицького князівства. З 1199 р. Галич — центр усього Галицько-Волинського князівства. Наприкінці XIV ст. Галичину захопила Польща. З 1772 р. область перебувала під владою Австрії. Наприкінці Першої світової війни тут було створено Західноукраїнську Народну Республіку, землі якої згодом окупували поляки. У 1939 р. Галичина увійшла до складу колишнього СРСР, воз'єднавшись з основною частиною України.

Волинь — лежить у басейні правих притоків Прип'яті і верхів'ях Західного Бугу, охоплює Волинську, Рівненську та частину Житомирської областей і невелику північну територію Тернопільщини. Назва походить від давнього (вперше згадується в літопису 1018 р.) міста Волинь (Beлинь). У 1199 р. після приєднання Галицького князівства до Волинського було сформовано Галицько-Волинське князівство. Наприкінці XVIII ст. Волинь відійшла до царської Росії. Після Першої світової війни Західна Волинь (без території сучасної Житомирщини) була загарбана Польщею. У 1939 р. увійшла до складу СРСР.

Буковина (Північна Буковина) — західна частина території Чернівецької області. Буковина в період 1918-1940 pp. перебувала у складі Румунії, а в 1940 р. була приєднана до колишнього СРСР.

Поділля — історико-географічна область, що сформувалася в останній третині XIII ст. Охоплює територію від р. Стрипи (ліва притока Дністра) й Дністра на заході до Київської Наддніпрянщини.

Слобідська Україна (Слобожанщина) — регіон, що утворився в XVII ст. на території так званого Дикого поля, на прикордонні Росії, Речі Посполитої і Кримського ханства. Назва походить від населених пунктів — слобід, які засновували переселенці з інших частин України, оскільки тут вони користувалися козацькими привілеями. Займала території сучасних Харківської, Сумської та суміжних з ними частин Воронезької (Росія), Донецької, Луганської, Курської і Ростовської (Росія) областей.

Західна Україна — назва, що вживалася для позначення всіх українських земель, приєднаних до УРСР у 1939-1940 pp.

Таврія — історична назва Кримського півострова, поширена у середніх віках. Походить від назви племен таврів, які в давнину заселяли південну частину Криму. В XIX — на початку XX ст. Тавридою називали не тільки Кримський півострів, а й усю Таврійську губернію, створену в 1802 р. з центром у м. Сімферополі.

Бессарабія — історико-географічна назва земель, що включають частини території сучасних Чернівецької й Одеської областей та Молдови.

Покуття — історична назва східної частини Івано-Франківської області. Назва походить від слова «кут» — так у джерелах XVII-XVIII ст. називали місцевість між Дністром, Черемошем і Карпатами.

Запоріжжя — назва території, що становила в XVI-XVIII ст. володіння Запорізької Січі. Охоплювала сучасні Дніпропетровську, Запорізьку, частково Донецьку, Херсонську області.

Гетьманщина — напівофіційна назва значної території України на лівому і правому берегах Дніпра, де з середини XVII ст. по 1764 р. поширювалася влада гетьманського уряду.

Близько 20 тис. км кв українських етнічних земель розміщені на території Польщі. Це — Холмщина, Перемишльщина, Підляшшя, Лемківщина, що зі сходу прилягають до українсько-польського (і польсько-словацького) кордону. Свого часу тут були засновані князями Київської та Галицько-Волинської Русі такі міста, як Ярослав, Перемишль, Холм. Ці землі відійшли до Польщі після Другої світової війни. За рішенням тогочасного польського уряду все українське і змішане (українсько-польське) населення, яке не виїхало в СРСР, весною 1947 р. було насильно вивезене на північні, західні та північно-східні окраїни держави (колишні німецькі землі). Це робилося для розбудови «чисто польської» Польщі.

Кубань — територія Росії. Належить до так званих українських етнічних земель нового походження. Наприкінці XVIII ст. царський уряд переселив у долину річки Кубані 20 тис. запорізьких козаків, виділивши їм 30 тис. км кв «вільної» на той час території. Адміністративним центром Кубані став Катеринодар (тепер Краснодар). За даними на 1795 р. українців на Кубані налічувалося 32,6 тис. чоловік. У XIX ст. на Кубань переїхало з України ще близько 300 тис. чоловік. Поступово царський уряд позбавив кубанських козаків прав, що їм спочатку було надано: права обирати гетьмана, старшину, права козацького самоврядування. За переписом 1926 р., на Кубані налічувалося 1,5 млн українців, або 62% від усього населення. Тут працювало майже 150 українських шкіл. У 1932 р. всі українські школи було закрито, ліквідовано українські видавництва і газети.
Тепер на Кубані налічується 196 тис. українців.

Українські етнічні землі є також у Румунії. Це — Південна Буковина, Мармарощина і Придунайщина. Південна Буковина знаходиться за кордоном, на південь від Чернівецької області. Головним територіально-адміністративним центром є м. Сучава. Мармарощина фактично є південно-східним продовженням Закарпаття. Ця невелика територія розміщена на лівобережжі верхньої Тиси. Адміністративно-територіальним центром є Сігету-Мармарцей (Сігет). За даними перепису 1930 р., тут налічувалося 26 тис. українців. Українське національно-культурне життя в Румунії з 1962 р. повністю припинилося. Нині тут відбуваються певні позитивні зміни у ставленні до національно-культурного відродження українців.

Задунайщина (Добруджа) розміщена на південному сході Румунії. Тут живуть нащадки козаків Задунайської Січі, які переселилися сюди після ліквідації Запорізької Січі наприкінці XVIII ст.

Понад 100 тис. українців живуть на українських етнічних землях у Східній Словаччині, на Пряшівщині. За даними перепису 1930 р., тут налічувалося 80 тис. українців, працювало 240 українських шкіл. У 60-х роках їх залишилося лише 57, з них 7 середніх. В останні роки українське національно-культурне життя в Словаччині дещо пожвавилося.

Українці окремих районів країни внаслідок особливостей свого історичного розвитку, заселення та природного середовища, етнокультурних взаємозв'язків з іншими народами певною мірою різняться за культурно-побутовими ознаками. Такі українці утворюють етнографічні групи. Території, на яких вони проживають, дістали назву етнографічних (етногеографічних) районів. Найхарактернішими етнографічними районами України є Гуцульщина, Бойківщина і Лемківщина.

Гуцульщина. Гуцули населяють гірські райони Івано-Франківської, Закарпатської та Чернівецької областей. Назва походить, ймовірно, від слова «гоч», «гуц», що означає народний месник, опришок. Гуцульщина відома унікальною культурою, неповторними народними традиціями. Вона славиться оригінальними високохудожніми виробами з дерева (різьба) і металу (карбування), килимарством, виробництвом кептарів (коротких безрукавих художньо оздоблених кожушків), черкесів (широких шкіряних поясів), топірців тощо. Її жителі вправні лісоруби і добрі пастухи на гірських пасовищах — полонинах.
Гуцули виділяються оригінальними давньоукраїнськими говірками — різновидами загальноукраїнської мови. Ці говірки належать до південно-західного її діалекту (до гуцульських найближчими є говірки інших українських верховинців — бойків, лемків, буковинців, що заселяють Українські Карпати і прилеглі українські етнічні землі зарубіжжя).

Бойківщина. Бойки розселені переважно в низькогірних районах Львівщини, Івано-Франківщини, а також на північному заході Закарпаття. Вперше в літературі назва «бойки» з'явилася на початку XIX ст. Походження назви не з'ясовано. Етнографічна індивідуальність бойків виражена менше, ніж гуцулів.

Лемківщина. Назву пов'язують зі словом «лем» (лише, тільки), яке лемки дуже часто вживають. Лемки заселяли землі низькогірних Карпат на північний захід від р. Сян до р. Попрад у межах сучасної Польщі, а також територію, що простягається на захід від р. Уж у Закарпатті до верхнього Попраду в Словаччині. На північно-західній окраїні Закарпаття знаходиться лише невелика південно-східна частина Лемківщини.
У 1939 р. на території сучасної Лемківщини жило близько 160 тис. лемків; в повоєнні роки частина з них виїхала до СРСР, інша — виселена з батьківської землі та розсіяна по околицях Польщі.
Певну етнографічну індивідуальність мають литвини на півночі Чернігівщини і Київщини, поліщуки, пінчуки (брещуки) в західній і центральній частинах Полісся, севрюки в басейні Десни, Сули і Сейму тощо.
Збиранням, збереженням, вивченням, експонуванням і популяризацією колекцій, які відображають матеріальну і духовну культуру та суспільний лад етнічних груп в Україні, займаються етнографічні музеї. Найбільший в Україні такий музей знаходиться у Львові. Етнографічні колекції є в багатьох історико-краєзнавчих музеях таких міст, як Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Чернівці, Полтава.

Запитання до теми

  1. Чому добре збереглася етнографічна особливість саме гуцулів?
  2. Назвіть головні історико-географічні області в Україні. Покажіть їх на карті.
  3. Охарактеризуйте Галичину, Волинь і Буковину.
  4. Дайте характеристику Запоріжжя і Слобідської України.
  5. Перелічіть найбільші українські історико-географічні області в зарубіжжі. Покажіть їх на карті.
  6. Схарактеризуйте українські історико-географічні області в Росії, Польщі, Румунії та Словаччині.
  7. Назвіть і покажіть на карті українські етнографічні райони.
  8. Складіть опис Гуцульщини.
  9. Охарактеризуйте Бойківщину і Лемківщину.
Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом