Паньків З.П.
Земельні ресурси

Історичні етапи формування земельної власності в Україні

Розділ 3. Особливості формування земельної власності в Україні

Рисунок (доступно при скачуванні повної версії підручника)

3.1. Історичні етапи формування земельної власності

Першою формою власності на землю була первіснообщинна, коли общинні землі її членами сприймалися як власні. У подальшому, із переходом до землеробства, виділилась общинно-сімейна форма власності, що було зумовлено розподілом общинної власності на індивідуально-сімейні користування. Основним рушієм цього процесу була сім'я. В цей же період почала зароджуватися і приватна форма власності, хоча постійних землеволодінь не існувало, оскільки відбувається постійний перерозподіл земель.

Основною передумовою виникнення приватної власності на землю стало привласнення окремими особами сільськогосподарської продукції з метою її продажу. Одночасно із зародженням приватної форми власності на землю було започатковано продаж земельних ділянок (близько 1 тис. р. до н.е.). Перехід із общинної власності у приватну на початкових етапах відбувається насильницьким способом, а у подальшому – і через викуп. Такий процес мав низку переваг:
- більш оптимальний розподіл земель стосовно забезпечення суспільних потреб у вирощуванні сільськогосподарської продукції;
- створення передумов для розвитку сільського господарства та переробних галузей.

Наступним кроком у формуванні приватної власності на землю стала поява іншого суб'єкта власності – працівника-селянина. Спочатку для праці у сільському господарстві використовувались підневільні раби, а з відміною рабства виникла необхідність у закріпаченні працівників на землі, що зумовило виникнення кріпосних селян, які проіснували майже до середини XIX століття.
Найбільшого розвитку первіснообщинна форма власності на землю на території України досягла у VI-VII ст. н.е., коли члени общини спільно обробляли землю і порівну розподіляли вирощений урожай. У подальшому в общинні виділялось одна найзаможніша сім'я, яка мала змогу обробляти землю самостійно. З удосконаленням знарядь праці людство перейшло на парову систему землеробства, що дозволило виокремленим з общини сім'ям активно освоювати нові землі, утворюючи нові поселення, які мали 5-6 будівель і розташовувались навколо місця проживання первісної общини. Власниками таких поселень, в основному, були дружинники та племінна верхівка. Виділення земель з общинної власності не мало абсолютного характеру, тому формально земля перебувала в общинній власності. Так виникла общинно-індивідуальна форма власності, що було обумовлено майновим розшаруванням членів общини.
Починаючи з VII-VIII ст. н. є. почали зароджуватись феодальні відносини та формуватись перші слов'янські держави, що призвело до утворення територіально розрізнених общин (общинно-територіальна форма власності на землю) та зародження державної власності.
В основі феодальної (общинно-територіальної) власності на землю покладена абсолютна власність феодала з обмеженим правом користування землею призамкового поселення. Відносити, які існували при різних формах общинної власності і носили, в основному, добровільний і рівноправний характер поступово замінювалися примусово-підлеглими. На початках це була сплата феодалу певної фіксованої кількості сільськогосподарської продукції, а потім відпрацювання на землях феодальних землевласників. Про це свідчить той факт, що головним заняттям мешканців приміських поселень було землеробство. Існували і повністю залежні від феодала верстви населення, які займалися виключно землеробством (смерди, холопи).
З утвердженням успадкованої влади (період максимальної могутності Київської Русі) місцеві феодали стали отримувати від Київського князя право на збирання данини та примушування до виконання підпорядкованого населення різного роду повинностей. Після цього сільське населення даних територій із своїми земельними ділянками переходило у їхню власність. Цей процес супроводжувався будівництвом власного замку, який був символом могутності та влади над прилеглими територіями. Крім того, землею володіли і так звані «сільські воїни», які в мирний час її обробляли, а під час війни виконували військові повинності. Таке володіння землею було тимчасовим і відповідало терміну служби, після закінчення якої земля передавалася іншим особам [2].

З початку XII ст. періодичний перерозподіл земель застосовувався дуже рідко, оскільки земельні ділянки почали надійно закріплюватись за окремими родинами, які переселялися до своїх земель, утворюючи селища-кути. Під час набігів кочівників (XIII ст.) феодальні замки і і селища-кути практично припинили своє існування. Таким чином, феодальна власність на землю була своєрідною формою освоєння державною владою нових необроблювальних земель. Феодальну власність представляли два основні власники:
- бояри (вотчинники);
- воєводи (вислужники).

У власників вотчин (бояри, вотчинники) земля перебувала у власності постійно.
У другій половині XV ст. спостерігається концентрація земельної власності в руках окремих родин. Вже в першій половині XVI століття державні та місцеві привілеї окремим вищим групам землевласників себе вичерпали, а натомість утверджується правовий загальнодержавний статус власників. На початку XVI ст. доступ до верхівки найбільших землевласників став обмежуватись «благородним походженням». В цей час право власності на землю означало відповідні політичні права та привілеї, які були уніфікованими до кожного суспільного стану.
Протягом XV-XVI століття земля продовжувала передаватись місцевим феодалам у власність: беніфіціальну (за волею власника) та пожиттєву. Існувала і вічиста вислуга, надання прав при дотриманні певних умов землекористування (виконання військової служби) за право передачі землі у спадок.
В кінці XVI – на початку XVII століття відбулося швидке формування ринку землі, за рахунок чого сформувались великі землеволодіння (латифундії). До 90% феодально освоєних земель в кінці XVII ст. на території України досить швидко зосередилися в руках невеликої кількості приватних власників (магнатів). В основному це була суміш князівської знаті та багатої шляхти.
Національно-визвольна війна українського народу (XVII-XVIII ст.) призвела до нового перерозподілу земельної власності, що зумовило збільшення кількості земельних селян. Значного розвитку в середині XVII століття набула монастирська власність. В деякій мірі цьому сприяло заселення вільних, ніким не зайнятих земель на півдні та сході України. Кошові отамани та полковники також роздавали козакам землі колишніх власників, поступово перетворюючи їх на своїх підданих (пізніше кріпаків).
Зароджувалась так звана «рангова» власність. Вища старшина (отамани, полковники, сотники) одержували від гетьмана замість платні за службу у власність землю з проживаючим на ній населенням або ж присвоювали її самостійно, в т.ч. і землю, котра вже належала іншим особам. В основному, це була земля козаків і селян, тобто населення нижчого рангу.
Починаючи з початку XVIII століття поступово почали ліквідуватись всі здобутки визвольної війни в Україні і, в першу чергу, посилилась майнова нерівність серед селянських верств. Зменшилась роль селянських громад та погіршилися умови щодо добровільного заселення земель.
Найбільші земельні власники виступили за скасування права вільного переходу селян з однієї маєтності до іншої. Процес закріпачення селян розпочався з сенатського указу царського уряду 1713 року. Оскільки земельні фонди практично були вичерпані, то розпочався процес масового закріпачення селян (козаків) з їхніми наділами та незаперечним майном. При цьому землі скуповувались поміщиками (приватно-поміщицька власність) у малоземельних селян силою, а самих дрібних земельних власників перетворювали у кріпаків часто без їхнього відома. Відробіток на поміщицькій землі зріс з 2-3 днів на тиждень до 4-5 днів у кінці XVIII століття.
І в часи Козацької доби, і держави Хмельницького система землеволодіння базувалась на праві приватної власності. Замість магнатських латифундій було започатковане дрібне козацьке землеволодіння.
Землеробство опанувало нові простори в степовій смузі по обидві сторони Дніпра. Після придушення визвольної війни указом російського царя від травня 1783 року в Україні офіційно було запроваджене кріпацтво. Починаючи з 1764 р. незаселені землі у північно-східних областях України безкоштовно роздавалися всім бажаючим, крім кріпаків, а вже з 1796 р. тут також запровадили часткове закріпачення. Після реформи 1840 року феодальна повинність, розмір якої сягав 30% від доходу громади, була скасована. Повне розмежування земель на поміщицьку (домінальну) та селянську (рустинальну) відбулося у 1908 році [2].
Остаточне розкріпачення селян відбулось у 1861 році, коли вони отримали особисту свободу і могли вільно розпоряджатися своїм майном. Поміщики, хоча і зберегли праве на свої землі, повинні були надавати їх у постійне користування (польовий земельний наділ і присадибну ділянку) безземельним селянам. Також, зросла кількість викупленої селянами у поміщиків землі. Закон 1868 року дозволив вільно ділити між спадкоємцями землю, що зумовило у густозаселених регіонах України гостру нестачу земель.
З XX століття почали створюватись громадські товариства, сільськогосподарські асоціації та кооперативи. На території Російської імперії кооперація розпочалась з 1897 року, коли вперше було законодавчо визначено статус сільськогосподарських кооператив. В Україні кооперативний рух розпочався з 1869 року – утворилося Гадяцьке ощадно-позикове товариство. В цей час найбільш поширеною була кредитна сільськогосподарська кооперація, що складалася із сільськогосподарських громад і товариств. Сільськогосподарські громади не мали власного пайового капіталу і утворювались для обслуговування селян. Існували як спеціалізовані, так і універсальні товариства. Універсальні видавали напрокат сільськогосподарський інвентар, а також постачали насіння та добрива. Спеціалізовані працювали тільки в одному із цих напрямків. Серед дрібних землевласників найбільшого поширення набула артільна форма кооперації, члени якої мали можливість на найбільш вигідних умовах реалізовувати свою продукцію. Вже в 1915 році сільськогосподарські громади і товариства об'єднували в Україні понад 60% всіх землевласників. Основною причиною масового розвитку кооперації на початку XX ст. стало проникнення у сільське господарство промислового капіталу та формування ринку землі. В основі їхнього створення було бажання селян покращити умови збуту своєї продукції.
Столипінська реформа на початку XX століття призвела до розвитку середніх і великих господарств. Відповідно до прийнятих законів селянам дозволялось виходити з общини і з своїм земельним наділом переселятись на хутір. При цьому вони отримували землю без викупу та мали можливість купляти поміщицькі землі, чому сприяли низькі банківські видатки (2-3%) та тривалий термін виплат за кредитами (55,5 років). Незважаючи на значні зусилля та людські жертви (10 тис. селян повішені та 10 тис. вислані на каторгу), з общини вийшло лише близько 10% сімей. Отже, загальну систему господарювання змінити не вдалось і не було отримано приросту сільськогосподарського виробництва. Натомість було створено прошарок сільського пролетаріату, відбувся значний перерозподіл земель. Великими землевласниками стала містечкова знать, поліцейські, інші представники влади і спекулянти, які скуповували землю в необмеженій законом кількості. Попередні власники земельних наділів змушені були брати їх в оренду [1, 2].
Після державного перевороту в Росії (1917 р.) було прийнято декрет «Про землю», який ліквідував поміщицьку власність на землю та безкоштовно передавав її разом з іншим майном селянам. Наступним кроком нової влади стало прийняття декрету «Про соціалізацію земель» на основі якого право приватної власності на землю скасовувалось назавжди, встановлювалась заборона продажу землі і нерухомого майна. Пізніше було запроваджено продрозкладку, яка призвела до зубожіння селян і їхніх масових протестів. В 1920 році приймається «Закон про землю», який дозволяє рівний розподіл між селянами поміщицьких земель. В 1921 р. для полегшення переходу від приватної власності на землю до колективної було запроваджено НЕП. Необмежена реквізиція зерна була замінена стабільним натуральним податком, який був меншим за продрозкладку. Всебічно розвивалась кооперація та короткотермінова оренда землі із використанням найманої праці. Селяни мали право розширяти свої земельні ділянки.
Земельний кодекс (1922 p.) надавав право землекористування тільки у складі земельних громад, які набули статусу кооперативних організацій. У 1927 році розпочався процес колективізації та повного знищення земельних громад, а їхні функції передані сільським радам. Специфіку формування тогочасних земельних відносин обумовлювали два основні аспекти: 1) примусовість колективізації; 2) ліквідація найпрацьовитішого класу селян – середняків (куркулів).

Під час Великої Вітчизняної війни та в перші роки після її закінчення сільське господарство розвивалось за рахунок підсобних господарств. Держава ввела обов'язкову здачу сільськогосподарської продукції в розрахунку на кожний селянський двір, крім того сплачувався сільськогосподарський та інші види податків. З середини 50-х років розпочалося укрупнення колгоспів і радгоспів, а розміри особистих підсобних господарств постійно зменшувалися, а податковий прес на них зростав. Були введені обов'язкові податки з кожного плодового дерева та худоби, які відмінили тільки в 1953 році. З 1960 року держава остаточно монополізувала право розпоряджатись сільськогосподарської продукцією, колгоспи і радгоспи одержали рівні права щодо забезпечення їх матеріально-технічними ресурсами. Держава масово втручалася не тільки у виробничі процеси, але і в природні. В 1960 році було прийнято курс на масову меліорацію та хімізацію сільського господарства. Селяни до середини 60-х років залишалися закріпленими до села, існувала постійна сільська прописка.
Черговий крок у реформуванні земельних відносин на селі був зроблений в середині 80-х років, коли в Україні з'явилися перші ознаки орендних відносин і орендні колективи. Заробітна плата в них залежала від ефективності роботи самих орендарів.
За роки радянської влади було здійснено 28 реорганізацій і прийнято, починаючи з 1956 року, 86 постанов партії та уряду щодо подальшого піднесення сільського господарства. Абсурдна економічна політика стосовно 100% вилучення у господарств земельної ренти, позбавлення їх права самостійно розпоряджатися виробленою продукцією та встановлювати відповідну винагороду селянам господарства за тяжку працю стала причиною стагнації сільського господарства, негативного ставлення селян до праці, її низької продуктивності.

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом