Паньків З.П.
Земельні ресурси

Сучасний етап формування власності на землю в Україні

3.3. Сучасний етап формування власності на землю

Розуміння усієї сукупності протиріч у використанні земельного фонду України, які були обумовлені як адміністративно-командним стилем управління, так і пануванням єдиної державної форми власності на землю, зумовило приділення питанню власності на землю особливої уваги ще до проголошення Акту про незалежність України.
Об'єктами власності є засоби виробництва, земля, її надра, рослинний і тваринний світ, робоча сила та результати її діяльності - предмети матеріальної та духовної культури, цінні папери, гроші. Визначальним серед цього різноманіття є засоби і фактори виробництва. Саме власність на засоби виробництва характеризує сутність усієї сукупності відносин власності, в тому числі механізму розподілу і привласнення результатів виробництва, доходів господарської діяльності. Власник засобів виробництва значною мірою привласнює і результати виробництва. Домінуючим об'єктом власності стала земля, яка завдяки розвитку продуктивності суспільної праці поступово перетворилась з колективної основи існування людини на відокремлений засіб її виробничої діяльності. Але особливість землі як засобу виробництва полягає в тому, що вона не є результатом людської праці. Земля не створена людиною і тому має бути надбанням усіх людей.
Постанова Верховної Ради Української РСР «Про земельну реформу» (1990 р.) проголосила усі землі в межах республіки об'єктами реформи. На першому етапі земельної реформи був прийнятий заков «Про економічну самостійність Української РСР» (від 3.08.1990 р.) у якому вперше проголошено три форми власності в нашій державі – державну, колективну, індивідуальну (особисту і приватну трудову), закон «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу у народному господарстві» (від 15.05.1992 p.), де відзначалось, що основною метою реформи на селі є відродження селянства як господаря на землі, носія моралі та національної культури, а високий рівень соціального розвитку села – основна умова продовольчого та сировинного забезпечення країни, її економічної незалежності. Верховна Рада 31 жовтня 1991 року схвалила Концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду, на основі якої було започатковано перерозподіл земельної власності. Концепція передбачала право кожного дорослого громадянина України приватизувати рівну за розміром земельну ділянку, що було негативно сприйнято селянством і концепція залишилась нереалізованою.
Друга концепція земельної реформи виникла у ході підготовки та прийняття нової редакції Земельного кодексу України від 15 березні 1992 року, яким передбачається роздержавлення земель, передача у колективну і приватну власність юридичних осіб і громадян, право на земельну частку членів колективних сільськогосподарських підприємств і працівників соціальної сфери на селі. Саме цим Земельним кодексом і Законом України «Про форми власності на землю» було закріплено існування в Україні трьох рівноправних і незалежних форм власності на землю: державної, колективної та приватної. Поява низки президентських указів та нормативних актів урядових структур, що передбачали примусову глобальну приватизацію земель сільськогосподарського призначення, поставили під сумнів недоцільність існування колективної власності на землю.
Указ Президента «Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки» від 30 травня 2001 року № 372 майже після десяти років від початку земельної реформи нарешті сформулював її основні засади, мету та принципи. Основною метою реформи є забезпечення ефективного використання та підвищення цінності земельних ресурсів, створення оптимальних умов і виробничого потенціалів землі, перетворення її у самостійний фактор економічного зростання.

Основоположними принципами, що повинні бути в основі земельної реформи в Україні, є:
- непорушність права приватної власності на землю;
- включення землі у ринковий обіг;
- соціальна справедливість у перерозподілі земель;
- поєднання економічної ефективності та екологічної безпеки у використанні земель;
- узгодження темпів і основних напрямків реформування земельних відносин в аграрному секторі економіки.

Земельним кодексом України (від 25.10.2001 р.) та Конституцією України (ст. 41, 140, 142) встановлена окрема форма власності на землю – комунальна. Отже, на сьогоднішньому етапі власності на землю в Україні існує приватна, комунальна та державна форма власності на землю.

Згідно чинного земельного законодавства України суб'єктами права власності на землю є :
- громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;
- територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на за землі комунальної власності;
- держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону. Держава набуває права власності на землю у разі:
- відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
- придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
- прийняття спадщини;
- передачі у власність держави земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;
- конфіскації земельної ділянки.

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, міст, селищ, є комунальною власністю у якій перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі:
- передачі їм земель державної власності;
- примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
- прийняття спадщини;
- прийняття за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
- виникнення інших підстав, передбачених законом. Громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі:
- придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
- безплатні передачі із земель державної і комунальної власності;
- приватизація земельних ділянок, що були раніше передані їм у користування;
- прийняття спадщини;
- виділення в натурі належної їм земельної ділянки.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.
Також земельне законодавство України регламентує знаходження земельної ділянки у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

Право спільної власності на земельну ділянку виникає:
- при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок;
- при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами;
- при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;
- за рішенням суду.

У спільній власності перебувають земельні ділянки подружжя, членів фермерського господарства, співвласників житлового будинку.
Впровадження та існування трьох рівноправних форм власності на землю стало суттєвою запорукою врегулювання земельних відносин.

Література:
1. Горлачук В.В. Розвиток землекористування в Україні. – К: Довіра, 1999. – 254 с.
2. Деякі інституціональні аспекти земельних відносин в Україні: стан та напрямки вдосконалення. / За ред. С.І. Дорогунцова. – Київ, 2002. – 134 с
3. Онищенко О. Особливості сучасних земельних відносин в Україні. // Економіка України. 2001, № 4. – С. 51-62.
4. Ковалишин 0. Історія земельних відносин Галичини. // Землевпорядний вісник. 1998, № 3. – С. 23-26.

Питання для самоконтролю:
1. Дайте характеристику первіснообщинної форми власності на землю.
2. Якими способами відбувався перехід із общинної форми власності на землю у приватну? Які переваги мав цей процес?
3. Що таке «рангова» власність на землю?
4. Коли розпочався процес закріпачення українських вільних селян?
5. В чому сутність Столипінської реформи?
6. Проаналізуйте основні етапи реформування земельної власності у радянський період.
7. Які особливості формування земельної власності у Галичині?
8. Які земельні ділянки називали «лазами»?
9. Що таке «парцеляція»?
10. Які форми власності на землю існують сьогодні в Україні?
11. Хто є суб'єктами права власності на землю в Україні?
12. На яких підставах громадяни України набувають право власності на землю?

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом