Крисаченко В.С.
Екологічна культура

Екологізація виробництва

§5. Екологізація виробництва

Виробництво, особливо промислове, — головний чинник забруднення біосфери, екологічних проблем сучасності загалом. Сама сутність виробництва передбачає вилучення з довкілля одних речовин і створення натомість інших, з обов'язковими (в абсолютній більшості випадків) побічними продуктами (відходами, рештками, покидьками, сміттям, шумом, випромінюванням та ін.). Як вилучення певних речовин, так і привнесення в біосферу інших, змінюють структуру екосистем, впливають на хід їх розвитку та еволюції, привносять у довкілля такі об'єкти та параметри, до яких людина у своїй еволюційній історії не могла, та й не мала потреби пристосуватися біологічно. Доводиться компенсувати всі ці негаразди за рахунок соціальних, культурних чинників регулювання відносин з довкіллям.
Нині в суспільстві утверджується думка про екологізацію виробництва не лише як про необхідний, а й єдино можливий шлях подальшого розвитку людської цивілізації, оскільки альтернативи йому немає (Д. Белл, Дж. Гелбрейт та ін.). Однак існують також інші варіанти можливого розвитку стосунків людини з довкіллям на цих теренах. Можна вказати на три основні моделі їх.

Перша передбачає "заморожування" рівня розвитку виробничих сил на досягнутому рівні, оскільки подальше нарощування виробництва призведе до екологічної катастрофи і, як наслідок, до колапсу в розвитку людської цивілізації. Такий підхід набув значного поширення після оприлюднення доповідей Римського клубу, особливо перших з них (Д. Медоуз та ін. — "Межі зростання", 1972, М. Месарович, Е. Пестель — "Людство біля зворотного кола", 1974, А. О. Еррера та ін. — "Катастрофа чи нове суспільство", 1976), котрі, у свою чергу, використовували методологію моделювання глобальних процесів, розроблену Дж. Форрестером та деякими іншими фахівцями.
В основу запропонованих рекомендацій якраз і було покладено об'єктивний аналіз та оцінку стану природного довкілля, якому, на думку авторів, при подальшому зростанні виробничих потужностей загрожує незворотне руйнування, а звідси — вкрай негативні наслідки для всього людства. Як згодом виявилося, людство не збиралося зупиняти промислове зростання, тим більше, що з'явилися деякі обнадійливі тенденції у галузі технологій, енергоспоживанні, нових матеріалах, які додали оптимізму щодо відносин людства з довкіллям, крім того, переоцінки — у вищу сторону — зазнали необхідні для життєдіяльності його природні ресурси.

Друга модель грунтується на руссоїстському гаслі "повернення назад, до природи". Вихідними підставами для такого заклику є чинники подвійного штибу: з одного боку — це традиційні екологічні негаразди, викликані промисловим виробництвом, а з іншого — деградація, котрої зазнає мораль, психіка, свідомість людини з поступом (вірніше регресом) цивілізації. Хоча такий висновок традиційно пов'язують з іменем Ж. Ж. Руссо, відомим французьким просвітителем, однак подібні думки висловлювалися і до цього мислителя, і пізніше. Особливо вони присутні у численних концепціях "золотої доби в історії" людства, коли, мовляв, був і достаток, і злагода, і був мир як між людьми, так і між усіма іншими божими створіннями.
На жаль, такі заклики утопічні, оскільки "дика природа" може утримати, як про це свідчить практика традиційного природокористування, щонайбільше 10-12 млн чоловік. Зрозуміло, що нинішні 5-6 млрд населення планети при переорієнтації на "повернення" до незайманої природи миттєво знищать її на пні, позбавивши себе тим самим ресурсної основи існування загалом.

Третя модель орієнтується на концепцію коеволюційного розвитку людини й біосфери. Оскільки поступ цивілізації припинити немає ні можливості, ні доцільності, доводиться вишукувати такі форми взаємин з довкіллям, за яких останнє активно включається у сферу людських інтересів, але зберігається як еволюціонуюча система. Таким чином, йдеться не про охорону чи збереження певних структур та елементів біосфери, а надання їй такої стратегії розвитку, за якої не втрачається її ідентичність, забезпечується сталість видового та кількісного складу. Принциповою обставиною при цьому є те, що докорінно змінюється рушій та спрямовувач самоорганізації і розвою біосфери: до виникнення людини такими чинниками виступали внутрішні закономірності саморуху та саморозвитку, антропогенна ж Доба на роль організатора біосфери висунула людину — і як найпотужнішу геологічну силу, і як субстанцію, обдаровану розумом, на яку і покладається виконання коеволюційної стратегії поступу.
Аналогічним чином розрізняють кілька основних шляхів екологізації виробництва, а також підвалин його.

Найпоширенішим є погляд на екологізацію як об'єктивний процес цивілізаційного поступу загалом. При цьому магістральною тенденцією є послідовний розвиток суспільства від традиційного та мануфактурного до індустріального, далі — до постіндустріального і, насамкінець, до інформаційного суспільства. Прикметними ознаками такого поступу є орієнтація на безвідходні технології та замкнені виробничі цикли, екологічно чисті джерела енергії, використання всієї природи як людського ресурсу і як смисложиттєвої цінності. Наразі мова йде про використання потужностей та енергетики самих природних процесів, про індустріальне виробництво не лише приладів та механізмів, а й продуктів та іншої необхідної сировини.

Нині найширше використання природних аналогів та природних процесів, спираючись на закономірності утворення і функціонування біосферних систем, складається у відносно самостійну доктрину екологізації виробництва. Справді, марганець чи залізо можна отримувати як шляхом термічної обробки породи в доменних печах, так і як результат життєдіяльності деяких мікроорганізмів; це ж саме можна сказати і стосовно золота, сірки, міді та багатьох інших речовин. Звичайно, потужності природного й промислового "виробництва" поки що несумірні, але лише у контексті людського використання їх; насправді ж природні "металургійні комбінати" продукують не менше металів, ніж створені людьми. Справа лише за тим, щоб оволодіти самою технологією використання таких процесів.

Частина вчених і переважна більшість практиків (політиків, економістів, виробничників) вважають екологізацію своєрідним тактичним кроком (одні вимушеним, інші необхідним, треті марнотратством тощо), за допомогою якого можна розв'язати якісь нагальні сьогоденні проблеми, однак не можна виправити становище в цілому. Відповідно сприймається спорудження очисних комплексів на заводах, введення жорстких норм концентрації шкідливих речовин у повітрі та в їжі, інші подібні кроки. Розв'язати проблему забруднення навколишнього середовища таким чином кардинально не вдасться, однак можна сповільнити темпи сповзання до катастрофи. Причому одні вважають, що така ситуація настане неодмінно, інші керуються тим, що відповідні тактичні екологізаційні заходи прийнятні тому, що дають змогу виграти час до того моменту, коли винайдуть дійсно ефективні регулятиви людського природокористування.
Проблема екологізації виробництва, таким чином, є кардинальною проблемою сучасності, сутнісним критерієм оцінки екологічної культури суспільства. Вона є досить складною в теоретичному плані, а ще більш багатогранною на теренах практичної реалізації. Безумовно, однак, що аксіоматичними підвалинами цього процесу є взаємосуперечливі обставини: з одного боку, безперечно, що антропогенний пресинг на біосферу є, буде і, очевидно, посилюватиметься, а з іншого — що біосфера має цілком певні ресурсні та рекреативні можливості, перевищення яких перетворює цю глобальну екосистему у свою протилежність, тобто непридатне для проживання людей середовище. А тому такі кроки, як оптимізація та інтенсифікація виробництва, комплексне використання природних ресурсів, кругообіг використовуваних речовин і замкнуті виробничі цикли, орієнтація на відновні й екологічно чисті джерела енергії, тобто екологізація виробництва, є неминучими і смисложиттєвими.

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом