Крисаченко В.С.
Екологічна культура

Динаміка світоглядних підстав екологічної культури

Глава 9. ЕКОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА ЯК ЗАСІБ САМООРГАНІЗАЦІЇ СИСТЕМИ "ЛЮДИНА — БІОСФЕРА"

Екологічна культура як специфічно людський спосіб адаптації в біосфері водночас є головним засобом регуляції відносин людини і біосфери, дедалі потужнішим чинником її самоорганізації та розвитку. Розглянемо духовно-практичні та діяльнісні підстави цього явища.

§1. Динаміка світоглядних підстав екологічної культури

У взаєминах з довкіллям на різних етапах свого історичного розвитку людство керувалося різними світоглядними парадигмами, котрі не лише формувалися під впливом досягнутого рівня та способів природокористування, але й, у свою чергу, істотно визначали його характер.

В архаїчному типі світовідчуття — міфологічному — природа мислилася за аналогією з самими людьми, вони антропоморфізували її. Людина не відділяє себе від довкілля, не відокремлює себе від нього. Більше того, природа і людина ототожнюються, і наскільки сутність людини осмислюється та пояснюється феноменами навколишнього світу, настільки й останній постає як втілення людських ознак та властивостей.
Через це сили природи постають у вигляді людей-богів, а сама міфологія оформлюється в систему світоглядно інтерпретованих знань старовинної людини про природу, динаміка сил якої зображується у вигляді вчинків героїв міфів. Унаслідок цього фантастичний образ бога (тобто містифікована сила природи) відіграє також і функцію логічного поняття (Ф. X. Кессиди, 1972). Тому в міфологічних образах природа, довкілля людини знайшли своє понятійно-образне втілення. Подібну світоглядну парадигму фахівці (Е. Тейлор, Дж. Фрезер та ін.) справедливо пов'язують із тогочасним місцем, котре людина займала в природі — пригнічена її величчю та могутністю і ще вельми обмежена у своїх практичних та теоретичних засобах осягнення сущого.

Проте вже в античні часи відбувається кардинальне світоглядне зрушення, пов'язане з переходом від прямого ототожнення людини і природи, людини і суспільства, поняття та образу, матеріального та ідеального до їх розмежування, розрізнення, окреслення співвідношення між ними. Протиставлення різних сутностей, котрі доти мислилися, в кращому випадку, лише як зеркальне відображення одними інших, створює основу для пошуку підстав та механізмів їх взаємодії, для розуміння ступеня тотожності та відмінностей людини і природи. Античні світогляд та наука, як відомо, оперували визначенням простору як множини місць тілесних об'єктів. Звідси — середовище проживання сприймається як простір-обшир життя та діяльності. Взаємини людини й природи постають як відображення своєрідної варіативності їхньої прямої первісної відповідності. Середовище постає як сукупність певних компонентів, як своєрідне мозаїчне панно. Наразі виняткового значення набуває світ залюднений, особливо автентичною людністю, котрий постає, по суті, всім Універсумом. Ця ойкумена є цінністю, а позалюдська природа — своєрідним тлом, де утверджуються цивілізовані народи.
В античні часи визнається також реальність руху, і перші великі спроби осягнення динаміки космосу і трансформації субстанційних елементів сущого пов'язані саме з цим періодом. Але в основі тлумачення цих явищ лежать уявлення про циклічність руху, тобто повернення плинного буття (об'єктів) до свого вихідного стану. В процесі руху істотних змін не відбувається: в кінцевому пункті річ, явище, по суті, ті ж самі, що й у початковому. "Час... або не рухається, або обертається по колу"*. Згідно з цим, наприклад, вибудовується фабула художніх творів античності, насамперед грецького роману. Герої (наприклад, закохані) на початку дійства гублять один одного, далі зазнають всіляких пригод, але наприкінці оповіді обов'язково зустрічаються, причому в незмінній якості. Так Одісей мріє про подвиги та свою домівку і залишається мужнім та сильним, його Дружина Пенелопа двадцять літ очікує свого чоловіка, не перестаючи бути найбажанішою нареченою для цілого гурту женихів.
Відповідно і природні процеси — циклічні, замкнені та самототожні. Ойкумена розташована навколо Світової ріки, котра бере початок десь у таємничих Рипейських горах, далі тече у напрямку: Танаїс — Меотида — Понт — Пропонтида — Середземне море і через Гераклові стовпи потрапляє у Світовий океан (мова йде про напрямок: Дон — Азовське море — Чорне море — Мармурове море — Середземне море — Гібралтар — Атлантичний океан), котрий з усіх боків омиває суходіл і наснажує витоки ріки. Природні ресурси в такому випадку постають нескінченними, життя — вічним, лише сьогочасність є плинною та занедбаною. Але то нічого, бо Золотий вік достатку та щастя ще обов'язково повернеться.
Античному світогляду властива ще одна засаднича риса — погляд на світ, на людину в ньому в цілому, загалом. Такий підхід постає з синкретичного бачення світу античними мислителями, з їхніх спроб осягнути універсум як щось одне, як цілісність. І, навпаки, в європейській культурі пізніших часів утвердилися аналітичні тенденції, котрі багато в чому спричинилися до втрати цього синтетичного бачення світу. Синкретична наука древніх поступається аналітичному природознавству, яке розглядає світ препарованим та почленованим. Водночас сталися зміни, котрі істотно вплинули на загальне розуміння перебігу світової динаміки. Вже християнський світогляд розриває циклічний час, і утверджує лінійність його течії: створення світу, земне буття Ісуса Христа — в минулому; вивільнення гріховності людини та ганебне буття — в сучасному світі; очищення від гріхів і спасіння душі — в майбутньому. Хоча і тут циклічність ще остаточно не подолана, оскільки бог постає і вихідним, і завершальним началом подієвості. Згідно з цим середовище проживання людей, як і раніше, мислиться сутнісно незмінним, а складники його постають відірваними один від одного потрібними (чи непотрібними) людині речами. Справжній світ людей, зазначав Дж. Бернал, існував у греко-арабській середньовічній системі "як сцена, де розгорталося життя кожної людини".
Класична наука запропонувала принципово нове розуміння простору. Всесвіт для неї є повністю і неперервно заповненою системою, а простір — однорідним.
У зв'язку з цим відбувається і переосмислення змісту поняття "навколишнє середовище". Воно перестає бути хаотичним світом і дедалі більше наділяється рисами впорядкованості, організованості, доцільності (відкриття законів механіки, астрономії та ін., узагальнення біології, геології, інших наук). Змінюється також самооцінка людиною свого місця у світі, своїх можливостей впливу на нього.

Гуманістична орієнтація науки та практики часів Відродження та Реформації відкидає сліпе поклоніння людини перед її довкіллям, причому як соціальним, так і природним. Людина у цій системі духовно-практичних цінностей ставиться в центр світу. Необмеженими сприймаються, зрештою, її можливості щодо приборкання та використання багатств природи. Незаперечність абсолютного джерела істини — Святого Письма — допитливий та практичний європеєць дедалі частіше доповнює читанням "книги природи", тобто пізнанням закономірностей світу; та й сама Біблія стає об'єктом його пильного інтересу — як текст, котрий можна і потрібно знати, вивчати і тлумачити (!), на чому заснований весь протестантизм. Такого ставлення до світу необхідно вимагав новий устрій суспільного буття, з його ринковою динамікою, промисловим поступом, де людина потребувала знань — і відкривала університети, дбала про здоров'я — і розвивала медицину, мала необхідність у сировині — і споряджала експедиції, водні та наземні, у далекі краї.
Тим-то міцніючий капіталізм, котрий спирався на раціоналістичну філософію, утверджував: людина (буржуа) може й повинна пізнати природу, вона в змозі знайти і використати будь-які її багатства. Сформована таким чином утилітарно-прагматична доктрина природокористування багато в чому сприяла як успіхам сучасної західної цивілізації, так і супутним їм екологічним негараздам.
Ця світоглядна парадигма трансформувалася, головним чином, під впливом наступних концептуальних підстав. Насамперед мова йде про обгрунтування закономірного характеру функціонування та розвитку об'єктів будь-якої природи, що супроводжується висновком про можливість зміни цих параметрів під тиском сторонньої сили (скажімо, людини). Далі, непересічного значення Набуло всебічне обгрунтування обмеженості потенцій людського довкілля, як і небажаності перевищувати припустимий тиск на нього. Зрештою, сучасна світог­лядна орієнтація на використання свого середовища проживання істотно визначається ще й тим, що людина як родова істота постає не лише найпотужнішим біфуркаційним у біосфері чинником, а й головним засобом підтримання її стійкості і сталого розвитку, тобто є спо­нукою самоорганізації біосфери.

Таким чином, у сучасному духовно-практичному ос­воєнні довкілля простір постає як скінченний, а ресурси обмежені; нічим не гарантоване також і родове буття людини (ні станом біосфери, ні вищою силою); відсутні також ілюзії щодо часових підстав забезпечення існу­вання — вектор розгортання подій спрямований не в найкращу перспективу. Все це вимагає кардинальної пе­реорієнтації щодо розуміння системи "людина-біос­фера", реалізації людиною свого призначення та можливостей у світі.

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом