Крисаченко В.С.
Екологічна культура

Привласнююче природокористування

§4. Привласнююче природокористування

Сутнісною ознакою привласнюючого природокористування є привласнення, вилучення з довкілля потрібних для життя і придатних для безпосереднього вживання продуктів природи, головним чином рослинного та тваринного походження. Власне, вся хода антропогенезу, від початкової стадії існування Homo sapiens аж до виникнення продукуючого господарювання, визначалася тим, наскільки давні люди могли довести свою перевагу у безпосередньому змаганні з конкурентами за біопродукцію екосистем.
Людські спільноти привласнення "дарів природи" здійснювали трьома основними шляхами: збирацтво, полювання, рибальство.
При цьому спроможність певної екосистеми утримати ту чи іншу кількість населення визначається показником, котрий іменується демографічною ємністю (ДЄ) цієї системи. Ще класик етнології Л. Г. Морган зазначав: "Кількість мешканців певно! області була обмежена обсягом засобів до існування, який вона дає. За часів, коли риба та дичина були основною їжею, необхідні були величезні простори для прогодування навіть невеликого племені".

Для різних екосистем ДЄ різна, одна з найвищих — для степових та лісостепових ценозів, мінімальна — для пустельних та льодовикових обширів. Скажімо, для тундри цей показник становить 1,7 чол/км кв, європейської тайги — 3,0, змішаних лісів помірної смуги — 7,4, сухих степів — 8,0, лісостепу — 17,3 чол./км кв (П. М. Долуханов, 1979). Сучасні традиційні культури свідчать про реальну залежність щільності населення і типу конкретного ландшафту: для австралійських аборигенів показник залюднення становив 0,04 чол./км кв, а для ескімосів Аляски — 0,081 чол./км кв (Ф. Роуз, 1989; М. Харуэлл, 1988). Дещо значніші показники, але також мізерні з погляду сучасності, характеризували щільність населення нганасан, юкагирів, чукчів, бушменів хунг — 0,1-0,2, збирачів народності хадза з Танзанії та індіанців доколумбової доби — 0,5 чол./км кв (Дж. Уайнер, 1968 та ін.).
Подібна картина вимальовується, за даними реконструкції, і для минулих часів. Так, у суворих умовах верхнього палеоліту на теренах нинішньої Центральної Італії під час останнього зледеніння щільність населення становила не більше 0,01-0,02, а все неолітичне населення цього регіону коливалось у межах 800-1600 чоловік (История Европы, 1988, с.63). У цей час люди групувалися в общини, мінімальні розміри яких були 25 чоловік, які, у свою чергу, утворювали групи мисливців та збирачів чисельністю 200-500 чоловік. Тому навіть у найсприятливіших з кліматичного погляду європейських регіонах, якими були обшири Франції чи України, щільність населення була на той час незначною (0,07-0,1 чол./км кв), у верхньому палеоліті мешкало одночасно щонайбільше 20 тис. чоловік (П. Кууси, 1988; Р. К. Баландин, Л. Г. Бондарев, 1988). Подібна ж картина зберігається і в мезоліті: на території Східної Німеччини на площі в 47 тис. км кв проживало щонайбільше 1500 чоловік (А Ламберт, 1991, с 147). І це в краї, де нині людність перевищує десяток мільйонів чоловік.

Отже, тип природокористування, у даному випадку споживацький, лімітує чисельність людських популяцій, і є обмежуючим чинником розвою людства. Водночас, така життєдіяльність детермінує стан екосистем, в яких існують людські спільноти.

Здобуваючи з природних екосистем засоби до існування, люди, з одного боку, вилучали з них певні компоненти (аж до повного знищення чи витіснення деяких видів рослин і тварин), а з іншого — мали об'єктивну перепону зростанню власної чисельності, що визначалося ДЄ цієї екосистеми. Оскільки ж, як відомо (Л. С. Северцов, 1981), боротьба за існування чи конкурентні взаємини набуває різних форм (внутрішньовидової, індивідуальної, конструктивної, дотичної, міжвидової, міжпрайдової, міжпопуляційної тощо), то елімінація видів з екосистем, насичених людською присутністю, відбувалася за рахунок як прямого, так і опосередкованого антропогенного впливу. Скажімо, вилучення великих фітофагів (травоїдних ссавців — оленів, антилоп, коней) неминуче позначається на коливанні чисельності та самому існуванні популяцій хижаків, для яких ці тварини були основним джерелом їжі, як і для людини.

Слід підкреслити: людина вид в екосистемах домінантний, а тому її життєдіяльність за будь-якого типу природокористування цілком спроможна спричинити кардинальні зміни таких систем. На це варто звернути увагу, оскільки до сих пір зустрічаються твердження, що давні гомініди жили із власним довкіллям у виключній гармонії. Наразі вже навіть архаїчні гомініди — ці класичні збирачі та мисливці — були для навколишнього природного середовища великою загрозою.

За підрахунками фахівців картина вимирання найближчих конкурентів ранніх гомінід (за кількістю родів) приблизно така:
- серед наземних приматів з десяти родів вимерло чотири — Australopithecus, Gorgopithecus, Dinopithecus, Parараріо; інші ж примати вціліли лише тому, що покинули екологічну нішу архантропів і пристосувалися до споживання інших ресурсів (гілок, листя, кори дерев тощо);
- з конкурентів-хижаків з восьми родів вимерло чотири, тобто рівно половина — Leecyaena, Euryboas, Machairodus, Homotherium;
- серед тварин, з якими архантропи конкурували за коріння та кореневища, зникло п'ять родів з десяти (також половина) — Nyanzachoerus, Metridiochoerus, Kolpochoerus, Stylochoerus, Notochoerus;
- так звана мегафауна, тобто некрофіли або ж поїдачі трупів, зазнали чи не найбільшого спустошення — вимерло 11 родів з 16;
- з травоїдних сусідів та безпосередніх жертв гомінід вимерло 14 родів з 34.

Таким чином, поява архантропів в екосистемах призвела до кризових (якщо не катастрофічних) явищ всередині них: з 76 родів повністю вимерло 38 — рівно половина. Сам же склад вимерлої спільноти свідчить і про певні трофічні концентри життя гомінід: цілком слушним вважаємо висновок Б. Ф. Поршнева, зроблений ним ще у 70-х роках, що основною харчовою базою гомінід були трупи великих тварин. Втім ця гіпотеза ще чекає свого осмислення.
Подібні втрати були для степових ценозів дуже відчутними, оскільки вони впливали на подальший процес екогенезу. Такі явища можна, безумовно, трактувати як кризові, а сам тип криз визначити як компонентні (видові) екологічні кризи, оскільки спостерігається елімінація окремих таксонів, але якість самої екосистеми залишається в межах припустимих параметрів.
Кризові явища в довкіллі вимагали від людських спільнот відповідної реакції. Існує декілька можливих сценаріїв подальшого розвитку подій: спільнота могла захиріти та вимерти; нерідко вона змінювала стацію перебування, тобто мігрувала; практикувалася також зміна харчового субстрату, що для людини, на відміну від інших видів, дається набагато легше. Відтак, головним був шлях удосконалення засобів культурного типу адаптації до довкілля, самого способу природокористування, технологій тощо.

У плані оптимізації екологічної життєдіяльності людини в добу споживацького природокористування помітну роль відіграли саме технологічні зрушення, які уможливили підвищення продуктивності праці давніх людей, посилили їхні можливості в оволодінні ресурсами довкілля. Мова йде насамперед про такі інновації, як оволодіння вогнем, вироблення крем'яних наконечників, відкриття дистанційних знарядь (списа, дротика, стріли), користування одягом, житлом тощо.

Виникнення людини розумної також знаменувалося технологічними "проривами", пов'язаними, зокрема, з віджимною технікою обробітку кремню, завдяки чому не лише різко збільшилася продуктивність праці, а й стало можливим виготовляти цілі класи нових знарядь, а серед них — і вузькофункціональні. Поряд з тим, зрушення у сфері соціальних відносин, в комунікативних структурах, морфофізіологічній організації людей та інші інновації призвели до посилення тенденції перетворення Homo sapiens в домінантний вид для біосфери в цілому. В біосфері людині практично жоден вид не зміг скласти конкуренції, зрозуміло, як істоті родовій, а не окремим індивідам, котрі в своїх "локальних" поєдинках нерідко зазнавали і зазнають поразок. Але поза конкуренцією людина виявилася насамперед як здобувач, тобто діяла відповідно до класичних схем відносин типу "хижак-жертва", "продуцент-консумент" тощо. Завдяки цьому істотно зріс тиск на екосистеми навіть за умови привласнюючого типу природокористування.
Верхньопалеолітична людина, таким чином, володіла засобами, за допомогою яких вона могла вилучити з довкілля будь-який необхідний біотичний компонент, починаючи від коріння та дрібних гризунів і закінчуючи такими гігантами, як носоріг, печерний ведмідь та мамонт. Використовуючи можливості призматичної техніки розколювання крем'яних нуклеусів, обробітку каменя свердлінням, пилянням, шліфуванням, поліфункціонального використання дерева, кістки, давні мисливці та рибалки створили широкий асортимент засобів ловіння та полювання, аж до таких досконалих, як самостріли та гарпуни. Понад те, археологи довели, що неоантропи широко використовували під час полювання мисливські обереги та огорожі, ловецькі ями та пастки, палаючі кордони та отруйні стріли. Все це створювало підвалини повнішого використання біопродукції і завдяки цьому сприяло зростанню людності. Не випадково під кінець доби верхнього палеоліту чисельність у біосфері неоантропа зросла, порівняно з початком його існування, в декілька разів і становила приблизно 4-5 млн чоловік.
Та цей демографічний успіх дався дорогою ціною. Компонентні екологічні кризи, що охопили практично всі залюднені екосистеми, внаслідок їх суперексплуатації давніми споживачами, спричинилися до глобального біологічного регресу виду Homo sapiens , з одного боку, та деградації багатьох екосистем, з іншого.
Так, сукупне населення планети зменшилося більше, ніж у 2 рази (П. Кууси, 1988), що свідчило про нестійкість становища людини в біосфері, та недосконалість існуючих засобів адаптації до довкілля. Щодо стану екосистем, то показовими можуть бути висновки, зроблені видатним українським археологом П. П. Єфименком (1953) стосовно праукраїнських степів. Якщо за часів ашелю, та й пізніше, основною галуззю економіки тут було полювання на різних, переважно великих, тварин — биків, коней, носорогів, оленів та ін. (Л. С. Берг, 1952), то згодом ситуація змінюється. Ці зміни насамперед виявляються у тому, що, по-перше, збільшується кількість видів тварин, які споживаються в їжу, а по-друге, має місце регіональна та сезонна спеціалізація на декількох видах тварин, що різко знижує їхні шанси на виживання. Так, у пізньому палеоліті зникають в Україні мамонт, шерстистий носоріг, еласмотерій, верблюд, інші крупні ссавці, а головними промисловими видами стають косулі, олені, кабани, лосі, дикі бики та ін. А наприкінці льодовикового періоду основною здобиччю мешканця праукраїнських степів (поселення Журавка) вже стають дрібні степові гризуни. Фауна та флора зазнали непоправних втрат, і діяльність людини була однією з головних причин цього.
Чому ж за таких згубних і для людності, і для довкілля наслідків мова йде лише про кризу, а не про катастрофу? Насамперед тому, що навіть при вилученні тих чи інших таксонів, екосистеми зберігають механізм самоорганізації та стабілізації. Важливим є також і те, що попри всі подібності природокористування у різних груп (популяцій) людей завжди існували локальні відмінності у способах досягнення рівноваги людини з довкіллям. Вельми суттєва і трофічна варіативність людини, що давало їй можливість переключитися у своїх харчових орієнтаціях з одного ресурсу на інший, даючи змогу, таким чином, першому відновитися. Однак, з погляду критеріїв прогресу, кумулятивний ефект компонентних екокриз набув глобального звучання, оскільки чисельність людності стала зменшуватися.
Опинившись перед загрозою вимирання десь 10-12 тис. років тому, неоантроп вишукав та апробував нові шляхи та засоби адаптації. Як завжди, апробовувалися різні моделі, починаючи від суто генетико-фізіологічної спеціалізації і закінчуючи потужними міграційними рухами. Наприклад, науковці, порівнюючи негриллів (пігмеїв, карликових негрів) та негрів нормального зросту, дійшли висновку:
"Внаслідок природного добору, зменшився зріст деяких груп мисливців-збирачів; ймовірно, це сталося внаслідок вимирання людей, які мали занадто велику статуру і не могли вижити в умовах нестачі їжі".
Тобто відбувалася мікроеволюційна зміна популяції, але самі люди продовжували жити на засадах привласнюючого природокористування. За цього типу природокористування темпи біологічної еволюції людини залишаються ще досить значними. Інші людські популяції вчинили традиційно, вирушивши на пошуки незалюднених, а отже, вільних від конкуренції екосистем, завдяки чому ареал людства охопив всі континенти (крім Антарктиди), найсуворіші їхні ділянки. Проте магістральний напрямок виходу з кризи був інший — шляхом переходу до нового типу (стратегії) природокористування.
Водночас це не означає, що привласнююче природокористування назавжди залишилося в минулому. Навіть у XX ст. збереглося чимало етносів (спільнот), для яких характерною є подібна життєдіяльність. Мандрівний спосіб життя веде плем'я сиріонів в Африці, осіло-мандрівний — бушмени кунг та прибережні австралійці, змінно-осілий — деякі північні народи, зокрема ескімоси півночі Азії та Америки. Значною мірою на привласнення спираються у задоволенні своїх потреб мисливці багатьох етносів Сибіру (нганасани, юкагири, ненці), вцілілі індіянські спільноти Амазонії, деякі із спільнот Океанії та Австралії. Крім того, таким способом користуються і мешканці розвинутих країн (збирання ягід, трав, грибів, насіння, полювання та риболовля), хоча така діяльність чиниться частіше для розваги і не справляє помітного впливу на розв'язання економічних потреб.
Наразі XX ст. породило своєрідну модифікацію збирацтва, пов'язану зі способом життя окремих етносів чи соціальних прошарків населення. Мова йде, зокрема, про маргіналів-збирачів та про спільноти, котрі. на підставі дихотомії "своє-чуже", відданими у їхнє природокористування вважають не лише екологічні, а й соціальні системи.

Маргінали-збирачі — породження розвинених суспільств, які живуть з "привласнення" відчужених соціальних ресурсів; так чинять, наприклад, бомжі, збираючи в парках викинутий посуд, в урнах — рештки їжі, а на смітниках — одяг, взуття, інші потрібні й корисні речі. Це — класичне привласнююче збирацтво, котре, однак, своїм об'єктом має рештки життєдіяльності людини, а тому виведене за межі правової відповідальності, але аж ніяк не моральної свідомості суспільства.
Наразі спільноти типу деяких угруповань, наприклад, циганських, користуються збирацтвом як у природному, так і в соціальному світі, керуючись при цьому однаковим ставленням до ресурсів обох світів як до "дарів природи". Це — своєрідне метасоціальне збирацтва циган виходить на пошуки поживи так само не картаючи себе докорами сумління, як багато хто з нас йде на риболовлю чи по гриби. У даному випадку як моральні, так і правові переконання такого збирача формують у ньому ставлення до довкілля — і природного, і соціального — як до природних ресурсів, котрі можна взяти, лише треба вміти це зробити.

Різні форми збирацтва існують і серед таких проявів людського життя, як війни, фінансові операції, грабіжництво, здирництво, рекет тощо, але то вже проблема таких наук, як політологія, економіка, соціологія, а також криміналістика та право.

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом