Крисаченко В.С.
Екологічна культура

Інноваційне природокористування

§6. Інноваційне природокористування

Цей тип відносин з природою склався спочатку в Європі, а згодом був поширений практично на всю ойкумену. Виникає він приблизно в часи, коли виразно простежується черговий великий поділ праці та соціальної диференціації — відділення міста від села, тобто ремесла та торгівлі від скотарства та землеробства. Хронологічно цей час окреслюється пізнім Середньовіччям і наступними періодами історії.
Водночас відбуваються події, котрі, на перший погляд, не знаменували кардинального зрушення у ставленні до довкілля, але в сукупності своїй свідчили про формування цілком нових тенденцій природокористування. Так, наприклад, у другій половині VII ст. європейські селяни почали використовувати плуг з вертикальним леміхом, для приведення в дію якого потрібно було вже не двоє, а восьмеро волів, тобто у декілька разів посилюються енергетичні зусилля на одиницю площі. Зростають енергетичні потреби загалом, і для їх задоволення дедалі частіше користуються млинами (з X ст.) та вітряками (з XII ст.), тобто енергією води та вітру.
До традиційного джерела енергії — дерева — починають додавати і нове, набагато теплоємніше — вугілля (Англія, ХНІ ст.). Виникає місто — якісно нове системне утворення, з функціональними потоками переміщення речовини та енергії за допомогою торгівлі, ринку, фінансових структур тощо, тобто того, що Ф. Бродель (1988, с 632) називає "життєздатною та прогресуючою ринковою економікою". Європейське ж суспільство викликало до життя й особливий тип духовного осягнення світу, організації та використання знання — науку в сучасному розумінні цього слова, а також специфічного ментального ставлення до світу, з приматами раціонального мислення, прагматизму, вимогами доказовості, християнської моралі та ін. (М. Вебер).
Саме в цей час докорінно змінюється співвідношення між первинними та вторинними ресурсами, які використовує людина: витрати на перші з них стають меншими від витрат на другі (Р. К. Баландин, Л. Г. Бондарев, 1988, с. 182-202). Іншими словами, більшу частину своїх зусиль люди почали витрачати не на здобування безпосередніх засобів існування — їжі, води, одежі тощо, а на створення опосередкованих структур — доріг, споруд, механізмів та ін. Головне призначення останніх — надати стабільності соціальним системам, привнести в них механізми самоорганізації та саморозвитку, подібно до тих, які притаманні будь-яким негентропійним об'єктам.

Інноваційне природокористування визначалося докорінними змінами в самій людській життєдіяльності. Відомо, що збирач, мисливець, рибалка користуються тим, що витворила природа. Землероб та скотар чинить, по суті, так само, але задає напрямок протіканню природних процесів (шляхом селекції чи просто вирощуванням тварин), концентрує потрібні йому об'єкти на обмеженій площі, зрештою стимулює виникнення бажаного для себе продукту природи. При переході до інноваційного природокористування ситуація змінюється принципово: формотворення перестає бути прерогативою лише природи, сама людина, спираючись на її закономірності, створює нову, штучну реальність. Людський розум і праця штовхають суспільство вперед, постійно вишукуючи та впроваджуючи нові матеріали, пристрої, процеси.

Новий тип природокористування виявився надзвичайно цінним набутком для забезпечення демографічного прогресу людства, тобто основного показника його стабільності та процвітання. Це уможливилося, насамперед тому, що докорінно зросла ДЄ довкілля, завдяки, зокрема, використанню потенцій як біотичних, так і абіотичних структур. Скажімо, деревина з одного гектара лісу може забезпечити енергією, якщо її спалювати, невелике стійбище людей. Але видобуті з такої ж площі нафта, газ чи вугілля забезпечуватимуть теплом вже десятки і сотні тисяч чоловік.
Ще в минулому столітті демограф Ф. Нитті, спираючись на показники для 1600-1800 pp., зазначав:
"У всіх цивілізованих країнах сучасної Європи навіть в період безладної народжуваності... харчові продукти завжди переважали народонаселення; непродуктивне споживання цих продуктів, з одного боку, і пауперизм, з іншого — неминучі наслідки неправильного розподілу багатства, а зовсім не надмірної плодючості населення".

Останнє застереження, безперечно, стосується концепції іншого, ще більш відомого демографа — Т. Мальтуса, а саме про те, що людність збільшується в геометричній прогресії, а кількість доступних харчів — в арифметичній. Тобто, існує постійна проблема нестачі їжі для частини населення. Насправді ж, суперечності між висновками Нитті та Мальтуса є поверховими, оскільки дійсно існуючі тенденції до розмноження в геометричній тенденції можуть підтримуватися завдяки переходу до нового, більш ефективного типу природокористування. Водночас у межах існуючих взаємин з довкіллям цілком, на жаль, можливі мальтусівські колізії з нестачею харчів, голодом та ін., що ми можемо спостерігати нині на прикладі багатьох країн "третього" світу.

Інноваційний тип природокористування водночас породжує новий клас екологічних криз тотальних або панойкуменних. Повністю зникають екосистеми високого ієрархічного порядку — біогеоценози, асоціації тощо, У зонах інтенсивного промислового та сільськогосподарського виробництва зникає (вимирає чи мігрує) переважна більшість автохтонних видів. Натомість формуються нові класи екосистем та ландшафтів, цілеспрямовано чи опосередковано породжених людською діяльністю. Загалом, можна вести мову про досить стійку тенденцію: природні екосистеми змінюються синантропними, синантропні — культурними і штучними, а останні деградованими (рудеральними). В остаточному підсумку відбувається рух до синантропізації всієї біосфери, стан якої дедалі більшою мірою визначається характером життєдіяльності в ній домінантного виду Homo sapiens. Унаслідок цього нині вже втрачено майже 2/3 лісових екосистем, 3/4 — степових, понад половину — лісостепових, значну кількість гідроекосистем та ін.

Практично, сучасний стан біосфери найчастіше оцінюють за принципом "що вціліло", тобто які її частини можуть вважатися такими, що відповідають вимогам автентичності екосистем, відсутності видимої антропогенної деформації. Можливості такого збереження грунтовно демонструє світова мережа біосферних заповідників.

Біосферний заповідник — така репрезентативна ландшафтна одиниця, яка має відповідати хоча б одному з наступних критеріїв:
- унікальні угруповання чи території, що становлять винятковий інтерес;
- приклади гармонійної організації ландшафту, що є наслідком традиційних способів організації земель;
- приклади змінених чи деградованих екосистем, які можна відновити до більш-менш автентичних природних умов.

Сучасна світова мережа біосферних заповідників свідчить про виразне переважання суто репрезентативного принципу, тобто їхньої здатності представляти певні ландшафти, окремі класи екосистем. На початку 90-х років XX ст. у світі нараховувалося близько 300 таких заповідників, котрі, втім, репрезентують лише приблизно половину з усіх 192 біогеографічних провінцій планети. Інша частина провінцій не представлена взагалі, головним чином через наступні обставини: або внаслідок відсутності необхідних передумов для заповідання таких територій (відсутність коштів, політичної волі, соціальні колізії тощо), або через те, що відповідний клас систем втрачено практично повністю, і заповідати вже немає чого. Отже, на сьогодні відсутні бодай невеликі території, котрі могли б слугувати еталонними щодо певного класу екосистем.

Простежимо чинність викладеного на прикладі природи України. На її території виділяють, як правило, такі біогеографічні зони:
- полісся (широколистяна зона), лісостеп, степ,
- напівпустеля (сухий степ),
- гори (Крим, Карпати, а також, з деякими застереженнями, Канів, Овруч, Товтри, Слов'янськ, Кременецькі гори та ін.).

При загальному незадовільному стані заповідної справи непогано (порівняно з іншими) репрезентовані Крим та Карпати, незадовільно — Полісся та Степ, вкрай незадовільно — сухий степ. А в багатьох біогеографічних хоріонах (територіальних підрозділах біосфери) заповідники взагалі відсутні. Це стосується Західно-Української та Лівобережно-Дністровської лісостепових провінцій, Молдавської північно-степової, Дністровсько-Дніпровської, Лівобережно-Дністровської, Приазовської та деяких інших степових провінцій, Новгород-Сіверської та Житомирської поліських провінцій. Таким чином, головну мету біосферного заповідання — "охорона природних територій та наявного там генного матеріалу" (Програма ЮНЕСКО "Людина і біосфера", проект № 8) — досягнуто лише незначною мірою.

Тотальні екокризи, крім панойкуменного виміру, мають ще один, надзвичайно негативний ефект, а саме: практично повне знищення автохтонної біоти в зоні інтенсивного виробництва. Звернемося до прикладу трансформації довкілля внаслідок функціонування такого породження індустріального суспільства, якими є металургійні комбінати. У сфері його впливу формується декілька зон антропогенного руйнування:
1) техногенна пустка: на площі приблизно 250-350 км кв гинуть рослини й тварини, відмирає органічна частка грунту, а сам він втрачає свої властивості; на 1 км кв грунту щороку випадає 20-30 т сульфатної сірки та 5-6 т металів;
2) дуже порушені екосистеми: на площі 500-1200 км кв переважна частина грунту оголена до мінеральних шарів, лише подекуди зустрічаються березові кущики;
3) істотно зруйновані північнотайгові екосистеми: займають площу 1-2 тис. км кв, і тут повністю винищена рослина-домінант (ялина);
4) початкова стадія деградації тайгових екосистем: кризовий стан таких екосистем на відстані до 50-60 км від комбінату;
5) найпочатковіша стадія деградації тайгових екосистем: навіть на відстані 80-90 км від епіцентру відчувається згубний вплив промислового об'єкта.

Таким чином, має місце дійсно тотальне руйнування первісних тайгових екосистем, і перетворення тих чи інших ландшафтів на повністю поруйновані чи деградовані. Про масштаби подібних впливів можна судити, порівнявши матеріали економічної географії щодо просторового розташування та поширення тих чи інших промислових об'єктів.

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом