Крисаченко В.С.
Екологічна культура

Архетипи екологічної культури українського народу. Частина 3

Отже, чи в межах РУНВіри, чи в аналітичних працях науковців виразно виявляються величні обриси давньої системи уявлень про світ та людину, втім, уже достатньо сакралізованої. У цій системі вже діють не суто природні стихії або дбайливий господар на землі, але виявляються значною мірою відчужені від своєї природності, власне надприродні, всемогутні сили. Але навіть і цього разу одвічна земність і людськість світогляду давніх виявлялися досить виразно. Так, Перун, Стрибог, Волос, Сур, Див, Ярило, Купайло, Світовид та інші божества безпосередньо символізують якісь природні явища або галузі діяльності людини. Ще виразніше такий зв'язок простежується з поклонінням Ладі, Дані, Сонцю та Місяцю, що продовжують традиційну лінію на персоніфікацію світу з наступним переведенням поіменованих таким чином його складових із розряду унікально-особових до універсально-родових.
Прикметно, що і на небосхил давній українець дивився як у дзеркало: і бачив там він не свою власну мармизу, а реальний, дещо романтично облагороджений, але ним облаштований земний устрій. Як і суходолом, Долають свої многотрудні верстви чумаки по Чумацькому шляху, використовуючи для цього Вози — Великий та Малий. Мов на подвір'ї, пантрує своїх курчат небесна Квочка, Коза, Пасіка, Волопас та інші сузір'я Доповнюють патріархальний уклад космічного життя. Так само, як і у власному полі, оре Господар Плугом небесну ниву і волочить її Бороною. Інакше кажучи, в тих сузір'ях, які сьогодні відомі нам, послідовно, як Молочний шлях, Велика та Мала Ведмедиці, Плеяди, Капелла, Волопас, Оріон, Кассіопея тощо, в українському світогляді напрочуд виразно відбивалися усталені земні цінності та пріоритети життя.
Є у величному сонмі давньоукраїнських богів один, який вирізняється не лише тим, що зображення його збереглося до наших днів, а й тим, що посідав цей Бог виняткове місце навіть серед таких шанованих, як названі вище божества. Випадково, 1851 р. поблизу містечка Гусятин у Збручі було знайдено чотирьохликого кам'яного вистукана, так званого "збруцького ідола". Насправді це був Світовид (Святовид, Світовид, Свантевіт, Свантовітус тощо); про якого Гельмгольд, германський хроніст XII ст., писав у "Слов'янській хроніці":
"Святовид, бог землі руської, отримав першість поміж усіма слов'янськими божествами... усі слов'янські країни визнають його богом богів: порівняно з ним усіх інших богів вважають немов би напівбогами".

Талановитий український етнолог М. Симашкевич, який одним із перших вивчав "збруцького ідола", так трактував його символіку:
"Чотири голови цього ідола, ймовірно, позначали собою чотири країни світу і, поставленими з ними у зв'язок, чотири пори року; борода — ознака хмар, що застилають небо, меч — блискавка, їздці на коні та битви з ворожими силами — поетична картина швидкоплинної громовиці".
Цікаво, що крім вершинного антропоморфного зображення, "збруцький ідол" містить ще два "пояси" людських барельєфів, з яких один виразно асоціюється з символікою плодючості та сімейного вогнища — матір'ю-Берегинею, а другий — з, напевно, козацькими, вусами, — очевидно, мав би уособлювати також і захисника землі рідної. Втім, самостійно вивчити Світовида може кожен, хто побуває в Києві: на Володимир-ській вулиці, поблизу собору св. Софії, знаходиться копія цієї унікальної знахідки.
Світовид ночами бореться з силами пітьми, він же посилає на землю дощі й тепло, завдяки чому є і Богом плодючості, достатку. Водночас Світовид — захисник сущих, і його безжалісний меч карає будь-кого, хто порушив звичай або закон. Не випадково О. Афанасьев, російський етнограф кінця XIX ст., ототожнював Світовида з верховним богом давньогрецької міфології
Зевсом. Відповідно були влаштовані і храми, присвячені Світовидові: в його капищі зберігали знамено, котре виносили надвір на випадок війни — це було знаком дозволу на воєнні дії; тут також тримали коня, на якому, вважали, бог їздить щоночі; був при Світовидові і ріг для вина, за яким свого часу судили про види на врожай; при храмі несли службу озброєні вершники (інколи до 300 воїнів), котрі забезпечували здобиччю грізного Бога.

Отже, коли давні слов'яни зобразили Світовида чотирьохликим, то, мабуть, мали на увазі передовсім те, що з поля зору верховного покровителя не випаде жоден клапоть рідної землі, ні вдень, ні вночі вона не залишиться без охорони та покровительства.

А ще Світовид — це мудрість, уособлення заглиблення людської гадки у таємничий внутрішній світ та охоплення безмежного світу зовнішнього. Тому й дивиться Світовид навсібіч, тому й бере на себе відповідальність не лише за спокій свого народу, а й розсуває для цього люду обшири буття, пізнання, розуміння світу. І це не "шито білими нитками", як може здатися, бо тисячі інших Світовидів ще зовсім недавно берегли спокій української землі. Ті постаті, які не зовсім справедливо іменують скіфськими, або половецькими "бабами" і які стояли на вивершеннях степових могил, насправді є типологічно спорідненими, якщо не тотожними, "збруцькому ідолові", І зовсім не випадково, що вони, ці Світовиди, ледь не єдині з небесних патронів, виготовлялися з каменю, бо самі вони уособлювали вічність і нескінченність буття, невимовний подив перед твердістю "книги природи".
Взагалі, давній звичай українського народу насипати великі могили (кургани) приховує не лише якісь сакральні мотиви (пошанування знатного небіжчика, зокрема), хоча це, звісно, важлива причина. Арабський купець Ібн-Фадлан у 922 р. потрапив на похорон аристократа з Наддніпров'я. І, незважаючи на те, що сталася подія у далекому Ітилі, русичі не зрадили своїм звичаям:
"...його пишно вбрали в найкращий одяг, посадовили в човен, що лежав на купі дерева, розіп'яли над ним шатро, поклали біля нього зброю, їжу й напої, били одну найкращу невільницю, що захотіла піти з ним до зеленого садка — Раю, й поклали її біля вмерлого, поруч з двома кіньми, двома коровами, собакою, півнем і куркою, потім все те, голосячи, спалили. Насипавши широку могилу, почали над нею пирувати — справлять тризну".
Так само ховали знатну людину у скіфські часи і, як зазначає Геродот, "задля цього всі разом насипають над могилою великий горб; причому навперейми прагнуть зробити його якомога вищим". У запорожців також був звичай насипати над могилою померлого високий курган "для пам'яті знатної людини", на могилі ставити кам'яного хреста і виставляти білий прапор на знак бездоганної чистоти-лицарства небіжчика.
Водночас могили насипали і з іншою метою, насамперед для спостереження. Такі могили відрізнялися від власне поховальних, а тому їх, як зазначає акад. Д. Яворницький, у народі називали "робленими" могилами — їх доповнюють і всілякі фортифікаційні споруди: насипи, шанці, рови, схрони, криївки тощо. Нерідко могили, справжні чи "роблені", подовжувалися спеціальними "фігурами", — шестиярусними, як правило, спорудами з однодонних обсмолених бочок, які, на випадок зовнішньої загрози Краю, запалювали. Менш поширеним, але також досить постійним був і звичай насипати могилу на відзнаку якоїсь визначної події у житті товариства чи народу: вже у наш час на землях Полтавщини виріс Курган скорботи в пам'ять про голодомор — геноцид 1932-1933 pp.
Крім функціонального призначення, могили-кургани виконували непересічну ландшафтотворчу справу. Якщо майже вся українська земля являє собою рівнину, ледь пересічену, а запорізький степ з цього погляду ще більш "рівнинний", ніж країна взагалі, то могили-кургани істотно збільшували об'ємність довкілля. Причому це стосується як суто фізичних показників, так і показників візуально-оптичних. Інакше кажучи, могили вносили в український степ дискретність, роблячи його більш різноманітним, а також давали змогу посилити природні можливості людини, розширюючи його круговид. Відбувався своєрідний прорив до світу Космосу (Універсуму), коли сама земля тяглася вгору у прагненні подолати одвічну силу земного тяжіння У цьому сенсі могили-кургани відігравали призначення бути "синапсами", вузлами зв'язку між одним світом — природно-речовим і світом іншим — сакрально-ефірним. Вочевидь, щось подібне можна сказати і про найвідоміші з "могил" — єгипетські піраміди, врахувавши, зрозуміло, специфічні технологічні, астрономічні, сакральні та інші особливості спорудження цього одного з семи чудес світу.
Та повернемося до давньоукраїнської міфології і звернемо увагу на ще один її шар, який знаходиться ніби осторонь головних язичницьких сюжетів, проте
надзвичайно показовий з погляду притаманних народові пріоритетів життя. Мова йде про збережену Геродотом легенду щодо походження скіфів. Ось відповідний фрагмент з четвертої книги його "Історій":
"За розповідями скіфів, їхній народ — наймолодший. А виник він таким чином. Першим мешканцем цієї ще безлюдної тоді країни була людина по імені Таргітай. Батьками цього Таргітая, як кажуть скіфи, були Зевс і донька ріки Борисфен (я цьому, звичайно, не вірю, незважаючи на їхнє твердження). Такого роду був Таргітай, а в нього було троє синів: Липоксаїс, Арпоксаїс і наймолодший — Колаксаїс. В їхнє царювання на Скіфську землю з неба впали золоті предмети: плуг, ярмо, сокира й чаша. Першим побачив ці речі старший брат. Ледь він підійшов, щоб підняти їх, як золото запалало. Тоді він відступив й наблизився другий брат, і знову золото було охоплено полум'ям. Так жар палаючого золота відігнав обох братів, але, коли підійшов третій, молодший брат, полум'я погасло і він відніс золото до себе в дім. Тому старші брати згодилися віддати царство молодшому".
Ретельний, неупереджений читач може дістати з ге-родотового переказу чимало цінного матеріалу. Так, він може дізнатися, що наші предки походять від Світовида (згадаймо: Зевс тотожний Світовидові) та Дніпра, тобто злиття неба-мудрості та води-чистоти. Що сини Таргітая, який сам уособлює творіння сущого, є уособленням тих самих правічних начал: Колаксай — це Сонце-цар; Арпоксай — це ріка (вода) цар, а Липоксай — це Гора-цар. Інакше кажучи, скіфи є тими самими Дажбожими дітьми, онуками якого, за "Словом о полку Ігоревім", є людність України-Руси. Що, як і дотепер, успадковування в українському роду йде від батька до молодшого сина, а не до старшого, як це ми спостерігаємо і в Західній Європі, та й в Азії. І, що найважливіше: легенда виразно вказує на смисло-життєві начала буття народу: плуг, ярмо, сокиру і чашу.
Дослідники, зокрема Д. С Раєвський (1977), вважають, що у даному разі маємо модель як Всесвіту, так і скіфського суспільства. Плуг і ярмо символізує землеробів та скотарів, сокира — воїнів, чаша трактується як символ служителів богів, тобто як уособлення стану духовенства — жерців. Поза сумнівом у будь-якому разі — виняткове місце належить атрибутам продукуючого господарювання (землеробства та скотарства), а саме: плуга з ярмом. Зрозуміло, що подібне акцентування смислів могло бути притаманне лише народові з осілим способом життя, з глибинними хліборобськими традиціями. А тому ще раз переконуємося у збереженні відповідних традицій від трипільського часу і до скіфської доби (й далі) і в тому, що суспільно-господарський устрій Великої Скіфії навдивовиж нагадував відповідні інститути як Київської Русі, так і Гетьманської України.
Виразно відбилася вдача українців у культі плуга Від Бога вони очікували, звичайно, багато чого, але насамперед можливості працювати. Тому їхні стосунки з небом були не зв'язками типу "прохач — подавач", а досить рівними. І якщо в інших культурних традиціях від Бога жадали "мани небесної", тобто їжі, то в українстві покладалися на власні сили, на свою працю, підкріплену божественними знаряддями праці. Тим-то і був тут поширений культ Плуга, досить незвичний для інших земель, адже йдеться не про якусь істоту чи стихію, а "всього-навсього" про знаряддя праці. Цей "небесний Плуг" започаткувався 1 листопада і "падав" на землю у свято Сварога (25 грудня): у цей час він (плуг), по суті, переходить з вертикального стану до горизонтального, тобто стає у придатне для роботи положення (Я. Знойко, 1989).
Нагадаємо, що зараз сузір'ю Плуга відповідає Оріон (до речі, небесний мисливець, що також засвідчує певні пріоритети). І та обставина, що Плуг падав на землю під час зимового сонцестояння, коли Сонце повертає на весну, коли починає відроджуватися життя, коли світлі сили перемагають зло і темряву, робить це знаряддя ключовим в утвердженні існування сущого. У даному контексті пізніше тлумачення цих днів як Різдва Христового зайвий раз переконує саме у такому, життєстверджуючому, сприйнятті небесного Плуга.
Плуг виступає об'єднуючим началом головних стихій та сфер Універсуму. У своєму онтологічному втіленні він є засобом переходу від світу неорганізованого, хаосу (як традиційно розумілася природа) до світу впорядкованого, організованого, від світу природи до світу людини. Сакралізовании Плуг єднає космос і землю, породжуючи і відроджуючи буття й знову повертаючись у свій небесний затишок. Як дар Дажбога-Зевса, Плуг синтезує у собі не лише людську умілість, творчу наснагу людини, а й потенційне безмежжя творіння, поки що одержану як своєрідний Прометеїв дар. Насам» кінець, матеріал, з якого виготовлений Плуг, також недвозначно вказує на першорядність цього утвору.
Св. апостол Іван Богослов свою благовість про Сина Божого починає так: "Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було слово". І дійсно, давнє Слово було підняте на незмірну височінь, адже сьогодні звичні "хмара", "сонце", "весна", "літо" тощо свого часу були Богом. Так оцінив давній українець місце цих явищ чи подій у своєму житті і назвав їх найвищим іменем. Згодом він вивів на небо і свої нові цінності, з-поміж яких знову ж таки трапляються такі, що зараз стали звичними: "плуг", "квочка", "віз", "волопас" тощо, подвоївши таким чином видимий світ і віддавши найвищу шану тому, що тримає людину у світі. У цьому обожненні феноменів природи та людського буття (як і засобів праці людини) виявилися глибинні рухи душі українського народу, втім, як і багатьох інших етносів.

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом