Крисаченко В.С.
Екологічна культура

Етнокультурна вимірність довкілля українців. Вогонь і ніч

Вогонь. Такою самою шанованою, хоча багато в чому протилежною воді, силою є вогонь. Починаючи від культу головного бога — Дажбога (бога Сонця) і закінчуючи найнепримітнішим вогником у степу чи горах, вогонь завжди полонив людину своїм прихованим магнетизмом, всемогутністю, корисністю та руйнівністю одночас. Внаслідок цього поклоніння вогню збереглося у великій кількості ритуалів та побутових дій безпосереднього спрямування, а також опосередкованого чину. Адже коли господар, наприклад, на Різдво тричі обходить із хлібом свою оселю, то таким чином він віддає шану не кому іншому, як сонячному божеству — Сварогу, тобто виконує ритуал сонячного культу. Причому різниця між небесним світилом — божеством, з одного боку, та земними вогниками, з іншого, була не принциповою, оскільки, як вважалося в Україні, Бог "світлість свою вогнем доточив", тобто сакралізовувався таким чином будь-який вогонь. З літописів відомо також, що біля зображення Перуна, який у руці тримав щось подібне до блискавки, праукраїнці підтримували постійний вогонь, тобто персоніфікували й оречевлювали таємничу небесну силу свого верховного Бога саме таким, "вогненним" способом.
На Слобожанщині був поширений звичай ще до схід сонця на Новий рік палити на городі сміття: таким чином входили у черговий життєвий цикл без непотрібу, нечисті. У західних краях України рано на Новий рік господиня палила у печі буковими дровами:
"Відтак вигортає по угликові і кладе на печи понад челюсти на найстаршу особу в хижи і на всю челядь, на худобу, на дни цілого тижня і на ниву (сівбу), на кожне насіння осібно. Коли углик спопеліє і грубо приодяє ся попелом, то добре показує, чи він представляє кого з домашніх, чи худобу і т. д. Той день найліпший до заорування, котрого углик найбільш спопелить. Углики на дні показують, який буде кожний день тижня у році. Чоловік буде здоров, худоба так само, день буде погідний і красний, сівба зародить. Чий углик відразу згасне і буде чорний, або розпадеться, то з челяди той умре, чий углик...".
Надзвичайно широке побутування цього звичаю на Гуцульщині відзначав і Володимир Шухевич.
Гуцули ж, які першим днем справжньої весни вважали день св. Юрія (23 квітня або 6 травня), її настання передхоплювали запаленням на городі великої ватри з сухого хмизу та сіна з-під маржини. А запалюючи, промовляють: "Господи, дай тілько богато маржини, кілько попелу з цієї ватри"; потому, як утвориться грань, переганяють через неї худобу, "аби така остра була, як ватра!"; потім ще докидають хворосту, аби горіло до півнів — це від відьми (В. Шухевич, 1904, с 246).

Традиційно вогонь наділявся не лише живильною, життєдайною, а й очищувальною силою. Чи не найпоказовішим у цьому плані було і є свято Купайла, яке донесло до нас архетипи духовної культури праукраїнців.
"В обряді Купайла, — зазначав Іван Левицький, — додержалася до нашого часу ціла язичеська служба богам. Перед нами стоять два ідоли: Купайло й Марена, перед идолами стоїть стіл з жертвами, коло стола святий огонь, кругом огню дівчата й хлопці справляють празник танцями й піснями... В празникових обрядах мають роль два елементи: огонь і вода. По тому ми можемо сказати, що купальське свято справлялось двом богам: богині Сонцю і богині Хмарі, німфі дощу".
За своєю суттю, купальська ніч — час, коли немає нічого неможливого, коли плодючість землі найвища, коли навіть тварина розмовляє, а в лісі цвіте папороть, з одного боку, і людина, яка має намір скористатися напругою природи, щоб дістати для себе могутній життєвий поштовх, але не завжди є гідною подібній "відкритості" світу, — з іншого, до пори, до часу протистоять одне одному. І якраз священний вогонь не лише позбавляє землю від сил темряви, пожираючи Марену, а й очищає кожного з учасників дійства, для чого здійснювали ритуал купання у вогні, перестрибуючи через вогнище. З вогню юнак чи юнка виходили ще чистішими, ще цнотливішими, стаючи повнокровними учасниками купальського життє- і чудотворення.
Втім, чи не ще більш архаїчним є поширений на Гуцульщині і дотепер звичай робити на полонині "живу ватру" і підтримувати здобутий тертям вогонь протягом всього перебування у горах. Коли внаслідок тертя з'вляється вогник, всі вівчарі звертаються до сходу Сонця, стають на коліна й промовляють слідом за ватагом: "Допоможи мині, Господи, як єс мині поміг сю живу ватру розкласти, єї загасити" (В. Шухевич, 1901, с 191). Інакше кажучи, допоможи успішно закінчити свою справу на полонині. Зробивши ватру, зауважує В. Шухевич, ватаг відгашує її у воді, тобто кидає жаринки до води, такою водою він потім хрестить кошари, отари тощо, а рештки її тримає аж до "розлічіння". З головнею з "живої ватри ватаг обходить стоїще. Важко, мабуть, навіть припустити, скільки тисячоліть має цей звичай; у будь-якому разі корені його, ймовірно, ще з тих часів, коли вогонь повсюдно добували таким призабутим способом. Але, що відповідний звичай зберігся саме на Гуцульщині, цілком зрозуміло: адже цей край був і є своєрідним консервантом аутентичної культури, мови, духовності українців саме з огляду на свої природні умови.
Як і воду, вогонь шанували за його чистоту. Тому не вільно було у гуцулів плювати у ватру чи топтати її ногами: "огень треба шанувати, як і хліб", — казали люди, "ватра, то є найперший Ангіль". Саме тому з настанням темряви, тобто часу, коли світлі сили поступаються різним нічним героям, гуцули вважали за краще взагалі не називати ватру її іменем, а казали "значок", "огник", — очевидно, щоб збити з пантелику можливих недоброзичливців з темряви й відвернути біду і від ватри, і від людей.

Взагалі, якщо мова зайшла про ніч, то щодо неї також було вироблено чимало застережних рекомендацій, навіть табу. І це зрозуміло: переважно вночі виявляли себе русалки, мавки, полісуни, польовики, домовики, чорти, відьми, упирі, вовкулаки, інші темні та нечисті сили. Коли згасало верховне світило, Сонце, певним чином послаблювалася пильність верховного, сонячного божества і, таким чином, могли робити свою "чорну" справу згадані вище супутці людини. А тому сама вона повинна була дотримуватися певних приписів та лінії поведінки, з тим щоб зненацька не бути захопленою силами пітьми, щоб не зазнати від них шкоди тощо.
"Ніч має своє право", вважали українці, а тому у вечірні години не можна було виносити з помешкання ні сміття, ні скіпки; увечері не варто було глядіти у дзеркало, не годилося пити воду (бо може чоловіка взяти титьоха (пропасниця), не вільно було вінчаній жінці увечері виходити надвір без хустки, не годилося у цей час бігати, свистіти, співати. Вочевидь, подібне обережне, навіть дбайливе ставлення до володарів ночі давало певні переваги і самим людям, оскільки вносило спокій, розмірність, виваженість у їхній устрій життя за темної днини. І тепер варто було б уважніше прислухатися молодим людям до цього досвіду, менше "тлумитися ночами чи вдома, чи деінде.

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом