Крисаченко В.С.
Екологічна культура

Етнокультурна вимірність довкілля українців. Барви і мова

Барви. До кола головних символів народу належать і етнічні кольори, барви. Інколи стає навіть дивним і незрозумілим, як тисячі народів, що населяють (чи населяли) планету зуміли з такого відносно незначного переліку базових кольорів веселки (яких, як відомо, сім) витворити неповторну для кожного з етносів гаму "кольорових" симпатій та антипатій. Одні беруть на своє знамено чорні кольори, інші — червоні, ще хтось — білі, але частіше — комбінацію декількох з них, яка приховує глибокий історичний та культурно-природний зміст.
Жовтий і синій кольори — то священні барви українського народу. Але чому саме вони і що криється за ними? Природно, що тлумачень цього феномену є чимало. Одного часу чи не найпопулярнішим було інтерпретування синьо-жовтого національного прапору українського народу як уособлення безкрайніх ланів золотавого збіжжя на тлі бездонного синього неба. І такий погляд зрозумілий: адже, як ми бачили, небагато знайдеться цінностей для народу, які б значили б в його житті так багато, як хліб (пшениця, жито тощо), з одного боку, та увесь інший світ (небо — як його персоніфікація), — з іншого. Та, очевидно, не він нині є найбільш імовірним, точніше, у даному випадку міститься не вся правда.
Сьогодні існують переконливі підстави вважати, що жовтий колір позначає сонячний культ праукраїців. І, правдиво, якщо верховне божество для них — Дажбог-Сонце, то і колір цього божества також є священним. Тому цей колір супроводжував київських князів на їхніх клейнодах, запорозьких козаків — на їхніх прапорах, тому вивершували золотими (жовтими) банями християнські українські храми, тому увінчували їх не лише символічні знаки Сонця — хрести, а й зображення власне Сонця з життєдайними променями навсібіч. У Цьому контексті зрозуміло, чому жовтий колір доповнюється саме синім кольором. Річ у тому, що синій колір, притаманний небу, водночас символізує увесь світ, Універсум, утворений Дажбогом. Отже, синь — це буття, це природа, це земний устрій, породжений богом для людини, а насамкінець — людиною для людини. Часто-густо тому досі золоті бані деяких українських храмів (наприклад, у Чернівцях) всипані (прикрашені) синіми зорями на жовтому тлі: більш виразну аналогію з Сонцем та небом, мабуть, важче зобразити.
Останнім часом точаться жваві дискусії й щодо малинового кольору запорозьких куренів, який виводять то від польських штандартів, то від турецьких символів. Дехто прямо вказує при цьому і на потребу збереження у державній символіці України червоного кольору, саме таким вважаючи і згадані вище барви запорожців. Дійсно, малинові барви і відповідні знамена були поширеними в українській історії, хоч і не були домінуючими. Вживалися вони насамперед у військових справах, з огляду на що фахівці справедливо рекомендують повернути їх на знамена сучасних Збройних сил України. Все це є спрощеним тлумаченням символіки малинового кольору,
Слід припустити, що малиновість на українських прапорах так само природна, як і синьо-жовті барви. Суть у тому, що малиновий колір, то є колір калиновий. Як ми пам'ятаємо, калина в українській духовності Різдво світу, а ще ознака чистоти, незайманості. Якраз на оборону цих чеснот (як свого світу) і піднялися запорозькі козаки, клейнодами піднісши їх понад усе. Не випадково запорожців називали лицарями, а їх поведінку — лицарською. Тому малинові козацькі знамена — то батьківська хата, кохана дівчина, рідний край, на які підняв руку чужинець. І коли гинув лицар, то в останню путь його проводжали знову ж таки з малиновою китайкою, щоб він узяв з собою у вічність частину батьківської землі та українського духу, зазнав своєрідного очищення.

Доля розкидала українців далеко по світах. Не завжди навіть вдавалося їм зберегти найцінніше — мову. Та глибинний дух нації робить упізнаваним співвітчизника навіть у найдальших поселеннях. Якщо в глухій сибірській тайзі ви раптом побачите село, а біля будинків — квіти, знайте: тут живуть українці. Якщо у приволзьких степах раптом зустрінете білі чепурні хатки тут наші земляки. Якщо ви зайдете у модерний котедж десь у Саскатуні і на стіні побачите вишиті рушники, а в миснику — полив'яні полумиски: і тут слід шукати джерельця в далекій Україні. Роки і відстані, люди і континенти накладають на людину свій відбиток, інколи затіняючи її єство майже повністю. Та варто протерти оце нашарування, мов давні фрески у храмі, проступлять вічні, нетлінні цінності народу, носієм яких с (вірніше, повинен бути) кожен з нас.
Так, доля порозкидала народ по країнах, далеких та близьких. Але не по випадкових. Навіть побіжний погляд на українські поселення у діаспорі засвідчує, що вони перебувають переважно у країнах помірного кола (Західна Європа, Північна Америка, Аргентина, Бразилія, Австралія, Росія та Казахстан) з індоєвропейськими традиціями і християнською релігією. І навпаки, практично не селяться українці ні в країнах Африки, ні Азії, ні Близького Сходу, навіть — Середземномор'я: очевидно, природно-культурні умови цих регіонів не зовсім відповідають етнічним цінностям та екологічній культурі українців. І це дуже вагомий аргумент на користь висновків про єдність еколого-етнічного середовища народу, природного та культурного начал в його життєдіяльності. І руйнування чи порушення цієї даності, цілісності природного і культурного буття людей, призводить до втрат як у довкіллі, так і в суспільстві.

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом