Крисаченко В.С.
Екологічна культура

Опредмечення химерного етносу

Опредмечення "химерного етносу". Механізм втілення ціннісних засад "химерного етносу", тобто його своєрідного опредмечення, виразно простежується на прикладі взаємин метрополії та колонії, хоча б у межах Російської імперії чи СРСР.
Реєстр наруги над Україною величезний. З нього ми "випишемо" лише два пункти, які, сподіваємося, проливають світло і на весь перелік в цілому. Йдеться, по-перше, про нищення Степу, Лугу та Дикого Поля, а по-друге — про "сталінський план перетворення природи". Власне, хоча події віддалені між собою століттями, в обох випадках пізнаємо одну й ту ж саму руку — втілення ідей "химерами".
У XVIII ст., як відомо, Російська імперія підступом знищила запорозьке козацтво, відібрала їхні землі, води, вольності — своєрідна подяка за 'возз'єднання" і охорону південних кордонів. Логіка центру у даному випадку була зрозумілою, адже, як писав один із теоретиків російської ідеї М. К. Любавський:
"...попри все те лише залюднення давало російському народу остаточну перемогу і закріплювало за ним назавжди займану територію", і далі:"... у степ вели російських людей не тільки економічні чи господарські спонуки, але й інстинкт народного самозбереження та військовооборонна техніка".
Отже, щоб почувати себе спокійно, на думку цього теоретика, російському народові потрібно було завойовувати та заселяти нові території.
Та "територіями" вони були лише для завойовника, а для народів, які там мешкали, — Батьківщиною. Але до цього "центру" немає ніякої справи. І от врізається вже в границі вольностей Запорожжя так звана українська лінія — 285-кілометрова фортифікаційна споруда з 16 фортецями і 49 редутами; членує ще ниже на 175-180 км землі України ще одна лінія — дніпровська (О. М. Апанович, 1972). Щедрою рукою роздає імператриця своїм наближеним українські степи: генералові Лапову — 12251 десятин, полковнику Караватиці — 5277, полковнику Наковальніну — 9122 десятин, не кажучи вже про сотні тисяч для своїх фаворитів типу Потьомкіна.
За підрахунками, невдовзі по руйнуванні Січі, лише великі землевласники зосередили в своїх руках понад 8,8 млн дес землі, або 53,5 % всієї запорозької землі (О. І. Лугова, Я. В. Бойко, 1988). А ще — щедрою рукою роздавалися землі колоністам — сербам, хорватам, чорногорцям, грекам, німцям. Так закладалися підвалини "химер" на південних теренах України. Втім, це не означає, що українців тут не стало, ні, навіть у ці часи у "Новоросії" вони становили 4/5 населення, тим часом як всі інші (росіяни, волохи тощо) — лише 1/5 (В. М. Кабузан, 1971). Проте устрій життя та природокористування вже істотно визначалися цінностями іншого, прийшлого етносу.
І наслідки не забарилися. Практично повністю було знищено Степ — розораність його на кінець XIX ст. перевищила 90%, вирубані основні лісові масиви, що знаходилися на його території; в цілому від кінця XVIII cm. до першої світової війни в Україні було знищено 3,3 млн га лісів. Отже, народ стрімко та неухильно позбувався не лише волі та незалежності, віковічного укладу життя, а й притаманного його Батьківщині природного довкілля.

Перераховане вище руйнування практично довершила тоталітарна система. Не є секретом, що в Україні розорано майже всі придатні для цього землі, вирубано майже всі первинні ліси, а Дніпро перетворено на низку смердючих ставків-водосховищ. Невигойними ранами зяють на тілі України гігантські кар'єри Криворіжжя, шахти Донбасу, оазами нечистот та бруду стали Прикарпаття, Причорномор'я та Слобожанщина; небезпечними для життя є вкрай забруднені великі та малі міста держави. Усім світом трусонув Чорнобиль і, нехтуючи військовою мудрістю про те, що в одну вирву снаряди Двічі не падають, ось уже втретє нагадує аваріями про себе — то на четвертому, то на другому, то на першому блоці. Загалом, Україна, займаючи менше одного відсотка суходолу планети, приймає на себе тягар понад 5% світового забруднення.
Згадаймо лишень 1948 р. У Москві відбувається горезвісна сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. Леніна. Пригрітий Сталіним, "народний" академік Т. Д. Лисенко вчинив справжнісінький розгром біології, й ще довго після цього продовжувалося полювання на вчених: тисячі було вигнано з роботи, а то й скінчили своє життя у неволі. Офіційною точкою зору стало вчення про те, що ніякої спадкової речовини не існує, що організми, поміщені в нові умови життя, відразу ж до них пристосовуються, що змінам організмів немає меж. Це ж саме стосувалося і людини, що дуже імпонувало "інженеру людських душ", для якого не існувало незамінних людей: вони для Сталіна були лише глиною, з якої він ліпив, що завгодно. Таким чином, свідомо чи ні, а мічурінська біологія дала в руки вождю "козир" у його системотворчих планах — своєрідне "природниче" обгрунтувння безмежної влади над людиною і над природою.
Тому й зрозуміло, чому вже через два місяці після Сесії — 24 жовтня 1948 р. — було прийнято постанову партії та уряду про план перетворення природи, який одразу ж здобув назву "сталінський". Сталася подія, яка визначила не лише стратегічні, а й тактичні орієнтири природокористування на просторах СРСР включно до днів нинішніх.
Формально "сталінський план перетворення природи" був розрахований на 15 років. На його виконання було прийнято конкретні постанови: про будівництво Куйбишевської ГЕС (21 серпня 1950 р.); про будівництво Ста-лінградської ГЕС; про зрошування та обводнювання районів Прикаспію (31 серпня 1951 р.); про будівництво Головного Туркменського каналу Аму-Дар'я — Краснове дськ; про зрошування південних районів України і північних районів Криму (21 вересня 1950 р.); про будівництво Волго-Донського судноплавного каналу, про зрошування земель у Ростовській і Сталінградській областях (28 грудня 1950 р.) тощо. Було обіцяно у зв'язку з цим повністю механізувати працю у сільському господарстві, набагато збільшити матеріальні блага радянського народу, прискорити перехід до комунізму. І звичайно, у 15 років не вклалися, тому майже жоден партійний форум не обходився без того, щоб не додати щось своє до грандіозного плану перетворення, щоправда, вже не сталінського, а то хрущовського, то брежнівського, то ще якогось. Тут і "кукурудзація" всієї країни, і її хімізація, і перекидання вод з одного напрямку в інший, і осушування боліт, і зрошення степів. І можна без перебільшення твердити: там, де зараз є зони екологічного лиха, — шукай віхи сталінського плану, хай це буде на Уралі, на БАМі, чи у Чорнобилі. Почерк майстрів комунізму зберігся дотепер.
Подібна гігантоманія, яка зайвий раз підкреслювала мізерність людини та її повсякденних потреб, цілковито позбавляла традиційного устрою життя та культури цілі етноси чи субетноси. І коли під води йшли приволзькі чи придніпровські простори, то зникало щось більше, ніж чергові тисячі і мільйони гектарів земель — зникала історія, культура, мова, дух народу. І коли у Поліссі чи на Волині виникали нові атомні чи хімічні "будови комунізму", а поряд з ними — міста радянських людей, то не лише руйнувалися правічні ландшафти, а й у тиглі промислового комплексу нівелювалися та переплавлювалися унікальні особливості "аборигенів", тобто питомих мешканців краю, з їх неповторним світом, а натомість утворювалися уніфіковані представники "нової історичної спільноти". У всякому разі, такий був задум ідеологічних зверхників тоталітарної системи. І не їхня "провина", якщо все до кінця не встигли поруйнувати.
Кожна людина несе пам'ять подвійного роду. З одного боку, це природні властивості організму, закодовані у генах, які проступають за певних екологічних умов, а з іншого — це пам'ять національно-культурна, яка утверджує людину у світі цивілізації саме як індивіда, представника певного етносу, культури тощо. Вища гармонія, коли спадкоємність збережена, коли людина перебуває у злагоді зі своїм природним довкіллям, і з громадою, в якій мешкає, і з своїм власним світом душі. Та, на жаль, реалії нашого буття такі, що часто-густо якийсь із названих чинників порушено, якщо не втрачено зовсім.
Поруйноване природне середовище погано впливає на здоров'я людини, вкорочує їй віку; химерний устрій суспільства бере собі у жертву соціальне буття людини; порушений внутрішній світ породжує внутрішній дискомфорт, депресію тощо. Отже, як у природному, так і в соціокультурному житті людина не може ігнорувати якийсь із компонентів своєї натури, здобутих чи у процесі свого еволюційного, чи історичного минулого. Подібна констатація природи речей вказує і на перспективи відновлення, реставрації і адекватного людині природного середовища, і властивого лише їй етнічного, культурного, духовного світу. Від роз'єднання до єдності, від протиставлення — до доповнення, від ігнорування — до врахування всіх сторін буття людини — ось визначальні віхи подібної перспективи.

ЗАВДАННЯ І ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

Окресліть основні концептуальні підходи тлумачення сутності етносу.
Чим визначаються смисложиттєві виміри довкілля?
Що собою являє категорія "образ українського світу"?
Проаналізуйте структуру та витоки архетипів екологічної культури.
Простежте колізії опозиції "своє — чуже". Яким чином з довкілля виокремлюється питомий світ людських цінностей?
Що таке етнічні символи? Який їх екологічний зміст?
Як можна обгрунтувати природність календарного циклу людської життєдіяльності?
Проаналізуйте співіснування старожитніх та новітніх елементів у структурі екологічної культури етносу та суспільства.
Як постають химерні етноси? Яким є їхнє місце в цивілізаційному поступі?
Окресліть сутність феномена пасіонарності. Якими є визначальні риси коеволюції етносу та біосфери?

ЛІТЕРАТУРА

Алексеева Т. И. Географическая среда и биология человека. М„ 1977.
Арманд Д. Л. Наука о ландшафте. М., 1975.
Артюх Л. Ф., Космина Т. В. Этнические символы в материальной культуре украинцев // Советская этнография, 1989. № 6. С. 46-54.
Афанасьев А. Н. Живая вода и вещее слово. М., 1988.
Берг Л. С. Географические зоны Советского Союза. Т. 1-2. М., 1952.
Боплан де, Гійом Левассер Опис України. К., 1990.
Бромлей Ю., Подольный Р. Человечество — это народы. М, 1990.
Гумилев Л. Н. География этноса в исторический период. Л., 1990.
Етнос і соціум /Відп. ред. Б. В. Попов. К., 1993.
Знойко О. П. Міфи Київської землі і події старовинні. К, 1989.
Левицький Іван. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. Львів, 1876.
Любавский М. К. Наступление на степь. М., 1915.
Людина і довкілля: Антологія в 2-х кн. / Упор. В. С. Крисаченко. К., 1995.
Павленко Ю. Екологічні аспекти індоєвропейської проблеми // Ойкумена. 1993. № 1. С 28-35.
Природа и древний человек / Сост. Г. И. Лазуков. М., 1991.
Природа і етнос / Відп. ред. В. С. Крисаченко. К., 1994.
Природа України та її охорона / Відп. ред. В. І. Вольтовський. К., 1975.
Шухевич Володимир. Гуцулыцина. Т. 1-5. — Львів, 1901-1915 pp.
Щербаківський В. Формація української нації. Нарис праісторії України. Нью Йорк, 1958.
Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: У 3 т. Львів, 1990-1992.

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом