Природоохоронні традиції в Україні

§4. Природоохоронні традиції в Україні

Зародки національного природоохоронного законодавства сягають ще часів Київської Русі. У зводі законів княжої держави "Руській правді" містилося чимало регламентацій, які стосувалися часів та термінів полювання на тих чи інших хутрових звірів, була заборона виловлювати деякі породи риб під час нересту, містилося чимало засторог щодо збереження та використання природоадекватних засобів землеробства, бортництва, броварства, деяких інших промислів та ремесел. Тоді ж було передбачено також і деякі кари, переважно грошові, за порушення вимог "Руської правди". Наприклад, за знищення, журавля і вбивство людини нерідко накладали однакову кару. У князівські часи фактично було закладено і початки формування запбвідних територій — "мисливських угідь", на яких лише вряди-годи відбувалося полювання та лови.

У добу козацько-гетьманську українське природоохоронне законодавство живилося такими джерелами :
- звичаєвим правом та повсякденними традиціями;
- традиційним законодавством княжої та литовсько-руської доби;
- магдебурзьким правом;
- законотворчою діяльністю національної держави, яка уособлюється, насамперед, в гетьманських універсалах.

Через своєрідне становище тогочасної України на національне законодавство нашаровувались, інколи практично повністю поглинаючи його цілком чи в окремих компонентах, правничі вимоги сусідніх держав — Польщі, Росії, Австрії та ін.
Досить вичерпну характеристику природоохоронних засад дає синтетичне "Зібрання українських прав" 1807 р. У розділах "Про ціну речам", "Про недозволені діяння", наприклад, докладно простежено численні ситуації, в яких людина вступає у стосунки з природою — рибальство, пошкодження соколиних гнізд, виловлювання бобрів, знищення рою бджіл чи дерева, полювання на зайців та ін. У них регламентовано вартість та покарання відповідних вчинків, окреслено майнові та територіальні засади природокористування. До проблем, пов'язаних зі звіриним ловецтвом та рибальством, звертаються і в заключних розділах книги. Вельми прикметні підсумкові слова "Зібрання": в Україні "чужий ліс рубати взагалі забороняють". Отже, тогочасне право разюче відрізнялося від радянського, за якого "чуже" (тобто спільне) знищував кожен, хто тільки не лінувався.

Екологічне право в Україні на початку XX ст. Природоохоронний рух у його сучасному розумінні започатковувався в Україні ще до першої світової війни, коли почали виникати різноманітні організації та товариства і прийматися деякі укази та постанови окремих департаментів та міністерств, які регламентували використання тих чи інших ресурсів; тоді ж виникають перші українські заповідники, зокрема всесвітньовідомий "Ас-канія-Нова".
Перша світова війна та соціальні потрясіння в імперії істотно загальмували природоохоронну роботу в Україні, завдавши довкіллю чимало збитку та руйнації. Характерним для того часу, як згадує професор-зоолог М. Шарлемань, були такі епізоди, як зруйнування наприкінці 1917 р. "салдатами-большевиками" зоопарку Пілявин. У цім парку, пише очевидець тих подій, окрім великої кількості других звірів, було постріляно 35 зубрів та бізонів. Тому все доводилося починати спочатку.
Українська Гетьманська Держава за часів гетьмана Павла Скоропадського утворила Міністерство Земельних Справ, а при ньому — окремий відділ з охорони пам'яток природи, а також Комісію із вчених та діячів у цій справі. У Києві в 1918 р. існував також приватний "Краєвий Природоохоронний Комітет" (голова — проф. П. А. Тутківський), в Харкові функціонувало Товариство Любителів Природи (голова — проф. В. І. Талієв); в Одесі — Спілка наукових товариств природоохоронного спрямування (голова — проф. Г. І. Танфільєв). У Полтаві засновується Комітет Охорони Природи та Старовини.
Секція (комітет) Охорони Природи зберігся в Наркомземі і після поразки УНР. Понад те, в перші роки радянської влади успіхи на ниві охорони природи були досить помітними. У цьому зв'язку особливу роль зіграли Постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних Комісарів УРСР про затвердження "Положення про пам'ятки культури і природи". До речі, згідно з цією постановою всіма пам'ятками природи в Україні мало відати Управління Науковими Установами Народного Комісаріату Освіти, у склад якого і перейшов Український Комітет охорони пам'яток природи. Щоправда, вже тоді намітилася різновідомча підпорядкованість різних заповідників: так заповідник Дніпрової заплави "Конча-Заспа" (250 десятин) був на бюджеті Народного Комісаріату Закордонних Справ, а "Сад II Інтернаціоналу" (колишня "Софіївка" — як писали в тогочасних документах) — належав Уманському сільськогосподарському технікумові.