Карпенко H.I.
Рельєф морських берегів

Підводний береговий схил. Узмор'я. Шельф

Підводний береговий схил – смуга морського дна, яка зазнає постійного впливу хвильових рухів (дії хвиль), що передаються з поверхні в придонні шари води, та в межах якої профіль дна, накопичення наносів і форми мезорельєфу утворились також за сучасного середньобагаторічного рівня.
Підводний береговий схил («Геоморф. морськ. берегів», 1975) – смуга дна між лінією руйнування хвиль і нижньою межею берегової зони.

Акваторію моря, розміщену над підводним береговим схилом у межах берегової зони, називають прибережжям, або узмор’ям (near shore). Термін «узмор’я» запропоновано М.М. Зубовим і О.В. Еверлінгом (1940). До цієї прибережної смуги моря належать також бухти, невеликі затоки й острови. В бік моря підводний береговий схил переходить у шельф.
Головні фізичні параметри берегової зони – її межі та протяжність.
Верхньою межею сучасної берегової зони є максимальні заплески прибійного потоку та штормових хвиль на акумулятивних берегах або кліф – на абразійних берегах, нижньою – зона підводного берегового схилу, де ще виявляється дія водного хвилювання на відклади дна. Деякі дослідники проводять нижню межу на глибині 20-30 м, а іноді дія хвиль простежується ще на глибині 60 м. Отже, з огляду на відмінності в критичних глибинах впливу хвиль на дно можна вважати, що для кожної ділянки берегової зони Світового океану за певного хвилювання існують індивідуальні межі «власної» берегової зони.
Саф’янов Г.О. (1978) для морів високих широт з льодовим покривом увів таке поняття, як динамічний вік берегової зони, з метою визначення ступеня інтенсивності впливу хвилювання на дно. За наявності льодового покриву на арктичних морях і в морях помірних широт вплив хвилювання на їхні береги порівняно послаблений. Наприклад, динамічний вік берегової зони для східної частини моря Лаптєвих у Північному Льодовитому океані (понад 9 місяців року море вкрите льодом) становить лише 6000 років – 0,2-1200 років, а для східної частини Східносибірського і західної частини Чукотського морів – лише 600 років.
Довжину берегів Світового океану можна визначити лише приблизно, оскільки виникають проблеми, що стосуються генералізації контурів берегової лінії на картах різних масштабів. Протяжність берегових ліній вздовж усіх континентів становить 473 тис. км (табл. 1.1). За Г.О. Саф’яновим (1978), площа берегової зони становить 15 млн. км2, тобто приблизно 10% від площі Світового океану, якщо вважати, на підставі вивчення гранулометрії донних відкладів шельфу, що глибина межі берегової зони океану дорівнює загалом 60 м. Загальна довжина берегової лінії Світового океану за вимірюваннями вчених лабораторії морської геоморфології Московського університету (Росія) – 777 тис. км (табл. 1.2). За матеріалами детальніших вимірювань на картах середніх масштабів (Шуйський, 2000, с. 407), довжина типів берегів Світового океану становить 468 600 км, а довжина всіх берегових ліній у їхніх межах – 779 800 км.

Таблиця 1.1. Довжина берегових ліній континентів, тис. км [Саго, 1956] (доступно при скачуванні повної версії книжки)

Таблиця 1.2. Довжина берегової лінії та протяжність берегів різних типів [«Берега...», 1999; с. 51] (доступно при скачуванні повної версії книжки)

Вивчають морське узбережжя (геоморфологію морських берегів) в одному з розділів загальної геоморфології.
Об’єктом вивчення є рельєф, його походження і динаміка, історія формування узбережжя і,зокрема, сучасної берегової зони морів та океанів.
За головними морфологічними ознаками, будовою і характером переважаючих процесів І.С. Щукін (1962) виокремив узбережжя двох головних типів – високі круті та низькі плоскі. Високі узбережжя складені корінними породами суші, тут переважають руйнівні процеси, формуються абразійні береги. Низькі узбережжя утворюються або внаслідок підняття прибережної смуги морського дна, утворюючи берегову рівнину, або ж унаслідок акумуляції пухких відкладів хвилями і течіями в прибережній смузі, чи акумуляції річкових відкладів у межах узбережжя, коли утворюється дельтова рівнина. Тут переважають акумулятивні процеси і формуються намивні акумулятивні береги.
У 70-х роках XX ст. в науковій літературі пропонували замінити термін «берегова зона» термінами «верхня частина шельфу», «прибережно-шельфова зона» та іншими, що є безпідставною плутаниною в термінології морської геоморфології, оскільки розглянуті вище терміни і поняття, як уважає більшість науковців, чітко визначені в рельєфі, характеризовані своєрідними умовами та процесами утворення і мають свій об’єкт дослідження. Шельф – це вже частина дна Світового океану, а берегова зона, як зазначено вище, охоплює не тільки дно, а й надводну частину суходолу, усю водну товщу, а також поверхню води, що і створює специфічні умови утворення берегових форм рельєфу.

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом