Світличний О.О., Чорний С.Г.
Основи ерозієзнавства

Поширення ерозійних процесів в Україні

Відповідно до державного обліку, проведеного Державним комітетом із земельних ресурсів, нині в Україні нараховується 13,9 млн. га еродованих сільськогосподарських угідь (33,2% загальної площі цих угідь), у тому числі 12,6 млн. га орних земель. При цьому площа еродованих земель у країні щорічно збільшується на 80 тис. га (Булигін, 2005). Великі території зазнають яружної ерозії. Загальна площа близько 600 тис. ярів, що налічується в Україні, становить 157 тис. га.

Головною причиною поширення ерозійних процесів в Україні є сформована ще в радянську і дорадянську епоху структура земельного фонду і структура посівних площ. Зокрема, подолання в радянські часи перманентної продовольчої кризи проводилося шляхом безупинного розширення площ сільськогосподарських угідь і частки ріллі в них. За даними Держкомітету України із земельних ресурсів (2000), сільськогосподарські угіддя займають 69,5% території України (41 829,5 тис. га), з яких рілля становить 32 669,9 тис. га (54,1% загальної площі країни). У деяких адміністративних областях України рівень розораності території має ще більші значення. Наприклад, у Миколаївській області площа ріллі становить 69% території, Запорізькій – 70%, Кіровоградській – 72% тощо. Таких катастрофічних розмірів розораної території немає ніде у світі.

Крім анормально високої розораності території, інтенсифікація водно-ерозійного процесу в Україні в радянський період відбулася ще і внаслідок (Булигін, 1989):

  • неефективного використання коштів, що спрямовуються на боротьбу з ерозією;
  • недооцінки полезахисного лісорозведення;
  • недосконалості організації території;
  • ігнорування найпростіших агротехнічних протиерозійних заходів: напрямку обробітку грунтів, сівозмін тощо.

В останні десять років на тлі перманентної економічної кризи ситуація погіршилася ще й внаслідок проведення земельної реформи. Четвертий переділ земельної власності в Україні за останні 100 років жодним чином не сприяє стабілізації ерозійних процесів у країні.

В основу виділення приватних ділянок у користування покладені лише економічні критерії, тоді як екологічні, грунтоохоронні чинники повністю ігноруються. Земельна реформа не супроводжується новою протиерозійною і меліоративною організацією території, упровадженням грунтозахисного землеробства. Реформа не базується на повному урахуванні стану земельних ресурсів, зокрема, попередньо не проведене ретельне великомасштабне грунтове картування земельних угідь. Відбувається поділ землі в межах існуючої організації території і структури сільськогосподарських угідь, а тим часом українськими вченими вже давно доведена необхідність вилучення з ріллі приблизно 8-10 млн. га земель, головним чином, еродованих. Таким чином, пропонується зменшити розораність території країни до 40%, збільшити площу лісів, лісосмуг, пасовищ, лугів, зон рекреації тощо.

Спроба вирівняти вихідну родючість грунтів для нових власників призвела до того, що ділянки, особливо в умовах малоземелля (наприклад, у Західній Україні), нарізаються шириною в кілька десятків метрів уздовж схилу. Руйнування грунтової родючості відбувається через загальний перехід на сівозміни з короткою ротацією, збільшенням насиченості однотипних сільськогосподарських культур, часто просапних (наприклад, соняшника), з метою одержання швидкого прибутку. Хронічна нестача фінансово-матеріальних ресурсів у колективних господарствах, у фермерів та орендарів зумовила перевагу тільки економічних критеріїв їхньої господарської діяльності, а, отже, залишається нереалізованим друге завдання систем землеробства – підвищення родючості грунтів. Результатом такої реорганізації земельної власності буде тільки повна деградація грунтової родючості, у тому числі, через інтенсифікацію ерозійних процесів.

Відповідно до фізико-географічного районування територію України поділяють на три природні зони: широколистяних і мішаних лісів (Полісся), Лісостеп і Степ. Крім цього, окремо виділяють гірські території – Кримські і Карпатські гори. Кожній природній зоні притаманне унікальне сполучення кліматичних, геоморфологічних і грунтових факторів, а також свій специфічний характер використання земель, що визначає рівень інтенсивності водно-ерозійних процесів.

Українське Полісся займає 22% території країни (10,4 млн. га) і характеризується перевагою опадів над випаровуваністю, що спричинює формування поверхневого стоку і досить густої гідрологічної мережі. Велику частину території займають дерново-підзолисті грунти легкого гранулометричного складу, які характеризуються низькою протиерозійною стійкістю. Схилові землі становлять 61% Усіх сільськогосподарських угідь, однак переважають ухили набагато менше 5°. При існуючій у Поліссі структурі посівних площ та системі обробітку грунту навесні не зайнято рослинністю близько 70% площі ріллі, що визначає провідну роль ерозії при сніготаненні в загальному водно-ерозійному процесі. Водної ерозії зазнає близько 10% усієї площі Полісся (1 млн. га).

Лісостеп України – найбільш ерозійно-небезпечна частина країни. Це пов'язане не тільки з тим, що тут активно проявляється як ерозія при таненні снігів, так і зливова ерозія, а й зі специфічним землекористуванням. Зокрема, стимулювання ерозійних процесів відбувається через високу розораність території (до 70%), наявність у сівозмінах великої частки просапних культур, зокрема, цукрового буряку і кукурудзи, і (особливо у південних і східних районах) чистих парів. Чорноземи та сірі лісові грунти характеризуються високою протиерозійною стійкістю, однак тривале землеробське використання земель лісостепу (з часів трипільської культури та Київської Русі) призвело до переваги еродованих різновидів цих грунтів. Наявність кількох великих височин пояснює високу ерозійну розчленованість території цієї природної зони (глибина базису ерозії досягає 100-125 м) і густу яружно-балкову мережу. Схилові землі (більше 1°) становлять 76% території Лісостепу, з яких еродовано близько 30%. Сучасними водно-ерозійними процесами охоплено майже 4 7 млн. га. Особливо небезпечні водно-ерозійні процеси відбуваються на Правобережжі Дніпра, а також на території Подільської і Придніпровської височини. До речі, зона південного лісостепу і північного степу України була виділена Г.І. Швебсом (1974) як пояс максимальної водної ерозії в країні.

Степова зона України охоплює 40% території країни (25 млн. га). Схилові землі становлять 47%, з яких уже еродовано більш 38%, тобто 11 млн. га. Зокрема, у Донецькій області еродовано 71% усіх сільськогосподарських угідь, у Луганській – 62% , в Одеської – 56%. Частково ці землі зазнають і вітрової ерозії. Через часті відлиги тут не формується стійкий сніговий покрив, а тому головним джерелом вод, які визначають ерозійне руйнування грунтів, є зливи. В українському Степу переважають чорноземні і каштанові грунти, що мають досить високу протиерозійну стійкість у порівнянні, наприклад, з лісовими грунтами. Однак винятково висока розораність території, велика зливова активність, несприятлива структура посівних площ (обов'язкова, наприклад, наявність парів як попередника під основну культуру Степу озиму пшеницю) стимулює розвиток ерозійних процесів у цій частині України. Крім того, Степ – основний район поширення зрошуваних земель, що призвело до появи тут такого специфічного ерозійного процесу, як іригаційна ерозія грунтів. Найбільше інтенсивно ерозійні процеси в Степу виявляються на Донецькому кряжі, Приазовській височині, у межиріччях Дніпра і Південного Буту, Південного Бугу і Дністра, а також на південних і східних відрогах Подільської та Придніпровської височини.