Світличний О.О., Чорний С.Г.
Основи ерозієзнавства

Вчення про географічний ландшафт – основа ерозієзнавства

З огляду на надзвичайну складність об'єкту досліджень, очевидно, що ерозієзнавство повинно широко застосовувати комплексний підхід, який, у першу чергу, є процедурою спільного розглядання різних умов та факторів поверхнево-схилової та яружно-руслової ерозії. Таке об'єднання компонентів у природний (або природно-антропогенний) комплекс зумовлює необхідність урахування вихідної структури територіальної системи, у якій відбувається процес ерозійного руйнування грунтів, тобто географічного ландшафту в природному або антропогенному варіанті. «Збирання» компонентів у природний або природно-антропогенний комплекс дозволяє більш повно оцінити властивості не кожної складової ландшафту, а саме їх сполучення. Таке поєднання компонентів породжує нові якості, які не містяться в простій сумі цих компонентів.

Практична складова реалізації комплексного підходу на основі концепції географічного ландшафту полягає ще й у технологіях просторової інтерпретації результатів досліджень, коли їх необхідно поширити на суміжні території. Наприклад, розроблені для певних умов конкретні протиерозійні прийоми або їх комплекси необхідно адаптувати до інших територій. На жаль, сьогодні така екстраполяція здійснюється досить примітивно, без урахування територіальної мінливості компонентів, а отже, і без урахування просторової мінливості ландшафтів (Швебс, 1981).

Очевидно, що пошук аналогів, у які можуть бути перенесені протиерозійні комплекси або без значних коректив, або з корективами, має бути пов'язаний з аналізом компонентів ландшафтів.

«Ціною» успіху такого аналізу буде стабілізація ерозійних процесів та збільшення родючості грунтів.

Пошуки аналогів у цьому випадку пов'язані з виділенням певних ландшафтно-територіальних структур, що є сукупністю просторових геосистем різного порядку, упорядкованих хорологічними (просторовими) відносинами (зв'язками). Елементарні осередки ландшафту (фації) можуть бути пов'язані між собою різноманітними відносинами, а тому в межах однієї і тієї самої території можна сформулювати залежно від мети дослідження різні ландшафтно-територіальні структури. Вибір типів ландшафтних територіальних структур передбачає знання принципів їхнього виділення.

З великої кількості системоутворюючих відносин між фаціями можуть бути виділені принаймі чотири головних, які визначають у цілому ландшафтну територіальну організацію. Відповідно до цих визначальних відносин і виділять такі ландшафтні структури: генетико-морфологічні (при виділенні «морфологічної» структури ландшафту), позиційно-динамічні (при виділенні смугасто-ярусної структури ландшафту), відносно лінії стоку або іншого «центрального» місця і, нарешті, за «гідрофункціонуванням» (при виділенні басейнових ландшафтних систем).

Генетико-морфологічна ландшафтна структура представлена набором геосистем, об'єднаних на основі аналізу подібності одиниць за походженням (генезою) і умовами розвитку (еволюції). Фації, що мають загальне походження і час утворення, а тому розвиваються однотипно, мають також спільні, еволюційно обумовлені риси своєї будови. На основі аналізу ці суміжні фації поєднуються в підурочища, урочища, місцевості і ландшафти. Критерії виділення геосистем різних рангів, згідно з зазначеним принципом, досить добре розроблені (Швебс и др., 1986).

Позиційно-ландшафтна структура показує залежність вихідних геосистем від їхнього положення щодо ландшафтно-значущих рубежів. Під рубежами в цьому випадку розуміють умовні лінії (найчастіше, смуги), уздовж яких відбувається зміна інтенсивності і напрямку матеріально-енергетичних потоків (поверхневого стоку, вітроперенесення тощо) з більшим градієнтом, ніж на інших ділянках території. З цими потоками, у першу чергу, пов'язані сучасні ландшафтні процеси (водна ерозія, дефляція, підтоплення, забруднення грунтів тощо). Зазначені вище ландшафтно-значущі рубежі прив'язані до каркасних ліній рельєфу (вододільних ліній, тальвегів, бровок і підніж схилів тощо). У ландшафтно-геохімічному плані вони є геохімічними бар'єрами. Залежно від положення фацій щодо ліній течії буде змінюватися їхній розвиток у часі. Ця специфіка далеко не завжди може бути показана за допомогою генетико-морфологічних ландшафтних структур.

Позиційно-динамічні структури формуються певними специфічними зв'язками. Як правило, територіальні одиниці цієї ландшафтної структури, оконтурюючи каркасні лінії рельєфу, мають форму смуг. Хоча на плоских слабодренованих рівнинах, у подах та болотах вони можуть набути й іншої конфігурації. Вихідною одиницею позиційно-динамічної ландшафтної структури є ландшафтна смуга (контур). Це група фацій або підурочищ, які мають спільне розташування щодо рубежів зміни інтенсивності горизонтальних матеріально-енергетичних потоків. Тобто ця група фацій (підурочищ) має один тип сучасного ландшафтогенезу. У межах однієї ландшафтної смуги потоки води спрямовані в один бік і мають однаковий градієнт. Ландшафтні смуги (контури) відображають високу диференціацію певної території, як правило, найбільш детально у межах одного елемента рельєфу.

Сукупність елементів і форм рельєфу, розташованих у визначеному діапазоні висот над рівнем моря, мають подібність у міграційно-геохімічному, гідрогеологічному, фітоценотичному та інших планах, що дозволяє їх інтегрувати в однакові територіальні одиниці (ландшафтні яруси). Ландшафтний ярус слід розглядати як групу територіально суміжних ландшафтних смуг, розташованих у визначеному діапазоні висот, які мають один тип ландшафтно-геохімічного режиму, однакову морфологію рельєфу та набір фізико-географічних процесів. Ландшафтні яруси пов'язані з односпрямованими горизонтальними потоками і по спільності цих потоків поєднуються в парадинамічний район (систему ландшафтних ярусів). Останній містить ландшафтні яруси в межах однорідної частини басейну ріки і може служити вихідною операційно-територіальною одиницею при ландшафтно-гідрологічному середньо- і дрібномасштабному картографічному аналізі та районуванні. Очевидно, що ландшафтні смуги, яруси і їхні системи, крім природних меж уздовж каркасних ліній рельєфу, мають і поперечні. Вони, як правило, пов'язані з яружно-балкової мережею, узліссям лісових масивів, водоймами, геоморфологічними межами тощо.