Костів Л. Я.
Фізична географія материків і океанів. Африка

Фізико-географічна країна Східна Африка

Східна Африка – плоскогір’я, розбите горизонтальними тектонічними тріщинами й увінчане найвищими в Африці вулканічними вершинами. Це найбільш рухома і тектонічно активна частина материка з грандіозною системою рифтів. Територіально вона оконтурює схід Екваторіальної Африки між улоговиною Конго й Індійським океаном, простягаючись від Абіссінського нагір’я до нижньої течії Замбезі. Східну Африку перетинає екватор, але через специфічні кліматичні умови плоскогір’я більшу його частину займають савани та рідколісся.

Плоскогір’я складене докембрійськими кристалічними породами, здебільшого гранітами. Давній фундамент місцями перекритий верхньопротерозойськими, палеозойськими та мезозойськими зазвичай континентальними відкладами, що свідчить про переважання континентальних етапів у розвитку регіону. В неогені склепіння антеклізи було розбите тектонічними тріщинами, які тепер виражені грабенами Східноафриканської системи розломів. Західна (Альберта) система цих розломів складається з глибоких грабенів, зайнятих частиною долини Нілу, озерами Альберт, Едуард, Ківу, Танганьїка, Руква та простягається до північної окраїни оз. Ньяса. Грабени озер Альберта й Едуарда розділені горстовим масивом Рувензорі (5109 м), а Едуарада та Ківу – вулканами області Вірунга, серед яких Нірагонго і Ньямлагіра діючі. Між озерами Ківу та Танганьїка опущена тектонічна ділянка зайнята давніми лавами. Центральна (Кенійська, або Грегорі) система розломів починається на півночі тектонічною западиною оз. Рудольфа, продовжується рифтовою долиною оз. Баринго та поздовжньою впадиною, зайнятою озерами Наіваша і Натрон. Над нею з півдня піднімається вулканічна область гігантських кратерів із сімома вулканами, найбільший з яких вулкан Нгоронгоро з гігантською кальдерою до 22 км у поперечнику. Південніше Центральна система розломів продовжується скидовим уступом висотою від 500 до 700 м, що оточує з заходу оз. Маньяра та закінчується грабенами, що підходять із північного сходу до оз. Ньяса. Озеро Ньяса також займає глибоку тектонічну улоговину, яка продовжується на південь долиною річки Шире (ліва притока Замбезі). Східна система розломів простежується в серії тектонічних уступів уздовж узбережжя Індійського океану, зумовлюючи прямолінійне простягання узбережжя.

Клімат Східної Африки субекваторіальний, але має низку особливостей. Увесь рік над плоскогір’ям дують вітри зі східною складовою: взимку – це північно-східні, влітку – південно-східні з південної Африки та відносно холоднішого Індійського океану. В режимі опадів спостерігають два максимуми. Перший приурочений до початку зими та пов’язаний з північно-східним пасатом, який, проходячи над океаном, зволожується та приносить невелику кількість орографічних опадів. Другий більш інтенсивний, буває у квітні-травні, коли починається переміщення на північ океанічних пасатів Південної півкулі. У розподілі опадів та температурному режимі спостерігають певну неоднорідність. Загалом кількість опадів на плоскогір’ї зменшується з 750 мм на південному заході до 500 мм і менше – на північному сході. Температури дуже коливаються за сезонами, а ще більше протягом доби. У зимовий період у Південній півкулі середні температури повітря становлять +14-16°С, влітку +18-20°С. Тільки в околицях оз. Вікторія клімат наближається до екваторіального, як за кількістю і режимом опадів, так і за ходом температурного режиму. Високі гори мають чітко виражену висотну кліматичну поясність. Вершини вищі 4400 м (середня висота снігової лінії) покриті вічними снігами і льодом.

У Східній Африці, що є материковим вододілом, беруть початок ріки, що впадають в Індійський океан (Тана, Руфиджі, Рувума, притоки Замбезі), в Атлантичний (праві притоки Луалаби) і в Середземне море (Ніл). У впадинах Центральної системи розломів лежить меридіонально витягнута область внутрішнього стоку з озерами Рудольфа, Наіваша та ін., переважно засолених. У межах країни сформувалися найбільші й найглибші озера Африки: Танганьїка, Ньяса, Вікторія, які мають певний вплив на кліматичні умови території.

Гірський рельєф і мозаїчність розподілу опадів зумовлюють різноманітність ґрунтів та рослинності. У рослинному покриві переважають савани та паркові ліси, вологі ліси займають незначні площі в підніжжі гірських масивів і нижніх частинах їхніх вологих навітряних схилів. Найбільші масиви цих лісів поширені у західній частині регіону: покривають північно-західне узбережжя оз. Вікторія, оточують підніжжя Рувензорі, а також Кіліманджаро та Кенії. На схилах гір виражена висотна поясність: до висоти 1100-1200 м поширені вологі екваторіальні ліси, які вище змінюються парковими ландшафтами. З висоти 1750-2000 м температури значно понижуються, кількість опадів збільшується до 2000 мм, поширений пояс гірських туманних гілей з хвойними (Podocarpus spp., Juniperus procera), листяними деревами та папоротниками і вересками в другому ярусі та підліску. Гірські гілеї змінюються бамбуковими зарослями, що піднімаються до висоти 3700 м. Вище – до висоти 4200 м – поширені високотравні луки з переважанням складноцвітих. Найбільші площі Східноафриканського плоскогір’я займають ксерофітні типи рослинності – зарослі акації, мімоз, томарисків, молочаїв.

Неоднорідність рельєфу і клімату, мозаїчність типів ґрунтів і рослинності зумовлюють виділення низки областей.

Фізико-географічна область узбережна низовина

Фізико-географічна область узбережна низовина  простягається вздовж крутих схилів плоскогір’я і складена переважно водопроникними неоген-палеогеновими пісковиками та вапняками. В її північний частині (від екватора до 4° пд. ш) клімат посушливий і спекотний (мусони проходять уздовж узбережжя) з річною кількістю опадів 500-700 мм. Волога випаровується та просочується в ґрунт, тому рослинний покрив розріджений,

напівпустельний з дернинними злаками і колючими чагарниками на червоно-бурих ґрунтах. Південніше, де вологі вітри з Індійського океану затримуються гористим узбережжям, кількість опадів зростає до 1000-1500 мм, а сезонні температури вирівнюються, напівпустелі змінюються саванами на червоних ґрунтах, уздовж рік зростають ліси, в яких більше бобових.

Фізико-географічна область плато Ньяса і Масаї

Фізико-географічна область плато Ньяса і Масаї (південні плоскогір’я Східної Африки) – це пенеплени з середніми висотами 700-1500 м сформованими на гранітній основі, вони розбиті скидами, а найміцніші кристалічні породи формують округлі останці. Пенеплени розчленовані річковими долинами та ступінчасто понижуються до океану. На плато випадає від 750 до 1000 мм опадів, а при сухому сезоні від п’яти до шести місяців це достатньо тільки для сухих саван, що чергуються з масивами рідколісь, переважно акацієвих на коричнево-червоних ґрунтах.

Плато Уньямвезі розміщується між озерами Ньяса і Вікторія та Західною і Центральною системами розломів. Воно надто заболочене, бо складене слаботріщинуватими гранітами. Покрите рідколіссям на червоно-коричневих ґрунтах.

Фізико-географічна область Західні розломи

Фізико-географічна область Західні розломи. Західна частина Східної Африки від оз. Ньяса до оз. Едуарада характеризується проявом скидової тектоніки. Тут розміщена низка глибоких озер, оконтурених стрімкими схилами горстово-скибових масивних хребтів. У гірський ланцюг Вірунга входить вісім великих вулканів. Це одна з найсейсмічніших зон материка і проявів сучасного вулканізму – виверження вулкана Ньїрагонго спостерігали в 1977 р., а в 2002 р. розпечена лава переповнила кратер цього вулкана і накрила місто Гома, що за 20 км від нього. В області Вірунга, окрім діючих вулканів, утворюються нові вулканічні конуси, на дні озер Ківу і Ньяса проходять підводні виверження. Повернуті до вологих озерних улоговин схили гір покриті листопадно-вічнозеленими лісами та саванами. Зовнішні схили сухіші, тому на них поширені ксерофітні рідколісся та зарослі чагарників, які поступово, з наростанням сухості, змінюються на савани.

Фізико-географічна область Озерне плато

Фізико-географічна область Озерне плато охоплює територію між озерами Едуарда, Альберта, Кьюга та Вікторія. Вона включає північний відрізок Західної системи розломів і горстовий масив Рувензорі, а також гранітне плато Уганди та північний ступінчастий схил Східноафриканського плоскогір’я до улоговини Білого Нілу. Горстовий масив Рувензорі простягається на 120 км і складається з шести основних вершин з висотами понад 4700 м, одна з них – Марґеріта (Стенлі)  висотою 5119 м – третя в Африці після Кіліманджаро та Кенії, але на відміну від них не має вулканічного походження. Масив складений гнейсами, кристалічними сланцями й інтрузіями основних лав. Розломи, скиди та підняття приурочені до кінця неогену і супроводжувалися вулканізмом. Четвертинні льодовики виробили на вершині масиву кари, на схилах троги та морени. Сучасне зледеніння опускається по південних найбільш зволожених схилах до 4200 м. Озерне плато перетинає екватор, а інтенсивне випаровування з озер значно підвищує вологість, тому область рівномірно зволожена та постійно спекотна. За таких умов не тільки у горах, але і на рівнинах поширені вологі екваторіальні та листопадно-вічнозелені ліси на альферитних і фералітних ґрунтах, а в сухіших районах – високотравні савани на червоних ґрунтах.

Фізико-географічна область Вулканічне плато Кенії і центральні розломи

Фізико-географічна область Вулканічне плато Кенії і центральні розломи лежить східніше Озерного плато. Рельєф виражений грабеном Рифтової долини, складної системою скидів і тектонічних уступів та вулканічним рельєфом. Група Гігантських кратерів – Кіліманджаро (5 895 м), Кенія (5189 м), Меру (4565 м), Елгон (4321 м) піднімається вздовж тектонічної тріщини, покритої базальтами і туфами.

Кіліманджаро – один з найвеличніших вулканів Землі. Він складається з трьох конусів, які злилися між собою: Шире, Кібо, Мавензі. Наймолодший та найвищий з них – Кібо (на висоту 5 895 м піднімається пік Ухуру, розміщений на краю його кальдери), і тільки він має сучасне зледеніння. Його невеликі льодовики на затінених західному та південному схилах спускаються до висоти 4700 м. На двох інших вершинах виражені сліди двох етапів давнього четвертинного зледеніння. Офіційно не зафіксовано жодного виверження Кіліманджаро, але в легендах місцевих африканських племен згадується про його вулканічну активність. Також було встановлено, що розплавлена лава піднімається під кратером Кібо на глибину до 400 м., і на думку багатьох дослідників поряд з глобальним потеплінням є причиною танення його льодовиків.

На схилах Кіліманджаро та інших вершинах, де випадає багато опадів чітко виражена висотна поясність. А на базальтових плато Кенії характер рослинного покриву залежить від тривалості сухого періоду та кількості опадів. На північному сході Кенії, де випадає менше 500 мм опадів, а сухий сезон триває 7-9 місяців, трапляються густі зарослі дернинних злаків, колючих чагарників та акацій. Аналогічні, або ще більш посушливі, ландшафти сформувалися в глибоких впадинах системи розломів, де безстічні озера затягнуті кірками солей, оточені солончаками та галофітною рослинністю.

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом