Костів Л. Я.
Фізична географія материків і океанів. Африка

Фізико-географічна країна Південна Африка - улоговина Калахарі і Капські гори

До фізико-географічної країни Південна Африка віднесені: улоговина Калахарі, підняття, що її оточують, і Капські гори, тобто вся звужена частина Високої Африки, що простягається південніше піднять Лунда-Катанга і нижньої течії Замбезі.

Фізико-географічна характеристика Південної Африки

Майже вся територія лежить у межах докембрійської платформи, давній кристалічний пенеплен якої перекритий горизонтально залягаючими континентальними відкладами. Тільки на крайньому південному заході піднімаються середньовисокі брилові Капські гори палеозойського віку. У рельєфі Південної Африки виділяється велика внутрішня улоговина Калахарі та оточуючі її високі плато, які крутими уступами обриваються до узбережних низовин. Улоговина Калахарі займає закладену в кінці палеозою однойменну синеклізу Африканської платформи. Тоді ж уздовж південної окраїни платформи герцинською складчастістю були сформовані Капські гори, а їхнє підняття спричинило формування синеклізи Кару. В обох синеклізах, аж до тріасу, накопичувалися потужні товщі континентальних свит системи Кару. На межі палеозою-мезозою внаслідок розломів, що пройшли по краях Південної Африки, виливи базальтових лав бронювали осадовий чохол Кару, особливо потужно в Драконових горах. По лінії цих розломів опустилися крайові блоки платформи, а її новоутворені краї піднялися високим кільцевим валом, формуючи зовнішній, повернутий до океанів, флексурний Великий Уступ, місцями ускладнений скидами. Синекліза Кару також була захоплена цим підняттям, тому її відклади підняті на значну висоту. Підняття Великого Уступу та прогинання синеклізи Калахарі тривали від крейди до кінця неогену та супроводжувалися накопиченням вапнякових пісковиків і пісків системи Калахарі. Ерозійні цикли крейдового і наступних періодів розчленували поверхню палеозойського пенеплену, в кінці крейди були припідняті та згладжені Капські гори. Під дією ерозії з часом Великий Уступ відступив від узбережжя, розширивши прилеглі низовини. Південна Африка лежить по обидва боки від Південного тропіка, що визначає її клімат як спекотний та посушливий, окрім південно-західного узбережжя. Але особливості рельєфу, конфігурації материка та вплив головних повітряних мас значно впливають на перерозподіл опадів і температурний режим. Уся східна окраїна Південної Африки перебуває у зоні південно-східного вологого індійського пасату, що в літній період (листопад-квітень) переміщується далеко на південь і приносить опади, особливо інтенсивні на східних схилах гір (до 1500 мм). У зимовий період кількість опадів різко зменшується, оскільки вологий пасат зміщується на північ, а східні окраїни потрапляють під вплив сухих континентальних вітрів. Літній максимум опадів характерний і для внутрішніх територій, але річні суми поступово понижуються у західному напрямку до 300 мм і менше. На заході Калахарі, де утворюється фронт між індійськими й атлантичними повітряними масами, кількість опадів підвищується, але знову різко знижується на узбережжі Атлантики. Найпосушливішою є берегова пустеля Наміб, оскільки розміщена в зоні впливу східної окраїни Атлантичного максимуму, посиленого впливом потужної холодної Бенгельської течії. Для Капських гір характерний субтропічний клімат із зимовим максимумом опадів, які приносять помірні західні вітри.

Розподіл опадів та рельєф визначають особливості гідрологічної мережі Південної Африки: всі постійні водотоки починаються на окраїнах плато, їхній режим повністю залежить від дощів, на ріках багато порогів і водоспадів, внутрішня частина має стік у засолені озера та болота.

Південна Африка охоплює всі зони субекваторіального, тропічного та субтропічного поясів, але їхнє розміщення дещо інше ніж у північній частині материка, оскільки, окрім поясних закономірностей розміщення залежить також від умов зволоження. Вздовж східної окраїни простягається вологий приокеанічний сектор, уздовж західної – пустельний приокеанічний, межі якого окреслені Великим Уступом. Континентальний сектор не досягає великого розвитку в ширину через звуженість, унаслідок чого внутріматерикові пустельні ландшафти мають обмежений розвиток.

Велика кількість зональних типів ландшафтів і структурноморфологічні особливості в рельєфі зумовлюють поділ Південної Африки на низку фізико-географічних областей.

Фізико-географічна область Східний схил Великого Уступу і узбережні низовини

Фізико-географічна область Східний схил Великого Уступу і узбережні низовини включає прибережні плато, в т. ч. – вузький хребет Лебомбо та Драконові гори, а також узбережні низовини з Мозамбіцькою рівниною. На східному узбережжі Південної Африки схили Великого Уступу круто височіють над узбережжям, виконуючи роль бар’єра. Найбільших висот Уступ досягає в південній частині Драконових гір (г. Табана-Нтльєньяна, 3482 м), де його поверхня бронюється щільними базальтовими лавами. Схили Великого Уступу дуже розчленовані долинами коротких, але бурхливих, річок і відділяються від узбережної низовини горбистими передгір’ями.

Низовини складені потужною системою крейдових і палеоген-неогенових відкладів. Найбільш розширену північну частину узбережжя між нижнім течіями рік Замбезі та Лімпопо називають Мозамбіцькою рівниною. Вона заболочена, розбита тектонічними тріщинами меридіального та північно-східного простягання.

Клімат низовини спекотний, місцями дуже вологий. Тепла Мозамбіцька течія вирівнює температуру вздовж узбережжя (+25°С влітку та +18°С взимку). У режимі опадів чітко простежується літній максимум, оскільки на півночі Мозамбіку в цей час проходить тропічний фронт, а решта узбережжя потрапляє під вплив пасатів Південноіндійського максимуму. Найбільша кількість опадів (від 1000 до 1500 мм) випадає на узбережжі в районі гирла Замбезі та на навітряних схилах Великого Уступу. Зональним типом рослинності на низовині є сезонно-вологі листопадно-вічнозелені ліси з переважанням пальм (масляної, рафії) на узбережжі, де вони утворюють майже чисті зростання в річкових долинах. На посушливішому заході в лісах переважають представники родини бобових (Jsoberlinia, Brachystegia spp.). На вапнякових плато – акацієві рідколісся та зарослі чагарників. На вологих схилах Великого уступу до висоти 800-1000 м піднімаються сезонно-вологі ліси, вище – чагарникові зарослі та гірсько-долинні, здебільшого хвойні ліси, луки і кам’яні розсипи.

Фізико-географічна область Східні крайові плато і нагір’я

Фізико-географічна область Східні крайові плато і нагіря складається з плоскогір’я Матабеле, плато Велд та лавових плато Лесото. Гранітне плоскогір’я Матабеле займає межиріччя Замбезі та Лімпопо й характеризується слабохвилястим рельєфом та середніми висотами 1000-1500 м, над яким височіють острівні гори та гірські кряжі. Плоскогір’я круто обривається на схід скидовим уступом. Південніше долини Лімпопо, від рівнин Калахарі до Великого Уступу ступінчасто піднімається серія плато, об’єднаних під спільною назвою Велди  (у перекладі з гол. – степи). Низький Велд здебільшого репрезентований пенепленом кристалічного фундаменту зі середніми висотами 300-600 м. Буш Велд з висотами до 900 м, Середній Велд з висотами 800-1300 м та Високий Велд з середніми висотами 1200-2000 м складені осадовими відкладами системи Кару, місцями перекритих базальтовими лавами. На дуже розмитих неброньованих базальтами велдах ерозія оголила стійкі кварцові гребені та гостроверхі гранітні інтрузії. До базальтових свит Кару та давніших осадових і кристалічних порід приурочені значні поклади золота, алмазів, кам’яного вугілля. Високий Велд примикає до Драконових гір і лавових плато Лесото.

Основні риси ландшафтів східних плоскогір’їв визначають за їхнім розміщенням у вітровій тіні Великого уступу, великій протяжності з півночі на південь та наростанням висот у цьому ж напрямку, а також морфоструктурними відмінностями. На плоскогір’ї Матабеле, що лежить у субекваторіальних широтах, зберігається температурний режим плато Східної Африки (середні зимові температури +14-16°С, середні літні – +22-24°С), а річна сума опадів становить 750-1000 мм. Південніше, на плато Середнього і особливо Високого Велду, сезонні температури стають контрастнішими, а літо посушливішим (500-750 мм). Високі лавові останці на плато Лесото характеризуються високогірним вологим кліматом із річною кількістю опадів понад 2000 мм.

На плоскогір’ї Матабеле на коричнево-червоних ґрунтах поширені рідкостійні ліси, що скидають листя в сухий сезон. На велдах зональними типами рослинності є зарослі чагарників: акації, молочаї, алое, найсприятливіші умови для яких сформувалися на незначних висотах Бушвелду. На Високому Велді в суворіших кліматичних умовах ростуть твердолисті низькорослі злаки (трава рой – Themeda triandra). Для вершинної частини плато Лесото характерні різкі контрасти рослинності, залежно від рельєфу – по високогірних, захищених від холодних вітрів долинах, піднімаються зарослі чагарників і окремих дерев, відкриті простори покриті гірськими луками та кам’янистими розсипами.

Капські гори

Капські гори і западину Велике Кару виділяють в особливу структурно-морфологічну область із субтропічними ландшафтами – лісовими та чагарниковими на навітряних схилах і напівпустельними – на внутрішніх хребтах і міжгірських улоговинах.

Капські гори простягаються вздовж узбережжя на 800 км і складаються з кількох паралельних хребтів, складених нижньопалеозойськими пісковиками та кварцитами із середніми висотами 1500 м. У структурному відношенні це відпрепаровані ерозією й денудацією древні герцинські антикліналі, розділені поздовжніми долинами, синклінальними пониженнями – найбільшою з яких є долина Мале Кару. Окрім широких поздовжніх долин гори перетинають вузькі поперечні ущелини, створені ерозією або закладені в тектонічних тріщинах.

Передові південно-західні хребти Капських гір лежать у субтропічному кліматі середземноморського типу, вологішому, порівняно з Атлаським, через відчутніший вплив океану. Для зими характерні густі тумани, які переходять у моросні дощі. Дощі починаються в квітні, але найбільше опадів спостерігається з червня по вересень, що спричиняє збільшення рівнів води у ріках. На коричневих ґрунтах поширені твердолисті вічнозелені чагарникові зарослі – фінбош, аналоги середземноморських маквісів, але зі специфічним флористичним складом через індивідуальність рослинності Капської флористичної області, у якій багато ендеміків і реліктів. Багато представників родини протейних, у т. ч. срібне дерево (Leucadendron argenteum), верескових, бобових, дзвіночкових. У наземному покриві велика маса цибулькових і бульбистих рослин – герані, цинерарії. На схилах гір місцями збереглися ліси з південних хвойних (Podocarpus spp., Widdringtonia juniperoides).

На сході Капських гір, де внаслідок проникнення на материк вологих океанічних мусонів, у режимі опадів переважає літній максимум, на схилах зростають густі мусонні мішані ліси з хвойних (Podocarpus spp.) і вічнозелених (лавролистова олива – Olea lauriflora, капський бук – Myrsine melanophoeos). На узбережній низовині з теплішим кліматом переважають пальмові ліси.

За передовими хребтами Капських гір у сухих і спекотних підвітряних районах поширені напівпустельні ландшафти з сукулентними чагарниками та чагарничками. Вони охоплюють не тільки крайові райони, але і западину Велике Кару, що відокремлює Капські гори від південних схилів Великого Уступу. Ця западина була утворена під дією регресивної ерозії рік, які стікали з Великого Уступу та відокремили від нього останцеві масиви зі щільними долеритами.

Плато Верхнє Кару

Плато Верхнє Кару – це фізико-географічна область розміщена між Великим Уступом і рікою Оранжева, що характеризується середніми висотами 1000–1500 м. Плато складене пісковиками і сланцями системи Кару, пронизаними численними долеритовими інтрузіями, що іноді утворюють гострі вершини. Пластові інтрузії бронюють південний, найбільш припіднятий його край. Плато з півдня оточує улоговину Калахарі, до якої знижується декількома уступами.

Клімат Верхнього Кару різкоконтинентальний, особливо на заході. Зимою тут бувають сильні заморозки, іноді снігопади, влітку середні температури піднімаються до +25°С. Східну, вологішу, частину займають напівпустелі, західну, сухішу, – пустелі.

Пустеля Наміб простягається на 1500 км уздовж західного узбережжя Південної Африки від гирла р. Оранжевої до р. Кунене. Вона займає вузьку смугу опущеного давнього кристалічного пенеплену, розбитого скидами і місцями перекритого лавою, та ступінчасто піднімається від низького плоского узбережжя до передгір’їв Західних плато.

Наміб лежить у західному приатлантичному секторі тропічного поясу, а брак опадів спричиняє пасатна інверсія, що формується холодною Бенгельською течією по східній периферії Південноатлантичного максимуму. Бенгельська течія вирівнює та дуже понижує температури вздовж узбережжя. Весною та восени над узбережжям утворюються густі тумани, що зволожують піски та скелі. Дощі випадають рідко – в середньому за рік випадає менше 100 мм опадів.

Природні умови пустелі різняться у піденних і північних її районах. На півдні кам’янисту поверхню Наміб перетинають поздовжні западини, що займають тектонічні прогини та тріщини, поглиблені дефляцією. У цьому районі частіше бувають тумани, густі роси та більш регулярні опади (від 50 до 100 мм), переважно зимові, що приносять циклони полярного фронту, тому долинами сухих русел та в місцях неглибокого залягання ґрунтових вод зосереджується досить густа рослинність: сукулентні чагарники, чагарнички (особливо багато видів Mesembryanthemum), низькорослі акації та жорсткі трави (Eragrostis spinosa).

Північна частина пустелі Наміб – це щебенисті пустелі типу хамади, а також пасмові піски та бархани висотою до 100 м. Опадів випадає мало – менше 20 мм на рік, менше туманів і тільки ґрунтові води та висока вологість повітря підтримують убогу рослинність. Найцікавішою рослиною цієї пустелі є вельвічія (Welwitschia bainesii) – древній сукулент з двома довгими щільними шкірястими листками, довжина яких сягає двох метрів.

Західні крайові плато і плоскогір’я – це серія залишкових поверхонь, складених континентальними системами докембрію і нижнього відділу системи Кару, що піднімаються над пустелею Наміб схилом Великого уступу (300-800 м). У рельєфі характерні високі острівні гори й останцеві масиви, на яких відслонюються сланці та кварцити.

Плато та плоскогір’я лежать у перехідній смузі зволоження між континентальним і пустельно-приокеанічними секторами тропічної Африки й отримують від 100 до 250 мм опадів. Вони не мають постійних водотоків, вкриті розрідженою напівпустельною рослинністю: чагарниками та поодинокими деревами молочайних, алоє, акацій.

Фізико-географічна область рівнини Калахарі

Фізико-географічна область рівнини Калахарі з середніми висотами 900-1000 м займає однойменну синеклізу Африканської платформи, закладення якої відносять до кінця палеозою. Товщі континентальних відкладів системи Кару і Калахарі перекриті на рівнинах дюнними пісками, закріпленими рослинністю. Рівнини оконтурені кільцем крайових плато.

Клімат більшої частини Калахарі посушливий і спекотний, хоч сезонні, а особливо добові амплітуди температур досить значні. Найбільша кількість опадів (750-1500 мм) випадає на півночі та північному сході, де сезон дощів пов’язаний з проходженням екваторіального мусону, триває від п’яти до семи місяців. У цьому районі, незважаючи на потужне випаровування та інфільтрацію вологи у піщаній товщі, атмосферних опадів достатньо для живлення такої великої ріки, як Замбезі. Ця ріка та її численні притоки дренують полого нахилену на південь рівнину, у середній течії вона займає велику тектонічну улоговину, а при перетині давніх лавових пластів утворює водоспади, найбільшим із яких є водоспад Вікторія (120 м).

Північніше Замбезі вся місцевість вкрита савановими розрідженими лісами, сформованими видами Brachystegia i Isoberlinia на коричнево-червоних ґрунтах. На південь від Замбезі простягаються посушливі центральні рівнини Калахарі, в яких сезон дощів скорочується до 5-6 місяців, а сума опадів не перевищує 500 мм. Центральні рівнини займають прогин древнього фундаменту Калахарі. У пониженнях поширені солончаки та порослий очеретами і папірусом заболочений басейн Окованго – залишки великого озера вологих епох.

У південній частині Калахарі сформувалося склепінчасте підняття Бакалахарі  – напівпустельний район із незначним внутрішнім стоком, розрідженими рідколіссями з акацій, оливок, зарослями ксерофітних чагарників. На південному заході Бакалахарі переходить у піщану пустелю, що простягається вздовж нижньої течії р. Оранжевої. Вона заповнена пасмовими пісками, у проміжках між ними на поверхню виходять вапнякові піски та вапнякові кори системи Калахарі. Пустелю перетинають русла рік, що епізодично приносять воду в ріку Оранжеву. Руслами рік простягаються досить густі зарослі низькорослих акацій, піски закріплені сукулентними чагарниками (алое, молочайними). Весною короткочасно зростають ефемери.

Мадагаскар 

Мадагаскар – найбільший з прилеглих до Африки островів є уламком Африканської платформи, що від’єдналася від материка в палеоген-неогені. Рельєф острова асиметричний. Східну частину острова займає Центральне плоскогір’я, двома крутими скидовими уступами воно обривається до неширокої низовини східного узбережжя, на давньому фундаменті якої залягають морські відклади. Плоскогір’я складене древніми кристалічними породами: гнейсами, гранітами, сланцями. Його поверхня репрезентована давнім пенепленом, висоти якого становлять 1700-2000 м з окремими останцевими та вулканічними вершинами. Скиди палеоген-неогену розбили давній пенеплен на окремі масиви, найбільш припідняті в центральній та північній частинах. На заході плато поступово понижується до широкої хвилястої низовини узбережжя Мозамбіцької протоки. Вона складена крейдовими та палеоген-неогеновими морськими відкладами, а четвертинні піски, що частково їх перекривають, формують високі дюни.

Східні навітряні схили острова перехоплюють теплі та вологі повітряні маси з Індійського океану й отримують до 3000 мм опадів, тому вкриті густими постійно-вологими лісами субекваторіального (на північному сході) і тропічного типів, багатими за видовим складом. На західних, сухіших, схилах переважають саванні рідколісся та савани з пальмами і баобабами. На посушливому південному заході їх змінюють зарослі ксерофітних чагарників. Флора Мадагаскару відзначається високим ендемізмом – 80% видів рослин є ендеміками, в т. ч. вісім ендемічних родин, серед яких Астеропейні (Asteropeiaceae), Сарколенові (Sarcolaenaceae) і Сферосепалові (Sphaerosepalaceae) Із 170 видів мадагаскарських пальм (що в три рази більше, ніж на всій материковій Африці), 165 ендемічні. Равенала мадагаскарська (Ravenala madagascariensis), ендемік східних тропічних лісів є національною емблемою Мадагаскару.

Запитання для контролю і самоконтролю

  1. Дати загальну характеристику фізико-географічного районування Африки.
  2. Охарактеризувати фізико-географічну країну «Атлаські гори».
  3. Охарактеризувати фізико-географічну країну «Сахара».
  4. Охарактеризувати Судано-Гвінейську фізико-географічну країну.
  5. Охарактеризувати фізико-географічну країну «Ефіопське нагір’я та півострів Сомалі».
  6. Охарактеризувати фізико-географічну країну «улоговина Конго і її крайові підняття».
  7. Охарактеризувати фізико-географічну країну «Східна Африка».
  8. Охарактеризувати фізико-географічну країну «Південна Африка».
  9. Чим природа Ефіопського нагір’я відрізняється від природи Північно-Гвінейської височини, що між цими регіонами подібне?
  10. Які головні відмінності між пустелями Сахарою та Калахарі?
  11. Чим Атлаські гори відрізняються від Капських, що між цими регіонами подібне?

Практична робота

Завдання 1. Виконайте карту фізико-географічного районування Африки, виокремивши межі фізико-географічних країн та областей (Додаток З).

Завдання 2. По лінії виконуваного фізико-географічного профілю визначте межі та підпишіть фізико-географічні країни та області.

Завдання 3. Характеристику фізико-географічних областей, які перетинає лінія профілю, подайте в таблиці.

Таблиця. Характеристика фізико-географічних областей
Географічне положення за загальною схемою районуванняРельєфГеолого-тектонічна будоваЧетвертинні відкладиСучасні геоморфологічні процесиКліматичні особливості (типи клімату, температури січня і липня, річні суми розподіл за сезонамиПоверхневі води, типи водного режиму рікҐрунтиТипи рослинності та їхній флористичний складПредставники тваринного світуПриродні зониПриродні ресурсиХарактер господарської діяльностіЗаповідні території
1234567891011121314
Фізико-географічна країна

Семінарське заняття. «Фізико-географічне районування Африки»

До кожної фізико-географічної країни розглянути такі теми та питання:

  1. Географічне положення (широтне положення, положення щодо океану, морські межі, обриси берегової лінії, типи берегів, сухопутна межа та її ознаки).
  2. Тектонічна будова (орогени, синкліналі, антикліналі, платформи, синеклізи, антеклізи, вулкани, розвиток природи у різні геологічні періоди, четвертинне зледеніння).
  3. Геологічна будова (породи, які становлять країну, їхній вік і петрографія).
  4. Четвертинні відклади (тип відкладів та чинники їхнього формування).
  5. Рельєф (тип морфоструктури, гірські масиви, хребти і їхній напрямок, середні і максимальні висоти, рівнини, низовини, височини, сучасні геоморфологічні процеси, тип морфоскульптури).
  6. Клімат. Вплив на формування клімату географічної широти, океанів, течій, циркулювання повітряних мас за сезонами, кліматичні зони, хід ізотерм у січні і липні, характер розподілу опадів, типи кліматів і їхні відмінні ознаки).
  7. Гідрографія (особливості річкової та озерної мереж, болотні райони, гідрологічний режим рік за типами живлення та витратами води, сучасне зледеніння, висота снігової лінії, використання рік та озер, артезіанські басейни).
  8. Ґрунти (найпоширеніші типи ґрунтів, закономірності їхнього поширення, зв’язки ґрунтового покриву з геологічною будовою, рельєфом, кліматом, рослинністю, ступінь освоєння земель).
  9. Рослинність (фауністичне царство й область, найважливіші типи і формації рослинності, закономірності поширення рослинності, зв’язки з рельєфом, кліматом, лісові ресурси).
  10. Тваринний світ (фауністичне царство, область, найпоширеніші типи тварин).
  11. Природні зони (висотні пояси), особливості розміщення та найхарактерніші ознаки.
  12. Фізико-географічні області, особливості розміщення та найбільш характерні ознаки.

Список рекомендованої літератури

Основна література

  1. Власова Т. В. Физическая география материков (с прилегающими частями океанов): в 2 ч. / Т. В. Власова. – Москва: Просвещение, 1986. – Ч. 2. – С. 87-172.
  2. Власова Т. В. Физическая география материков и океанов: учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Т. В. Власова, М. А. Аршинова, Т. А. Ковалева. – Москва: Academіа, 2005. – 640 с.
  3. Галай И. П. Физическая география материков и океанов: учеб. пособие: в 3 ч. / И. П. Галай, В. А. Жучкевич, Г. Я. Рылюк. – Минск: Университетское, 1988. – Ч. 2. – 366 с.
  4. Географический атлас для учителей средней школы. – Москва, 1980. – 238 с.
  5. Географический энциклопедический словарь. Понятия и термины. – Москва: Сов. энциклопедия, 1988. – 432 с.
  6. Довідковий атлас світу. – Київ: Картографія, 2010. – 328 с.
  7. Исаченко А. Г. Природа мира. Ландшафты / А. Г. Исаченко, А. А Шляпников. – Москва: Мысль, 1989. – С. 276-341.
  8. Лобова Е. В. Природа мира. Почвы / Е. В. Лобова, А. В. Хабаров. – Москва: Мысль, 1983. – С. 149-178.
  9. Панасенко Б. Д. Фізична географія материків: навч. посіб.: в 2 ч. Ч. 2 / Б. Д. Панасенко – Вінниця: ЕкоБізнесЦентр, 1999. – 200 с.
  10. Тахтаджян А. Л. Флористические области Земли / А. Л. Тахтаджян – Ленинград: Наука. 1978. – 247 с.
  11. Физическая география материков и океанов / [под общ. ред. А. М. Рябчикова]. – Москва: Высш. шк., 1988. – С. 362-425.
  12. Физическая география материков и океанов: в 2 т.: Т. 2 / [Т. И. Кондратьєва, Б. А. Алексеев, Т. А. Ковалева и др.]. – Москва: Academіа, 2014. – 417 с.

Додаткова література

  1. Букштынов А. Д. Природа мира. Леса / А. Д. Букштынов, Б. И. Грошев, Г. В. Крылов – Москва: Мысль, 1981. – С. 209-217.
  2. Вальтер Г. Растительность земного шара: пер. с нем.: в 3 т. Т. 1 / Г. Вальтер. – Москва: Прогресс, 1968. – 550 с.
  3. Второв П. П. Биогеография материков / П. П. Второв, Н. Н. Дроздов. – 2 изд. – Москва: Просвещение, 1979. – 208 с.
  4. Географический энциклопедический словарь. – Москва: Сов. энциклопедия, 1983. – 528 с.
  5. Глазовская М. А. Почвы зарубежных стран / М. А. Глазовская. – Москва: Высш. школа, 1983. – 313 с.
  6. Дмитревский Ю. Д. Великие африканские озера / Ю. Д. Дмитревский, И. Н. Олейников. – Ленинград: Гидрометеоиздат, 1969. – 216 с.
  7. Долгушин Л. Д. Природа мира. Ледники / Л. Д. Долгушин, Г. Б. Осипова. – Москва: Мысль, 1989. – 447 с.
  8. Зедлаг У. Животный мир Земли: пер. с нем. / У. Зедла. – Москва: Мир, 1975. – 208 с.
  9. Климаты Африки / [под ред. А. Н. Лебедева и О. Г. Сорочан]. – Ленинград: Гидрометеоиздат, 1967. – 488 с.
  10. Ковалишин Д. І. Практикум з фізичної географії материків і океанів (для студентів географічних спеціальностей вузів) / Д. І. Ковалишин. – Тернопіль: Підручники і посібники, 1999. – 88 с.
  11. Природа мира. Пустыни / [А. Г. Бабаев и др.]. – Москва: Мысль, 1986. – 320 с.
  12. Розин М. С. Минеральные богатства Африки / М. С. Розин. – Москва: Мысль, 1972. – 336 с.
  13. Розов Н. Н. Почвенный покров мира / Н. Н. Розов, М. Н. Строганова. – Москва: Изд-во Моск. ун-та, 1979. – 291 с.
  14. Сахара: пер. с англ. / [Клаудсли-Томпсон Дж. Л. и др.]. – Москва: Прогресс, 1990. – 424 с.
  15. Энциклопедический справочник Африка: в 2 т. / [глав. ред. А .А. Громыко]. – Москва: Сов. энциклопедия, 1986–1987. – Т. 1. – 762 с., Т. 2. – 761 с.
  16. Knapp R. Die Vegetation von Africa / R. Knapp. – Jena, 1973.
  17. Soil map of the World – V. 6. Africa. – 1977. (FAO – UNESCO).
  18. World survey of climatology . – Climates of Africa, Amst. – 1972. – Vol. 10.
Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом