Бершадська Т.
Економічна та соціальна географія світу

Світ на межі тисячоліть

Тема 11. ПІДБИВАЄМО ПІДСУМКИ

§ 34. Світ на межі тисячоліть

1. Політичні проблеми. Перед початком Першої світової війни на політичній карті світу було всього 60 держав, а в кінці XX ст. їх кількість зросла до 192. Процес утворення нових держав триває, адже у світі до цього часу є 33 залежні території площею 2594 тис. км кв. і з населенням близько 8 млн. осіб. Близькі до створення незалежної країни араби Палестини. Рідше спостерігається об'єднання існуючих держав. У січні 2000 р. парламенти Росії та Білорусі ратифікували договір про утворення Союзної держави Росії та Білорусі. Державні органи єдиної держави планується сформувати до 2005 року. З утворенням Союзної держави обидві країни зберігають суверенітет.

На відміну від початку століття, у сучасному світі утвердилося уявлення про рівність всіх суб'єктів міжнародних відносин. Це означає, що малі країни, саме існування яких залежало від милості великих держав у першій половині XX ст., мають формально ті ж права, що й великі. Це значний крок у сторону більшої справедливості міжнародних відносин.

Серед проблем, які потрібно буде вирішити на початку XXI ст., першочерговими є ті, що пов'язані з необхідністю ліквідувати «гарячі точки», тобто вогнища конфліктів. У 90-х роках XX ст. дещо зменшилася напруженість на Близькому Сході та у Північній Ірландії, яка входить до складу Великобританії. Турбує світову громадськість й напружена обстановка на Північному Кавказі Росії, нестабільна політична ситуація зберігається у Грузії, Таджикистані, нерозв'язана ситуація навколо Нагірного Карабаху між Вірменією та Азербайджаном. Міжнаціональні конфлікти загострюють ситуацію і у розвинутих країнах Заходу — боротьба франко-канадців за незалежність провінції Квебек у Канаді, басків за створення незалежної від Іспанії Країни Басків, боротьба за незалежність курдів у Туреччині.

Наприкінці XX ст. ядерний клуб поповнився новими членами — Індією та Пакистаном, що суперечить міжнародним угодам. Важливою проблемою залишається контроль за зброєю масового ураження, розповсюдженням ракетних технологій і технологій створення хімічної зброї.

2. Демографічна ситуація. Чисельність населення на Землі за XX ст. збільшилося у 3,75 разу і досягла у кінці 1999 р. 6 млрд. осіб. За прогнозами у XXI ст. перше місце за чисельністю населення буде займати вже не Китай, а Індія з населенням більш як 1,5 млрд. осіб.

Зросте чисельність населення Нігерії, США, Бразилії, Індонезії, Бангладеш. Найбільший приріст у першій половині XXI ст. збережеться в Африці, частка якої в населенні світу збільшиться до 19% і тут проживатиме більше людей, ніж в усіх економічно розвинутих країнах. Як і раніше, найбільш заселеною частиною світу залишиться Азія, де проживатиме 60% населення світу. На країни, що розвиваються, припадатиме 88% приросту населення, у розвинутих країнах він не перевищуватиме 1%. Тому частка Європи й Північної Америки у населенні світу знизиться до 15%. Наприкінці XXI ст. чисельність населення Землі, за даними ООН, повинна стабілізуватися на рівні 11-12 млрд. осіб.

Рис. 116. Абсолютне зростання населення Землі (доступно тільки при скачуванні повної версії книги)

Рис. 117. Приріст населення Землі по десятиріччях (доступно тільки при скачуванні повної версії книги)

Важливим є те, що зростання чисельності населення супроводжується територіальним розподілом його густоти за рахунок гіперурбанізації — дуже швидкого зростання міст, формування агломерацій і мегалополісів. За прогнозами ООН, на початок третього тисячоліття серед 60 світових міст-гігантів 50 будуть розташовані в країнах, що розвиваються. Найбільшими міськими агломераціями будуть Мехіко (25,8 млн. осіб), Сан-Паулу (24 млн. осіб), Токіо-Йокогама (22 млн. осіб), Нью-Йорк (16,5 млн. осіб), Колката (16 млн. осіб), Мумбай (16 млн. осіб) та ін.

3. Економічний розвиток світу. У другій половині XX ст. у світі утворилися три основні центри світового господарства — Північна Америка (США, Канада, Мексика), Західна Європа (ЄС) та Азіатсько-тихоокеанський регіон (АТР). У цілому світі переважають країни з низьким і середнім рівнем розвитку (див. табл. 11 у додатку).

Рис. 118. Співвідношення між трьома центрами світового господарства (доступно тільки при скачуванні повної версії книги)

У кінці XX ст. в економічно розвинутих країнах середньорічні темпи зростання становили 3,5%. За цей період найбільш динамічно розвивалися Ірландія і Нова Зеландія. Стабільні темпи зростання спостерігаються у США та країн ЄС. У Японії вони сповільнилися до 0,6% через економічну кризу кінця 90-х років XX ст.

У стадії глибокого економічного спаду залишаються країни перехідного типу економіки, де триває спад економіки. Особливо це стосується країн СНД. На їхньому фоні виділяються країни, в яких почалося економічне зростання — Польща, Чехія, Словенія, Угорщина, Хорватія, країни Балтії.

За прогнозами ООН країни, що розвиваються, на початок XXI ст. мають різні перспективи. Найбільш успішним передбачається розвиток та інтеграція у світову економіку країн Південно-Східної Азії (М'янма, Таїланд, В'єтнам, Лаос) і Папуа-Нова Гвінея в Океанії. Тут прогнозують швидке зростання ВВП (близько 7,9% на рік). Інший перспективний район — Південна Азія з щорічними приростами ВВП близько 5,4%. У країнах Латинської Америки передбачається помірне зростання ВВП в середньому на 3,8% в рік. У 90-ті роки XX ст. найбільш успішно в цьому регіоні розвивалися країни-члени МЕРКОСУР (Бразилія, Аргентина, Уругвай, Парагвай).

На початку XXI ст. значно поглибилася диференціація африканських країн за темпами економічного розвитку. На одному полюсі — група найменш розвинутих країн — фінансових банкротів зі зруйнованою економікою — Ліберія, Сьєрра-Леоне, Чад, Демократична Республіка Конго (колишній Заїр), Республіка Конго, Сомалі та ін. До них навіть застосовують термін «віртуальні держави». Відчайдушних зусиль докладають Ефіопія, Еритрея, Мозамбік, щоб не потрапити до цієї групи. За підтримки МВФ та МБРР вони демонструють доволі високі темпи приросту ВВП, але найближчі перспективи цих країн проблематичні через бідні природні ресурси, нестійкий попит на їхню сільськогосподарську сировину та політичну нестабільність. Другий полюс разом з ПАР утворюють Гана, Кенія, Ботсвана, Кот-Д’Івуар, Сенегал, Габон та ін., які мають більш-менш розвинутий промисловий сектор, що базується на гірничодобувній промисловості та переробці сільськогосподарської сировини.

4. Перспективи розвитку людської цивілізації. Кінець XX ст. демонструє нову якісну єдність світу. Після краху тоталітарного соціалізму в СРСР та Центральній Європі, після провалу соціалістичних експериментів у країнах, що розвиваються, вперше склалась ситуація, коли все світове співтовариство визнало значимість ринкової економіки та демократії. Ринкова економіка повністю заперечується лише у двох країнах — Кубі та Північній Кореї. У цьому розумінні можна говорити про певну цивілізаційну цілісність світу.

Звичайно, найбільшим науковим потенціалом володіють поки що розвинуті країни. Саме на них припадає три чверті наукового потенціалу світу. У них створені центри технологічного розвитку, до яких належать наукові й технологічні парки, технополіси. Ці країни займають вагоме місце на світовому ринку науково-технічної інформації, вони виступають головними експортерами патентів і ліцензій, науково-технічних знань. У постіндустріальну стадію розвитку вступило 20 розвинутих країн. А США підійшли до етапу формування інформаційного суспільства (див. рис. 119). Інформаційна революція виявила повну залежність виробництва від людського, у першу чергу освітнього, чинника. Для подальшого розвитку економіки необхідний притік науково-технічної еліти. Інформаційному суспільству потрібен розвинутий й відповідальний споживач. Інакше НТП втрачає соціальний та економічний зміст. У зв'язку з цим ООН з 90-х років XX ст. для аналізу розвитку окремих країн та світу в цілому використовує показник — індекс людського розвитку (ІЛР). Він дає уявлення про розвиток людини у країнах і світі, враховуючи як економічні, так і соціальні показники (освіта, розвиток охорони здоров'я, якість харчування, чистота довкілля) (див. табл. 12 у додатку). Нові перспективи людського розвитку відкриваються в умовах глобалізації, що пов'язані з всесвітнім поширенням новітніх технологій та форм організації виробництва.

Рис. 119. Етапи розвитку суспільства (доступно тільки при скачуванні повної версії книги)

В умовах глобалізації єдність сучасного світу визначається економічною взаємозалежністю, тому постійно зростають масштаби міжнародного поділу праці, зникають перепони для міжнародної торгівлі.

Нові глобальні ринки освоюють ТНК, в руках яких концентрується все більша частина світової торгівлі. ТНК почали активно працювати не тільки в промисловості, а й у сільському господарстві. Наприкінці XX ст. вони контролювали 90% світової торгівлі пшеницею, кавою, кукурудзою, лісоматеріалами, тютюном, джутом і залізною рудою, 85% — міддю та бокситами, 80% — чаєм та оловом, 75% — бананами та натуральним каучуком.

У багатьох регіонах планети активно розвивається економічна інтеграція. Найбільшої глибини вона досягла у Західній Європі: Європейський Союз на початку XXI ст. планує вдвічі збільшити кількість своїх членів за рахунок країн Центральної Європи, Мальти та Кіпру.

Сучасні системи супутникових комунікацій дозволяються підтримувати надійний зв'язок з будь-яком куточком земної кулі. Застосування при цьому комп'ютерних мереж дозволяє створити світову інформаційну мережу. Глобальними стали масштаби засобів масової інформації і, в першу чергу, телебачення.

Людство вступає у нове тисячоліття з нерозв'язаними глобальними проблемами, сама їхня поява свідчить про все більшу цілісність та взаємозалежність світу. Серйозними залишаються економічні й соціальні проблеми, усе більшу тривогу викликають екологічні проблеми.

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом