Масляк П.О. (упорядник)
Хрестоматія з географії України

Перші згадки про Україну. Україна за часів Середньовіччя та Великих географічних відкриттів

Я. Жупапський

Перші згадки про державу Україну

Перші згадки про державу народу «рос», «рус» у візантійських, східних і західноєвропейських джерелах належать до першої половини IX ст. Давній літопис «Повість временних літ» датує початок «Руської землі» 860 роком.

Стародавня Київська держава охоплювала значні території, населені східними слов'янами, які мали істотний вплив на культуру, мову, побут сусідніх народів. Спеціалізація господарства в окремих регіонах визначила тісні внутрішні зв'язки між ними, а також торговельні і культурні зв'язки із скандінавськими країнами, Візантією, Угорщиною, Німеччиною, Францією, Англією, Вірменією, Грузією, країнами Середньої Азії, Персією, арабськими державами. Особливо тісними були зв'язки з сусідніми Болгарією, Польщею, Чехією.

Відносини з сусідніми й віддаленими державами сприяли поширенню відомостей про Україну. Зокрема в 1150-1153 pp. арабський мандрівник і купець Абу-Гамід тричі побував у Києві, написав такі книги, як «Антологія деяких чудес Заходу» і «Космографія», в яких є відомості про Русь, її природу і господарство, побут слов'ян. Арабський письменник Аль-Масуді (20-50 pp. X століття) у своїх описах слов'ян згадує русів, волинян, вказує на їх зв'язки з Іспанією, Римом, Візантією тощо.

Найдавнішим з відомих нам арабських письменників, який писав про східних слов'ян, русів, був Ібн-Абдаллаг (820-912 pp.). Майже 29 років мандрував Ібн-Баттута (1304-1377 pp.) і написав книгу «Подарунок споглядачам про дива міст та чудеса подорожей», де описує також Крим і Приазов'я.

Відомості про Україну тих часів знайшли відображення на старовинних рукописних картах, зокрема на картах арабського географа Ель Ідріс (1100-1166 pp.), іспанського монаха Беатуса (776 р.), на Ербсторській карті світу (XIII століття), Герфордській карті світу (1280 р.) та інших середньовічних картах, зокрема на портоланах Чорного моря з узбережжям. Перші карти усієї української території були подані переписувачами «Географії» Клавдія Птоломея (близько 87-150 pp.), починаючи з XIII ст. Вони були надруковані вперше як Восьма карта Європи (європейська Сарматія) і Друга карта Азії (азіатська Сарматія) в ульмських виданнях в 1482 р. і 1486 р. і входили потім до всіх 57-ми видань цієї «Географії» до 1730 р. включно. Окрім того, українська територія була представлена на відомій карті Касторіуса (IV століття) яка збереглася в Аугсбурзі (Німеччина).

З другої половини XII ст. Київська Русь розпадається на кілька великих самостійних і напівсамостійних феодальних державних утворень, таких як Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Волинське, Турівське князівства тощо. Незважаючи на Модальну роздрібненість, монголо-татарське іго, економічні зв'язки між окремими регіонами України посилювались. Ідеї єдності держави відображені в тогочасних билинах, наприклад в «Слові о полку Ігоревім». Спільними для всієї країни були правові норми, записані в «Руській правді». В історичних пам'ятках того часу починає вживатись термін «Україна». В 1187 р. Київський літопис (за Іпатіївським списком), оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, згадує, що «о нем Украина много постона». В тому ж літописі під 1189 р. розповідається, що князь Ростислав Берладник приїхав «ко Украйні Галичьской» (на означення подністрянського Пониззя). У Галицько-Волинському літописі в 1213 р. записано, що князь Данило «прия Берестий и Угровеск... и всю Украйну» (Забужанську Україну). В цьому ж літописі 1280 р. є «на Вкраинь» і 1282 р. «на Вкрайници».

З давніх часів в Україні розвивались геологічні знання, що було пов'язано з пошуками й добуванням корисних копалин. Наші предки здавна добували кам'яну сіль, бурштин, виплавляли залізо з болотних руд, використовували овруцькі кварцити, граніти, шиферні сланці, вапняки та інші матеріали для будівництва палаців, фортець тощо. Для розвитку держави, що простягнулася на широких просторах лісів, пронизаних численними ріками, знання про її територію були необхідні. Географічних описів того часу не залишилося (найдавніше зведення літопису датується 1037 p., а перший Київський літопис 1039 p.). Але в «Повісті временних літ» та інших хроніках і літописах є багато географічних відомостей про окремі землі й події, які тут відбувалася, про конкретні річки, низовини і височини, про ліси і степи, тваринний світ, про незвичайні явища природи (землетруси, сильні дощі, великий град, бурі, повені тощо). Відомості літописів дають можливість аналізувати клімат тих часів (вказані роки посух, сильних морозів, теплих зим, весняних та осінніх приморозків). Загалом з розвитком продуктивних сил в часи Київської держави нагромаджувались відомості про природні умови її території, а прийняття християнства сприяло розвиткові освіти. Упорядковувалися перші школи.

Наука перебувала під впливом античних авторів. Наукові знання про географію черпалися з перекладів античних книг, зокрема з «Християнської топографії» Козьми Індикоплова — александрійського купця VI ст. З XI ст., окрім численних перекладних, з'являються оригінальні твори з історії і краєзнавства, які називаємо літописами.

Я. Жупанський

Україна за часів середньовіччя та в епоху Великих географічних відкриттів

Починаючи з XIII століття, географічна інформація про Україну подавалась у звітах і друкованих творах європейських мандрівників. Перш за все зазначимо записки ХІІІ століття італійця Плано Карпіні і Віллема Рубруквіса з Брабанту, з XV століття — опис західних і південно-західних земель України французом Жільбером де Лянуа, узбережжя Чорного і Азовського морів венеціанцем Йосафатом Барбадо, а також звіт про Московщину папського посланця Альберта Кампанзе (1523 p.).

Поряд з внутрішньою торгівлею поширювалися торговельні зв'язки з сусідніми російськими і білоруськими, молдавськими, польськими, литовськими землями. Українські міста тривалий час відігравали важливу роль посередників у торгівлі між Сходом і Заходом. Завоювання  в кінці XV століття узбережжя Чорного моря завдало цій торгівлі сильного удару. Якщо на заході турецькі завоювання і перекриття стародавніх торговельних шляхів спричинилися до Великих географічних відкриттів, то через територію України ще певний час проходили торговельні шляхи із заходу на схід, а отже вона продовжувала привертати увагу іноземців і відомості про неї продовжували поширюватися. Зокрема, в XVI ст. з'являються французькі описи українських земель. В 1573 р. Блез де Віжнер склав історико-географічні відомості про Галичину, Волинь і Поділля. Першим докладним описом географії України була книга (1549 р.) Зигмунда Герберштейна — німецького мандрівника, яка кілька разів перевидавалася.

Першою картою, яка охоплювала українські території від Дніпра на схід і на південь до Чорного і Азовського морів, є карта Московії італійського географа Баттісти Аньєзе, створена на підставі інформації московського посла Дмитрія Герасимова та надрукована в 1548 р. Вона стала основою для пізніших карт Московії Я.Гастальді, Г.Русцеллі та ін. Картою, що охоплювала східні і південно-східні землі України, була карта, створена Антонієм Віда і виконана на підставі інформації Івана Ляцького. Карта була опублікована в 1555 р. Оригінальною західноєвропейською картою Русі, Московії і Татарії, де відображена центральна і східна Україна та Чорне море, є карта англійського мандрівника Антонія Дженкінсона, що видана в 1570 р. Абрагамом Ортелієм.

Розвиток економічних зв'язків між окремими південно-західними землями колишньої стародавньої Київської держави, їх постійна боротьба із загарбниками стали головними передумовами утворення української народності на терені Київщини, Переяславщини, Чернігівщини, Волині, Поділля, Галичини, Закарпаття, Буковини. Головним осередком процесу формування української народності стала середня Наддніпрянщина (переважно Київщина), Переяславщина і Чернігівщина. Тут утворилося етнічне ядро українського народу, до якого тяжіло населення інших українських земель. У XIV-XV століттях українці виступають як окрема етнічна спільність із своєю мовою, спільною традицією, особливостями етнічного життя і самобутньою культурою.

Назва «Україна» стає географічною назвою козацької території, яка охоплювала широкі простори Наддніпрянщини — правобережної  і лівобережної (Київське воєводство в адміністративній системі Речі Посполитої Польської) — і використовувалася в багатьох писемних документах того часу. Гетьман П. Сагайдачний, зокрема, писав про «Україну, власну, предковічну отчизну нашу», «городи українські», «народ український». Поняття і назва «Україна» щоразу далі поширювалися за межі Київського воєводства, зокрема на лівобережжі, включаючи і Слобідську Україну, де в першій половині XVII ст. відбуваються процеси посиленої української колонізації. Особливого ж політичного значення назва «Україна» набуває в період Гетьманщини. Назви «Україна», «український», «український народ» щораз частіше вживаються у політичному і культурному житті, застосовуються в актах і документах Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи, П. Орлика. Завдяки кільком виданням книги Г.Л. де Боплана про Україну, ця назва стала популярною в Західній Європі. Французький інженер і військовий картограф Г.Л. де Боплан в 1631-1647 pp. перебував в Україні, а в 1650 р. видав першу спеціальну працю про Україну і козаків — «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн». Королівський радник П.Шевальє в 1-663 р. видав другу книгу про Україну.

Інформативне значення для Франції мала також двотомна праця Ж.Б. Шерера, яка охопила історію України до 1734 р. Територія України в першій половині XVII ст. перебувала в складі Польщі (воєводства Київське, Брацлавське, Подільське, Руське, Волинське, Белзьке, Берестейське, Мінське, Холмська земля), Московщини, Молдови, Туреччини, Кримського ханства. Після поділу України між Московією і Польщею в 1667 р. з'явились назви «сьогобічна» й «тогобічна» Україна, а для Лівобережжя — ще й «Малоросійська Україна».

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом