Масляк П.О. (упорядник)
Хрестоматія з географії України

Барви Землі. Україна в неогенову епоху: первісні ліси, Сарматське море, гіпаріони

РОЗДІЛ ІІІ. Природні умови та ресурси

А.Топачевський, Б.Заверуха

Барви землі

Геологічну історію нашої планети науковці поділяють на п'ять великих природних етапів розвитку, які називають ерами, їхня послідовність така:

Кожній з них притаманні свої специфічні риси розвитку географічного середовища та еволюції живого від простих до дедалі складніших форм.

Україна в неогенову епоху: первісні ліси

Йшла друга половина кайнозойської ери геологічної історії Землі. Приблизно 22 млн. років тому почалася неогенова епоха. Вона тривала 20 млн. років. Цілком зрозуміло, що за цей час відбулося багато змін. Тропічний клімат палеогену поступово стає прохолоднішим. Відбувається перебудова широко розповсюдженої палеогенової тропічної флори і рослинності, формується кліматична зональність. Якщо б довелося пролетіти в ті часи над просторами Європи з півдня на північ, то відкрилися б картини помітної зміни характеру рослинного покриву.

Спробуємо вийти з нашої уявної машини часу в ті далекі часи на Правобережжі України — скажімо, у північній частині нинішнього Поділля. Там на нас війнуло б вологою і теплом. Нічого дивного в цьому нема, бо тої пори панував субтропічний вологий клімат. Перед очима постають картини розкішної буйної рослинності. Навкруги густі прапервісні хащі. Але вони зовсім не подібні до сучасних наших лісів.

Секвойя-дендрони

Уважно оглянувшись довкола, ми бачили б пальми з віялами великих листків. Густий зелений сутінок утворюють вічнозелені лаври, магнолії, а також тюльпанні дерева, каштани. А онде — справжня дивина! Ген у небесну вись пнуться хвойні, гігантські дерева секвойя-дендрони... Справді, дивовижні ці велетні. Вражаюче могутні стовбури одягнені в червоно-буру пористо-стрічкувату кору завтовшки понад півметра. Важко собі уявити, що дерева можуть бути такими неймовірно товстими, адже в діаметрі їхній стовбур сягає 10-15 метрів. Вони стоять навколо наче якісь циклопічні колони. Подумати тільки, їхня висота сягає приблизно шістдесятиповерхового хмарочоса. Там, на неймовірній висоті дерева розвивають гарну, густу, вузькоконічну вічнозелену крону.

Товстелезні та дугоподібні вигнуті гілки дуже нагадують велетенські бивні мамонтів. Саме тому секвойя-дендрони називають ще мамонтовими деревами, а от листочки у цих велетнів дрібні, сіро-зелені, вузьколанцетні, кілюваті, всього близько півсантиметра завдовжки, але гілки ними вкриті всуціль. Шишки теж невеликі, всього 5-8 см завдовжки та 3-6 см в діаметрі. Насіння ж зовсім дрібне, світло-жовтого забарвлення, приплюснуте, з тонкими крильцями, щоб вітер його краще розносив. Аж диво бере — як така дрібнота утворюється на велетенських деревах. Зате тривалість віку відповідає грандіозним розмірам самих мамонтових дерев. Вони живуть 2-4 тис. років. Важко повірити: ці дивовижні дерева колись росли в нас, в Україні, але пізніше вимерли. До наших днів вони збереглись у Північній Америці, та й то тільки в Каліфорнії.

Дерева гінкго

А ось іще цілий гай струнких дерев з гладенькою сірою корою. Вони сягають 40 м заввишки і мають гарну, розлогу, дещо пірамідальну, кучеряву крону. Гілки вкриті незвичайними, віялоподібними за формою, цупкими світло-зеленими листками на довгих черешках. Саме ця характерна, дуже своєрідна форма листків дає можливість безпомилково встановити, що перед нами дерева, названі гінкго. На вітерці листки виразно шелестять, створюючи характерне лопотіння. Рясно звисають з гілок на довгих ніжках круглі, вкриті м'якушем насінини. Так, саме насінини, бо гінкго належить до голонасінних рослин і плодів не утворює.

Ці дерева — родичі хвойних. В ті далекі часи вони росли у нас великими масивами, але пізніше вимерли. Проте до наших днів збереглись у затишних куточках Східного Китаю. Тепер гінкго широко впроваджене в культуру ботанічних садів, дендропарків. Людина повернула ці «допотопні» дерева на прадавню батьківщину. У нас в Україні їх можна побачати в багатьох містах: Києві, Львові, Донецьку, Ужгороді, Чернівцях, Кам'янці-Подільському.

Південна Україна у віці неогену: Сарматське море

Минали роки — мільйон за мільйоном — і мінялося лице планети.

Спробувавши вийти з нашої машини часу на півдні України приблизно десять-п'ятнадцять мільонів років тому, у так званому сарматському віці неогену, ми були б неймовірно здивовані, бо вийти, власне, було б нікуди. На величезних просторах нинішнього півдня нашої країни в ті часи грали хвилі тепловодного Сарматського моря. Лише подекуди над його водами здіймались коралові бар'єрні рифи та острови.

До речі, залишки такого коралового рифу тих часів збереглися на Поділлі у вигляді Товтрового кряжа, або Медоборів. Цей дивовижний кряж, складений вапняковими коралами, моховатками, черепашками молюсків, простягається з північного заходу на південний схід від села Підкамінь на Львівщині аж до Дністра за Кам'янець-Подільський і далі на молдавські землі.

Води Сарматського моря кишіли акулами, всілякими рибами, молюсками. Ось чому луску акул, риб'ячі зуби і мушлі доісторичних м'якунів знаходимо частенько в ярах та по різних відслоненнях.

Формування трав'яної рослинності на місці моря

Але процеси горотворення, піднесення Подільської височини призводять до поступового зникнення цього велетенського тепловодного басейну. Клімат стає дедалі сухішим. Море відступає, відкриваються величезні рівнинні простори суходолу. Піски, що були морським дном, стають солончаками, де ростуть лише невибагливі до грунтів низенькі солянки та покісниці. Дощі поступово вимивають сіль, перетворюючи солончаки на солонці, де негативно почуваються окремі види полину.

Щось подібне можна спостерігати і тепер на берегах Сиваша, де в залежності від ступеня засоленості грунту полинову рослинність заступає спочатку полиново-злакова, а згодом і злаково-різнотравна. Так мало-помалу формується трав'яна рослинність з розкиданими подекуди групами різних дерев. Ландшафт південної частини України стає подібним до сучасних африканських саван.

Тваринний світ України в період неогену: мастодонти, гіпаріони, дрофи

Цього разу, вийшовши з хрономобіля, ми опинилися на безкрайній рівнині, серед височенних трав. Ген-ген кудись у безмежність, за обрій простягся цей зелений океан різноманітних дикорослих злаків. Де-не-де, наче якісь острови чи окремі скелі, розкидані кучеряві групи крислатих густих дерев або ж поодинокі парасолькоподібні акації. Лише подекуди просторими долинами в'юняться повноводні річки, оточені малахітовою стіною очеретів, рогози.

Понад морем трав повільно пропливли довгошиї тварини. Вони дуже нагадують сучасних африканських жирафів. З кур'єрською швидкістю промчало кілька прудконогих страусів. Не поспішаючи, поважно бредуть, пережовуючи траву, верблюди. Але ось прислухайтесь: долинають чиїсь гучні трубні звуки. Невже слони? Зачекайте... Через зелені хвилі високих трав повільно, впевнено крокують сірошкірі могутні мастодонти — предки сучасних слонів.

Серед моря трав раз по раз виринають чималі стада антилоп, газелей. Аж раптом виникає шум, ніби гуркіт далекого землетрусу. Ось на небокраї з'явилась рухлива темна смуга. Вона щосекунди наближається, розростається, займаючи увесь обрій. Тепер уже зрозуміло, що той шум — від тупоту безлічі ніг. Могутня нестримна лавина котиться первісним степом — то велетенський табун у кілька тисяч гіпаріонів.

Вони були дуже характерними для трав'янистих просторів і величезними, тисячними табунами кочували з краю в край. Проіснували спритні бігуни декілька мільйонів років з часів верхнього міоцену до кінця пліоцену. Тому в палеонтології існує спеціальне визначення — «гіпаріонова фауна». Серед них були звірі й птахи, досить схожі на сучасних мешканців степів — газелей, зайців, куріпок. Одні паслися в різнотрав'ї, інші, довгошиї, об'їдали листя дерев і високих чагарників — так, як це роблять жирафи в африканській савані.

По берегах лиманів на Одещині вчені знайшли залишки кісток не тільки цих тварин, а й дуже характерного степового птаха — дрофи. Якщо дрофи й куріпки вже літали степами у гіпаріонові часи, — це говорить про те, що вони принаймні удесятеро старші від людини!

Хоч і невисокі, гіпаріони були дуже подібні до сучасних коней. Вони сягали півтора метра заввишки, мали стрункі ноги, добре пристосовані до тривалого бігу рівнинними просторами. Головна особливість прадавніх родичів коней полягала в тому, що вони були трипалими. Щоправда, розвиненим був лише середній палець з міцним копитом, а значно коротші бічні пальці не торкалися грунту. Початково гіпаріони виникли у Північній Америці і вже звідти через суходіл, що був на місці Берингової протоки, розселилися на рівнинах Євразійського материка, захопивши величезні простори. Проте в кінці неогену вони вимерли, не залишивши після себе будь-яких еволюційних нащадків.

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом