Масляк П.О. (упорядник)
Хрестоматія з географії України

Барви Землі. Сайгак, зубр, тарпан, дрофа

А. Топачевський, Б. Заверуха

Сайгак

Сьогодення цих незвичайних тварин склалося набагато щасливіше, ніж доля тарпанів. Останні в Україні дикі сайгаки були знищені 1898 року в степу на лівобережному пониззі Дніпра. Але ще в 1887 році до Асканії-Нова були завезені сайгаки зі східних степів, і завдяки цьому вони стали одним з найчисленніших тварин цього унікального заповідника. Зауважте: хоча свідомість величезної більшості людей була далека від природоохоронних ідей, вже тоді науковців турбувала доля цих унікальних тварин.

Сайгаки у XVIII столітті чималими табунами бігали по неораних степах навколо річок Синюхи, Ташлику, Інгулу, Інгульця. Полювати на них було нелегко, до того ж м'ясо оленів та козуль, яких відправляли навіть до царського столу, користувалося більшим попитом. У «залізних місцях», тобто на території дикого поля, оленів ставало дедалі менше. І мисливці Миргородського полку у гонитві за престижною дичиною в 1752-1756 роках переправлялися через Дніпро. Вже в 1760 році на запит гетьмана Кирила Розумовського козаки сповістили, що оленя можна знайти лише на правобережжі, в лісах Чорному і Великому. Йдеться про славнозвісного шляхетного оленя — жаданого об'єкта князівських полювань. Що ж до козуль, то їх у місцевих угіддях поки що вистачало: з Полтавського і Гадяцького полків «диких кіз» щороку надсилали до Москви й Петербурга. Отже, сайгаків, а також тарпанів остаточно знищила не рушниця, а плуг.

Зубр

Учений-енциклопедист Дмитро Костянтинович Кантемір писав, що на початку XVIII століття подільські лісові буйволи, тобто зубри, переходили по льоду через Дністер до Молдавії. Деякі сучасні вчені вважають, що колись, принаймні за часів неоліту, існував особливий степовий підвид зубра, представники якого були значно крупніші від своїх лісових родичів. І якщо згадати, що палеозоологи знаходили кістки велетенських зубрів, а ті мали важити близько тонни, саме у лісостепових і навіть степових районах, — тоді повідомлення Кантеміра виглядає цілком вірогідним.

А вдавшися до поетичної алегорії, можна навіть вбачати у переселенні зубрів на південь спробу диких звірів хоча б частково відновити свої колишні володіння. Але це був, можливо, останній прояв споконвічного життя дикої природи лісостепу, що освоювався досить швидкими темпами.

Тарпан

Дикий кінь, турпан або тарпан, був поширений у степах та лісостепах Європи до минулого століття. Ще якихось двісті років тому він траплявся навіть серед лісів Литви і Білорусі. Відомо, що останні табуни диких коней у Прусії були перебиті під час наполеонівських воєн... Очевидці описували тарпана як невисокого, попелясто-сірого коника з темною гривою, що стояла короткою щіткою. Хвіст та ноги до колін були чорно-бурими, причому передні ноги з поперечними смужками, ніби у зебри; мабуть, смугастими були їхні предки, вже згадувані прадавні пліогіпуси. Табуни тарпанів по 10-20 голів на чолі з вожаком-жеребцем паслися на величезних просторах до самого Уралу. Далі вже починалися «володіння» іншого дикого коня — джунгарського тарпана, або коня Пржевальського. Тарпанів люто переслідували не тільки за те, що вони псували кобилиць, а й за інші «гріхи», бо влітку вони чинили потраву ланів, взимку ж об'їдали скирти. Були, звичайно, любителі конини: якщо не наздоганяли дорослих коней, то хапали втомлених лошат.

Нічого дивного, що в другій половині XIX століття тарпанів можна було зустріти тільки у майже неосвоєному трикутнику між пониззям Дніпра і морем. Якусь дику кобилицю піймали на Херсонщині 1886 року. За іншими відомостями, останній у таврійських степах табун тарпанів був знищений у 1890 році.

Друге відродження коня Пржевальського почалося у 1948 році з єдиного жеребця Орлика. А в 70-х роках Асканія стала поряд із Празьким зоопарком найважливішим у світі центром розмноження диких коней. З'явилася навіть можливість повернути їх на батьківщину, де вони практично зникли. Для цього невеликий табун випустили у спеціально організованому заповіднику на території Монголії.

Дрофа

Дрофа здається вайлуватою, але бігає спритно. А в разі небезпеки після кількох кроків розбігу легко піднімається в повітря, долаючи чималі відстані. Це допомагає їй з настанням холодів перекочувати ближче до теплих, незамерзаючих морів, а влітку залітати на гніздування до самісінької північної межі лісостепу.

Дослідники визначають дивовижну, як для птахів, пам'ять дрофи. Людину, яка її скривдила, дрофа запам'ятовує надовго, — якість вироблена протягом століть у перегонах зі смертю. Якщо цей птах бачив хоч раз рушницю, з якої був зроблений постріл, він вже не підпустить мисливця на прицільну відстань. З цим доводилося рахуватись браконьєрам усіх часів.

«Цих птахів — писав Альфред Брем у всесвітньо відомій праці «Життя тварин» — всюди ревно переслідують. У старі часи для такого полювання застосовувалася справжня «пекельна машина». Виявляється, складалася ця машина з багатьох зв'язаних між собою рушничних стволів, через що її доводилося перевозити кіньми. До яких тільки хитрощів не вдавалися мисливці, щоб обдурити кмітливого й недовірливого птаха! Навесні дрофичі бундючно пишаються своєю красою, на якийсь час втрачаючи пильність. Тоді убивці, переодягнені мирними селянами, наближалися до зграї з яким-небудь візком або робочою конякою. Спостережливі дрофи, напевно, не боялися селян, тим більше зайнятих працею.

Дрофа — одна з небагатьох птахів, що не мають куприкової залози для змащення пір'я жиром. І їй іноді дорого коштує цей жарт природи. У всіх інших пір'я не намокає, а от дрофі буває скрутно, особливо після перших приморозків із туманами або під час раптових зимових ожеледиць, коли вона втрачає здатність літати... У старі часи безпомічних обмерзлих дроф селяни цілими зграями заганяли до садиб. Ще б пак: ці птахи завбільшки з індика.

Дорослі дрофи живляться переважно зеленими пагонами і листям рослин, зокрема озиминою та різним насінням, а пташенят годують виключно комахами. Як і більшість степових птахів, дрофа не влаштовує справжнього гнізда, а відкладає у невелику ямку одне-два зеленуватих яйця і висиджує з них пташенят, вкритих буруватим; з темними цяточками, шорстким пухом. Вони майже непомітні на тлі степових трав, трохи пожовклих за той час, поки дрофа сидить на гнізді. Самка самовіддано захищає своїх малят від хижих птахів, звірів і навіть людини, іноді прикидаючись пораненою, щоб відвести від гнізда. Оце припадання до землі, удаване кульгання, калатання крилами, кружляння навколо порушника спокою — не що інше, як заздалегідь розрахований прийом. Хижак от-от ухопить пташку, та щоразу вона пурхає з-під самісінького носа. А як відведе за півкілометра — спокійно злітає і повертається до пташенят, які тихо сидять, щільно притулившись до землі.

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом