Горішний П.М., Чупило Г.Р.
Завдання та методичні рекомендації до лабораторних робіт з курсу «Геоморфологія»

Морфологічна характеристика рельєфу

1.3. Побудова гіпсометричного профілю через характерні форми рельєфу

Гіпсометричний профіль будують на міліметровому папері по лінії, позначеній викладачем на топографічній карті (або її копії).
Побудову профілю починають з вибору горизонтального і вертикального масштабу. Горизонтальний масштаб, як звичайно, 1:25 000 (в 1 см 250 м). Вертикальний масштаб беруть на підставі амплітуди абсолютних висот по лінії профілю. Він завжди є більший від горизонтального, однак це перевищення масштабів не повинно бути великим. З лівого боку аркуша міліметрового паперу будують вертикальну лінію, на якій наносять абсолютні висоти через однакові проміжки залежно від вертикального масштабу та значень максимальної і мінімальної відміток профілю. Зверху лінії висот пишуть “Н, м”, або “hабс, м”.
З топографічної карти переносять абсолютні висоти лінії профілю (основні й допоміжні горизонталі, підписані абсолютні відмітки). Відстані між сусідніми горизонталями обчислюють за допомогою циркуля-вимірювача і лінійки. Точки профілю наносять на міліметровий папір і з'єднують плавною лінією. (Різкі перепади висот можуть бути лише тоді, коли лінія профілю проходить через бровку яру, стінку кар'єру, урвище, тобто форми рельєфу, виражені позамасштабними знаками.) Лінія профілю не може проходити на одній висоті у вигляді горизонтальної прямої, за винятком випадків збігання лінії профілю і горизонталі. Якщо профіль перетинає озеро чи велику річку, то позначають горизонтальну лінію рівня води, яку проводять нижче останньої горизонталі або за абсолютними відмітками.
Профіль будують спочатку простим олівцем. Після його перевірки оформлюють тушшю або гелевою ручкою чорного кольору. Над профілем пишуть назву “Гіпсометричний профіль по лінії А-Б”, а під ним – вертикальний і горизонтальний масштаб. Зазначають також виконавця роботи.

1.4. Побудова рози діаграми орієнтування тальвегів долинних форм

Для побудови рози-діаграми визначають азимути простягання долинних форм довжиною понад 250 м. У цьому разі долинну форму розбивають на прямі
відрізки різного напряму. Вимірюють довжини цих відрізків і напрями їхнього простягання. Значення довжин водотоків групують у певні інтервали азимутів (0-30°, 30-60°, 60-90°…330-360°). Обчислюють частку долин, які входять у ці градації, приймаючи загальну кількість довжин за 100 відсотків.
Роза-діаграма має вигляд кола, розбитого на сегменти вибраних градацій азимутів. Довжини цих сегментів дорівнюють підсумованій довжині долин заданого напряму. У разі визначення азимутів простягання беруть напрям долини від витоків до її гирла, по падінню ріки (рис. 2).

Рис. 2. Роза-діаграма орієнтування тальвегів долинних форм (доступно тільки при скачуванні методички)

По вертикальній осі рози-діаграми відкладають значення довжин у процентах кожного з інтервалів.
Після побудови рози-діаграми напрямів простягання тальвегів аналізують переважне орієнтування основних долинних форм. Азимути простягання 60-120, 241-300° вважаються субширотними; 31-60, 121-150, 211-240 і 301-330° – діагональними; 331-30 і 151-210° – субмеридіональними. Азимути долин 90, 270° відповідають широтному, а 0, 180° – меридіональному напряму простягання. Зазначають також орієнтування долинних форм відносно сторін світу.

1.5. Районування території за морфологічними особливостями рельєфу

Під час районування потрібно виділити однорідні ділянки (райони), яким властиві більш-менш однакові абсолютні висоти, спільні обриси рельєфу та подібний характер розчленування (рис. 3).

Рис. 3. Районування території за морфологічними особливостями рельєфу (доступно тільки при скачуванні методички)

На початковому етапі територію умовно розбивають на ділянки однакової висоти і подібних обрисів рельєфу, які визначають візуально за розмірами окремих його форм. Для кожної такої ділянки визначають крутість земної поверхні. Беруть не менше п’яти значень крутості для кожної ділянки. Характер розчленування отримують із картограм вертикального і горизонтального розчленування рельєфу.
Крутість поверхні визначають за графіком (шкалою) закладень, розташованим під нижньою рамкою топокарти. На аркуші карти вимірюють відстань між двома сусідніми горизонталями. Цю довжину відкладають по осі ординат графіка так, щоб початкове значення збігалося із віссю абсцис, а кінцеве – із кривою графіка. Число на перетині лінії довжини та осі абсцис покаже значення крутості поверхні. Визначають середню крутість поверхні кожної ділянки. Далі аналізують отримані дані, враховуючи, що 1° і менше – рівні, 1-3° – похилі, 3-5° – слабоспадисті, 5-8° – спадисті, 8-12° – сильно спадисті, 12-17° – круті, 17-25° – дуже круті, 25-35° – надзвичайно круті, 35-60° – обривисті, 60° і більше – прямовисні поверхні.
Якщо нема шкали закладень, користуються формулою (4).
На кінцевому етапі остаточно визначають межі однорідних ділянок, враховуючи крутість, розчленованість, характер і висоту поверхонь рельєфу.

1.6. Характеристика морфології рельєфу

Морфологічна характеристика рельєфу складається з опису морфографічних особливостей форм рельєфу та виконаних вище морфометричних обчислень. Характеристику ілюструють виконаними картограмами вертикального і горизонтального розчленування рельєфу, гіпсометричним профілем, розою-діаграмою орієнтування тальвегів долин та картосхемою районування території.

Послідовність морфологічної характеристики рельєфу така:
1) адміністративне чи природне місцеположення досліджуваної ділянки (зазначити назви населених пунктів, рік чи хребтів);
2) середні, найбільші, найменші абсолютні висоти території, їхнє розташування на місцевості;
3) відносні висоти (найбільші, найменші, середні) та їхній територіальний розподіл;
4) глибина вертикального і густота горизонтального розчленування території;
5) характер межиріч: видовжені чи масивні; суцільні, слабко, середньо чи сильно розчленовані; напрям їхнього простягання; їхні елементи:
а) вершинні поверхні – їхня форма в плані (округла чи видовжена), ширина (широкі чи вузькі), характер власне поверхні (плоскі, хвилясті, мікрогорбкуваті);
б) схили – форма поперечного профілю (прості: випуклі, ввігнуті, прямі (рис. 4) чи складні: випукло-ввігнуті, ввігнуто-випуклі, ступінчасті); форма поздовжнього профілю (переважно прямі, випуклі чи ввігнуті); крутість схилів (середня, максимальна), приуроченість крутості схилів до їхньої експозиції (схили якої експозиції є крутішими, а які пологішими);

Рис. 4. Зображення схилів у профілі на гіпсометричній карті (доступно тільки при скачуванні методички)

6) долини головних рік:
а) днища долин – вузькі чи широкі, плоскі чи похилі (визначають за різницею абсолютних відміток створів у верхів’ях та низів’ях), заболочені чи сухі;
б) русла рік – прямі чи звивисті, напрям течії, ширина, глибина і швидкість течії;
в) наявність терас – зазначити їхню кількість, приуроченість до лівого чи правого берега, локальне чи тривале простягання вздовж долин;
г) форма річкових долин у профілі – асимерична чи симетрична, V-подібна, коритоподібна чи терасована;
7) висновок про характер рельєфу: низовинний (абсолютні відмітки до 200 м) – плоский чи хвилястий; височинний (200–500 м) – хвилястий, горбистий, платоподібний чи пасмоподібний; гірський (від 500 м і вище).

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом