Горішний П.М., Чупило Г.Р.
Завдання та методичні рекомендації до лабораторних робіт з курсу «Геоморфологія»

Побудова геоморфологічної карти

Завдання 4. Побудова геоморфологічної карти

Складанням геоморфологічної карти завершують будь-яке геоморфологічне дослідження. Карта має важливе значення для науково-практичного вивчення території. Вона наочно відтворює характер розміщення просторових зв’язків і угруповань багатоманітних явищ на земній поверхні. Щодо цього з нею не може зрівнятися жодний текстовий опис.
Геоморфологічна карта відображає зовнішні обриси, походження, вік та розвиток рельєфу. Зовнішні обриси передають за допомогою горизонталей, знятих із топографічних карт. Проте найвагомішими об’єктами геоморфологічного картографування є генетичні форми рельєфу та їхні угруповання і райони поширення.
У загальній картографічній класифікації геоморфологічні карти означені як спеціальні. Відповідно вони відрізняються за різноманітними ознаками, головними із яких є зміст, масштаб і призначення карт.
За змістом карти класифікують перш за все з урахуванням охоплення різних геоморфологічних показників. З цього погляду геоморфологічні карти поділяють на загальні та окремі. В основі побудови загальних геоморфологічних карт є показ усіх складових геоморфологічної тріади: морфології, генезису та віку рельєфу. Ці показники можуть бути доповнені також зображенням сучасних геоморфологічних процесів. На окремих геоморфологічних картах відображають лише окремі показники геоморфологічної тріади: морфологію (морфометрію, морфографію) або генезис чи вік рельєфу. Відповідно до цього окремими картами є, для прикладу, карти глибини вертикального розчленування, крутості земної поверхні, окремих генетичних типів рельєфу, віку рельєфу, сучасної динаміки рельєфу та ін.
За масштабами розрізняють карти великомасштабні (понад 1:200 000), середньомасштабні (від 1:200 000 до 1:1 000 000) і дрібномасштабні (до 1:1000000). Масштабом визначають характер охоплення території, яку зображають, детальність карти, її застосування, а також методи створення (масштаб знімання території). Дрібномасштабні карти, які називають ще оглядовими, охоплють великі території. Обриси рельєфу передають на них у дуже узагальненому вигляді з виділенням головних комплексів рельєфу, великих геоморфологічних регіонів. Такі карти використовують для широких наукових узагальнень та навчально-пізнавальних цілей. Карти середнього і великого масштабів часто застосовують під час розшукових, інженерно-будівельних робіт та для вирішення різноманітних господарських завдань.
За призначенням геоморфологічні карти поділяють на карти широкого і вузького призначення. Карти широкого призначення розраховані на задоволення загальних потреб, що їх ставлять до них з боку різних галузей науки і господарства. Такими картами є загальна геоморфологічна карта, карти геоморфологічного районування та ін. На їхній підставі можна проводити будь-які геоморфологічні дослідження, а також складати карти вузького призначення шляхом нанесення додаткових позначень чи вилучення певних елементів навантаження. Карти вузького призначення складають для вирішення вузьких практичних, науково-дослідних, навчальних та інших завдань. Це прикладні геоморфологічні карти, що відображають ті особливості рельєфу, які використовують для певних господарських цілей (розшуки корисних копалин, прокладання трас доріг, сільськогосподарської організації території, різних видів будівництва).
У цьому завданні акцент роблять на побудові загальної геоморфологічної карти.

Мета роботи: навчити студентів найпростіших прийомів геоморфологічного картографування для підготовки їх до навчальної практики і вивчення рельєфу в системі інших географічних дисциплін.

Вихідні матеріали: 1) топографічні карти масштабу 1:10 000 (додатки 6.1, 6.2), геологічні карти масштабу 1:10 000 (додатки 2.1, 2.2, 3.1, 3.2); 2) робочі інструменти – олівець, лінійка, кольорові олівці, чорна і кольорова туш.

Для виконання цього завдання студенти отримують топооснову, на якій виділяють смугу шириною 6 см уздовж лінії геолого-геоморфологічного профілю, побудованого у попередній роботі (по 3 см в обидва боки від профілю).
Геоморфологічну карту будують обов’язково на топографічній основі. Для цього використовують геологічну карту і виконаний геолого-геоморфологічний профіль (завдання 3). Топографія рельєфу не лише є основою, на якій складають геоморфологічну карту, а й дає інформацію про морфологію і, частково, генезис рельєфу. За топографічною картою можна визначити межі окремих елементів і форм рельєфу, деякі з них показані у вигляді умовних позначень (яри, прируслові уступи, старичні зниження та ін.). За висотою над урізом води можна розрізнити заплаву або першу надзаплавну терасу.
Головний принцип побудови геоморфологічної карти – генетичний, тобто елементи і форми рельєфу групують у типи за генетичною ознакою (наприклад, флювіальний, льодовиковий, карстовий рельєф). Як уже зазначено, для виконання цього завдання обов’язково використовують геологічну карту. За генезисом відкладів геологічної карти визначають генетичний тип рельєфу і конкретні форми певного типу.
Розглянемо умовні позначення до геоморфологічної карти (рис. 9). У льодовиковому і водно-льодовиковому рельєфі головними є пологохвилясті і пологогорбисті поверхні льодовикової акумуляції, виражені на топографічній і геологічній картах поверхнями межиріч, що розташовані вище річкової долини і позначені відповідним індексом g. Деякі поверхні межиріч льодовикового походження перекриті шаром покривних (лесоподібних) суглинків еолово-делювіального походження, однак головні риси рельєфу створені покривним льодовиком. Для визначення генезису рельєфу використовують геолого-геоморфологічний профіль, на якому зображені не лише поверхневі відклади. Поверхні долинних зандрів і днища улоговин стоку талих льодовикових вод на топографічній карті відображені долиноподібними формами, заболоченими і з лучною рослинністю, на геологічній карті – поверхнями флювіогляціального походження f. На поверхнях льодовикової акумуляції трапляються моренні западини (давньоозерні улоговини), які переважно заболочені. Хоча на геологічній карті вони мають озерний генезис l, їхнє виникнення зумовлене льодовиком.

Рис.9. Приклад оформлення геоморфологічної карти (доступно тільки при скачуванні методички)

Флювіальний рельєф відтворений на геоморфологічній карті такими головними поверхнями: заплава, надзаплавні тераси, ерозійні схили. Крім цього, позначають елементи і форми рельєфу у вигляді ліній, контурів, ареалів. Поверхні річкової акумуляції (заплава, тераси) на геологічних картах виділяють за генезисом відкладів а. Їхнє просторове розміщення визначене віком алювію (заплава – Q4, перша надзаплавна тераса – Q3), літологією, висотою над урізом ріки. Межі заплави, тераси визначені, крім зазначених характеристик, і морфологією рельєфу. Їхня верхня межа проходить біля тилового шва, який виражений у рельєфі ввігнутим перегином. Приурочені до заплави днища балок і ярів мають такий же генезис і вік відкладів, що і заплава (аQ4), і їх зафарбовують однаковим кольором. Ерозійні схили представлені крутими урвистими схилами річкових долин, схилами тимчасових водних потоків (ярів, балок) і схилами площинного (делювіального) змиву. Круті схили річкових долин, схили ярів і балок виділяють за морфологією рельєфу, на геологічній карті вони можуть бути виражені відкладами різного генезису (льодовикового, водно-льодовикового, морського). Схили площинного змиву виділяють за геологічними картами (додатки 2.1, 2.2, 3.1). Вони, як звичайно, мають значно меншу крутість, ніж ерозійні схили першого типу.
Інші елементи і форми флювіального рельєфу позначають на геоморфологічній карті у вигляді ліній, контурів і умовних позначень. Урвища (прируслові уступи), що виражені в рельєфі випуклим перегином, показують зубчастою лінією і на топографічній, і на геологічній карті. Брівки ярів і балок відрізняються між собою ступенем вираженості перегину схилу. Брівки ярів зображають у вигляді умовних знаків на топографічній карті, брівки балок виділяють за рисунком горизонталей (рис. 10). Брівки річкових терас трасують по випуклому перегину рельєфу. Вони можуть бути чіткими або нечіткими залежно від особливостей горизонталей. Контури стариць виражені на топографічних картах замкнутими (напівзамкнутими), переважно заболоченими зниженнями з лучною рослинністю; на геологічних картах – старичною фацією алювію (наприклад, аsQ4). Стариці розміщені переважно на заплаві, і всередині контуру мають колір поверхні, на якій розташовані (у нашому випадку заплави). Тальвеги ярів і балок виділяють так же, як у завданні 1. Конуси винесення тимчасових потоків позначають біля гирла ярів і балок, де
відбувається значна акумуляція пролювіальних відкладів. До акумулятивних форм належать також прируслові обмілини, які зображають крапом на топографічній карті, представлені русловою фацією алювію голоценового віку. Вони розміщені біля самого русла ріки, як звичайно, на пологому схилі долини.

Рис. 10. Виділення брівки тераси за горизонталями топографічної карти (доступно тільки при скачуванні методички)

Серед інших позначень геоморфологічної карти виділяють геоморфологічні межі і площі поширення лесоподібних суглинків. Геоморфологічні межі можуть бути чіткими і нечіткими залежно від особливостей рельєфу. Деякі з геоморфологічних меж замінюють на карті лінійними елементами рельєфу (прируслові уступи, брівки балок і ярів). Лесоподібні суглинки плащоподібно залягають на межиріччях, покриваючи рельєф іншого генезису (переважно льодовикового). На геоморфологічній карті їх (лесоподібні суглинки) показують у вигляді крапу або штрихування поверх кольору генезису підстильного рельєфу.

Оформлення геоморфологічної карти. Геоморфологічні межі проводять спочатку простим олівцем і дають викладачу для перевірки. Після цього розфарбовують кольоровими олівцями елементи і форми рельєфу різного генезису, віку і морфології, наносять відповідним кольором лінії та інші умовні позначення.
Різні генетичні типи рельєфу й елементи, які його утворюють, мають чітко визначені кольори. Для елементів льодовикового і водно-льодовикового рельєфу використовують такі кольори: поверхні льодовикової акумуляції – бордовий; поверхні долинних зандрів і днища стоку талих льодовикових вод – синьо-зелений (бірюзовий); контури моренних западин, зайнятих болотами (давньоозерні улоговини) – контур фіолетовий.
Елементи і форми флювіального рельєфу зафарбовують так: заплава – темно-зелений; перша надзаплавна тераса – світло-зелений; ерозійні схили (схили площинного змиву – світло-коричневий, круті урвисті схили річкових долин – темно-коричневий); урвища – коричневий; брівки річкових терас – чорний; контури стариць – синій; брівки балок і ярів – чорний; тальвеги – синій; конуси винесення – чорний. Останні шість елементів рельєфу позначають різними видами ліній чи умовних знаків. Площі поширення лесоподібних суглинків відтворюють коричневим крапом.
Геоморфологічні межі показують чорною лінією. Русло ріки й озера зафарбовують синім кольором. Чорною тушшю викреслюють рамку карти. Вище від карти пишуть назву “Геоморфологічна карта”, праворуч або нижче – умовні позначення і масштаб (див. рис. 9). В умовних позначеннях до геоморфологічної карти наводять лише ті, що використані в побудові карти.

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом