Геренчук К.І.
Природа Львівської області

Поліські ландшафти

III. Поліські ландшафти характеризуються поширенням пісків флювіогляціального походження, що зумовило появу тут сосново-дубових лісів і дерново-підзолистих супіщаних грунтів, малорозчленованим рельєфом з неглибокими, але широкими заболоченими долинами, які з'явились у результаті недостатнього природного дренажу території та поширення заболочених земель. Корінні породи (крейдові мергелі) залягають неглибоко і подекуди виступають на денну поверхню, що зумовлює появу характерних перегнійно-карбонатних грунтів високої природної родючості. Поліські ландшафти, як і лесові, не відзначаються цілковитою однорідністю і одноманітністю. їх можна поділити на такі конкретні природні ландшафти (райони): Бусько-Бродівський, Ратинський, Надсанський (Яворівський), Радехівський, Підподільський та Грядове Побужжя.

Бусько-Бродівський природний район займає середню частину Малого Полісся на схід від р. Західний Буг. Північну межу цього району можна умовно провести по лінії населених пунктів Добротвір—Незнанів—Топорів—Станіславчик—Шнирів, а південну — приблизно по лінії Буськ—Соколівка—Броди.
У цих межах розміщений типовий поліський ландшафт, у якому лучно-болотні землі займають понад 38%, а ліси понад 36% загальної площі. У фондах орних земель абсолютно переважають дерново-підзолисті більш або менш оглеєні супіщані грунти (понад 73%), тоді як сірі опідзолені грунти, Опідзолені чорноземи разом з перегнійно-карбонатними грунтами загалом ледве досягають 25% фонду орних земель.
Отже, у цілому цей природний район має типово поліську, лісо-лучну структуру ландшафту, з чого випливає, що меліорація перезволожених земель у поєднанні з вапнуванням кислих підзолистих грунтів є основними способами підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва.
Слід лише зауважити, що під час проведення меліоративних заходів необхідно передбачити збереження достатніх за площами і якістю заплавних і болотних угідь, потрібних для гніздування водоплавної та болотної птиці.

Ратинський природний район займає західну частину Малого Полісся, яке дренується басейном р. Рати – лівої притоки Західного Бугу. Північну границю району утворює р. Солокія, а південну — Розточчя і Грядове Побужжя. Ландшафт цього природного району є теж типово поліським, у якому панують рівнинні слабо дреновані місцевості з дерново-підзолистими і лучно-болотними грунтами. Сосново-дубові і соснові ліси займають тут понад 25% усіх угідь району, а місцевості з лучними, лучно-болотними та болотними грунтами і торфовищами поширюються майже на 45% його площі.
Є у Ратинському районі місцевості з поширенням сірих опідзолених та перегнійно-карбонатних грунтів, але їх площі невеликі і становлять приблизно 7% орних угідь. Основним типом грунтів орних земель є дерново-підзолисті глеюваті грунти, які займають понад 23% усього земельного фонду.
Подібність структур ландшафтів Ратинського і Бусько-Бродівського природних районів зумовлює однотипність господарських заходів щодо підвищення продуктивності земельних угідь і охорони природи. Проте між згаданими ландшафтами є і певні відміни. У Ратинському природному районі розгортається видобуток кам'яного вугілля, що вносить помітні зміни в ландшафт. Вони є не тільки зовнішніми (поява териконів, водоймищ, шахтних будівель, нових поселень, доріг тощо), але й внутрішніми, і виявляються у зміні режиму річок, їх гідрохімії, у зниженні рівня підземних вод в одних урочищах та підвищення в інших. Саме в зв'язку з інтенсивним промисловим розвитком Ратинського природного району виникає потреба в ґрунтовній розробці перспективного плану його розвитку. У ньому необхідно передбачити утворення ландшафтного заповідника поліського типу, який мав би велике наукове і практичне значення, тому що поліські ландшафти займають майже 40% площі Львівської області.

Надсанський (Яворівський) природний район теж відзначається поліською структурою ландшафту, проте досить своєрідною: поряд з рівнинними слабодренованими і заболоченими місцевостями на флювіогляціальних пісках, вкритих переважно сосново-дубовими лісами, тут поширені добре дреновані місцевості лесових терас, які вкриті сірими опідзоленими грунтами і зайняті переважно орними угіддями. Уявлення про структуру Надсанського ландшафту дає співвідношення основних типів грунтів, серед яких майже 55% займають дерново-підзолисті супіщані часто оглеєні грунти; лучно-болотні покривають майже 26% загальної площі, а сірі опідзолені — 9%. Ліси в Надсанському ландшафті займають менше 10% загальної площі. Досить значна питома вага сірих опідзолених грунтів на лесових суглинках і порівняно невелика кількість лісів є характерними відмінами Надсанського ландшафту. Цей природний район має дуже виразну південну границю, окреслену долиною р. Вишні, лівий схил якої високим крутим уступом піднімається над улоговиною, зайнятою долинами Вишні, Віжомлі та Шкла. Виразною є також західна границя, тому що вона утворена державним кордоном з ПНР. Менш чіткими є північна і східна границі. На півночі Яворівська улоговина межує з Розточчям, яке в цьому місці дуже знижується і утворює широку прохідну Немирівську долину. Вона з'єднує Ратинське полісся з Яворівською улоговиною. Ця прохідна долина заповнена флювіогляціальними пісками та супісками і за своєю ландшафтною структурою є типово поліською. Отже, границю між нею і Яворівською улоговиною можна провести лише умовно, найкраще по долинах рік Завадівки та Добростанки, що належать до скиду, яким відокремлюється Зовнішня зона Передкарпатського прогину від платформи. Ще складніше визначити східну границю Яворівського ландшафту. Вона настільки невиразна, що її доводиться проводити цілком умовно по лінії Судова Вишня—Родатичі—Речичани—Добростани. Границя відокремлює суцільні масиви лесових височин від перехідної лісостепової смуги Яворівської поліської улоговини.
Для Яворівського району, як і для інших природних районів поліського типу, основними питаннями господарського управління ландшафтом є заходи щодо меліорації перезволожених і заболочених земель та правильне лісогосподарювання (особливо в колгоспних лісах). Гострота проблеми правильного використання природних ресурсів Яворівського району посилюється ще й тим, що в районі розгортається будівництво гірничих підприємств, які внесуть серйозні зміни в структуру його природного ландшафту.

Радехівський природний район, хоча й розташований в області Малого Полісся, має настільки відмінну структуру ландшафту, що його тільки з застереженням можна віднести до поліського типу, По-перше, у ньому значно менше лісів (приблизно 20% площі), ніж у типово поліських ландшафтах. По-друге, переважаючим типом грунтів у цьому ландшафті є не дерново-підзолисті, як у поліських ландшафтах, а чорноземи на твердих карбонатних породах (так звані перегнійно-карбонатні грунти, або рендзини), які займають понад 36% площі. По-третє, більша частина території цього ландшафту зайнята орними землями, тоді як у поліських ландшафтах вони становлять ледве одну третину площі. Усе це пояснюється тим, що тут близько до поверхні залягають крейдові мергелі — породи дуже багаті на ванно, що й зумовило утворення грунтів, багатих на гумус, вміст якого досягає 4-5%, а місцями — 8-10% в орному шарі.
Таким чином, у структурі Радехівського ландшафту основну роль відіграють підвищені малохвилясті місцевості, утворені крейдовими мергелями з покривом перегнійно-карбонатних грунтів. Проте істотне значення у цьому ландшафті мають і типові поліські природні комплекси: а) рівнинні слабодреновані місцевості з дерново-підзолистими грунтами на пісках і супісках, які займають понад 14% загальної площі; б) заболочені понижені місцевості з торфовищами та заболоченими луками, які загалом теж покривають майже чверть площі ландшафту.
Серед багатьох проблем раціонального господарювання у ландшафтах крейдових підвищень є характерна лише для них проблема охорони перегнійно-карбонатних грунтів від площинної ерозії. Справа в тому, що перегнійно-карбонатні грунти малопотужні; глибина їх гумусового горизонту не перевищує 20-30 см, під яким одразу виступає пухкий шар елювію мергелів сірого кольору. Ці грунти залягають завжди на схилах, переважно положистих, але під час поздовжньої оранки гумусовий шар швидко змивається і на денну поверхню виступає неродючий підґрунтовий елювіальний шар, утворюючи численні білі плями на полях.

Підподільський природний район займає південну частішу Малого Полісся у смузі його переходу в Подільську височину. Від Радехівського району він відділений Бусько-Бродівським ландшафтом. Підподільський природний район лише з огляду на орографію належить до Малого Полісся, а за своєю структурою відрізняється від поліських ландшафтів.
Як і в Радехівському ландшафті, у Підподіллі велику роль відіграють місцевості денудаційних терас верхнього ярусу, вироблені в крейдових мергелях і вкриті перегнійно-карбонатними грунтами, які займають до 12% загальної площі грунтів. Тут також поширені лесові тераси середнього ярусу, вкриті різноманітними чорноземними грунтами, включно до глибоких чорноземів (до 40% загальної площі). Нарешті, досить значне місце належить місцевостям заплавного ярусу з лучними і болотними грунтами, які займають 34% території.
Дуже характерними для Підподільського ландшафту є урочища острівних або останцевих горбів, відокремлених давніми денудаційними процесами від Подільського плато. Такі горби-останці, часто вкриті широколистяними дубово-грабовими лісами, дуже мальовничі і є ніби ар’єргардними загонами Подільської височини, що відступає під натиском ерозійних процесів.
Поширення чорноземних грунтів на лесах і перегнійно-карбонатних грунтів на крейдових мергелях гостро ставить проблему боротьби з ерозією, причому не лише з площиною, але й з лінійною, ярковою, тому що в цьому районі більші нахили поверхні з лесовим покривом, який легко піддається лінійній ерозії внаслідок неправильної агротехніки.

Грядове Побужжя являє собою цілком оригінальний природний район лесового лісостепового типу зі значною участю комплексів поліського типу (боліт і лук), які займають тут понад 30% загальної площі району. Лесові природні комплекси пов'язані з грядами, що простягаються із заходу на схід паралельними смугами від Розточчя і Данилівського пасма майже до Буська та Глинян. Абсолютні висоти гряд досягають 250-260, а відносні — 20-30 м. Гряди, яких є шість, мають назви: Смереківська, Куликівська з Яричівським валом, Грядецька, Дублянська, Винниківська і Дмитровицька (або Чижиківська).
Ці гряди ми відносимо до середньотерасового ярусу, вважаючи кожну з них окремою місцевістю, що складається з урочищ плакорів з темно-сірими опідзоленими грунтами, урочищ схилів з сірими, дещо змитими грунтами, урочищ видолинків з лучними чорноземами, урочищ молодих ярів тощо. Місцевості гряд — типові лісостепові ландшафтні комплекси, значно змінені багатовіковою господарською діяльністю людини. Дібровні ліси, що були тут поширені в доагрикультурний час, майже цілком зведені, а на їх місці, як і на місці колишніх лучних степів, простягаються орні землі, загалом досить якісні.
Поєднання лесових гряд з чорноземними і сірими лісовими грунтами та широких слабодренованих долин з лучними та болотними грунтами створює досить складні умови господарського використання земель. У Грядовому Побужжі треба проводити меліорацію перезволожених земель у долинах і разом з тим необхідно розробляти протиерозійні заходи на грядах, особливо на їх схилах. Усе це ускладнюється ще й тим, що долини Грядового Побужжя належать до басейну р. Полтви, яка, протікаючи через м. Львів, стала колектором фабрично-заводських стоків міста і так забруднена, що її води без попередньої очистки не можна використовувати для регулювання водного режиму меліорованих земель.
Водний баланс перезволожених міжгрядових земель суттєво поповнюється внаслідок поверхневого і підземного стоку з сусідніх гряд, що треба враховувати під час розробки проектів меліорації.

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом