Геренчук К.І.
Природа Львівської області

Гірськокарпатські ландшафти (верховинські райони, середньогірнобескидські природні райони, Вододільно-Верховинська група ландшафтів).

Другу групу низькогірних районів Львівщини утворюють верховинські райони, відомі під назвою Стрийсько-Санської Верховини. Стрийсько-Санське низькогір'я можна поділити принаймні на чотири природних райони (ландшафти): Турківський, Либохорський, Сможенський і Славський.

Турківський природний район межує на півночі з Верхньодністровським уздовж хребтів Розлуч і Магура Лімнянська; на заході і півдні межа проходить по державній границі з ПНР, а на сході по лінії від Ужоцького перевалу на с. Нижнє Висоцьке і далі по р. Стрий. Район займає площу приблизно 650 км кв і є найбільшим з природних районів Стрийсько-Санської Верховини. Дуже характерною рисою його природи. ч: паралельне простягання невисоких хребтів правильної симетричної будови, розділених широкими давніми долинами з повними серіями терас від низького до високого ярусів, які займають майже третину всієї території.
Саме ці широкі давні долини стали основними шляхами розселення людей у Стрийсько-Санській Верховині. Заселенню сприяло також поширення положистих низькогірних схилів, які займають майже дві третини Турківського ландшафту. Давнє і густе заселення спричинилося до значного винищення лісів, які зараз вкривають приблизно 30% загальної площі району. Стародавнє заселення Турківського природного району привело не лише до зменшення площі, зайнятої лісами, але й до суттєвих змін у складі лісів, з яких цілком щез дуб і майже зникли явір, ясен тощо. Про те, що тут був колись у лісах дуб, свідчить ціла низка назв (с. Дністрик Дубовий, урочища Дубцівське, Діброва тощо).

Либохорський природний район розташований на південний схід від Турківського ландшафту і обмежується Вододільним хребтом з півдня і р. Стрий з півночі (на відтинку між селами Івашківці – Нижнє Висоцьке), займаючи в цілому до 170 км кв площі.
За структурою ландшафту район відрізняється від Турківського, по-перше, тим, що він має більші абсолютні висоти, які в середньому-перевищують 800, а в окремих місцях досягають 1000 м (г. Магура), і, по-друге, наявністю широких улоговин у верхів'ях потічків, що спливають з Вододільного хребта, В улоговинах розташовані села з численними хуторами (Гнила, Либохора, Гусине, Кривка, Івашківці). Долинно-терасові яруси, які домінують у Турківському природному районі, тут займають підпорядковане місце, простягаючись вздовж долини р. Стрий. Проте у цілому Либохорський природний район досить добре освоєний і змінений господарською діяльністю людини, що зокрема виявляється у малій питомій вазі лісів (до 40% загальної площі району).

Сможенський природний район займає простір між ріками Стрий і Завадка. Східною границею району можна вважати автомагістраль Мукачево — Львів на ділянці Верецький перевал — с. Козева. Найвиразнішими елементами району є хребти Довжківський, який досягає 1000 м над р. м., і Сможенський такої ж приблизно висоти; північно-західним продовженням Сможенського хребта є Красненський з вершиною Магура, яка перевищує 1000 м над рівнем моря. Ці хребти вкриті буково-ялиновими лісами і тому весь природний район значно залісений (лісистість 55%). Місця тут важкодоступні у зв'язку зі значними абсолютними висотами.
Проте вздовж долин основних річок Стрия і Завадки та їх багатьох приток розташовуються численні села, оточені орними землями і луками, так що в цілому цей природний район досить густо заселений.

Славський природний район є найвищим районом Стрийсько-Санської Верховини: середні висоти тут досягають приблизно 800 м над р. м., а багато їх вершин значно перевищують 1000 м (г. Вердо — 1200 м, г. Тростян — 1230 м та інші). Але, незважаючи на значні висоти, верховинська структура ландшафту зберігається. Поширені давні поздовжні високотерасові долини, що простягаються на північний захід і є переважно добре освоєними і заселеними. Проте основну роль у ландшафті Славського природного району відіграють поперечні долини рік Оряви, Головчанки, Опора, Славської тощо, які зі своїми ярусами низьких і середніх терас с основними лініями поселень І шляхів сполучень.

Група середньогірнобескидських природних районів відповідає смузі таких скибових структур, як Сколівська, Парашка, Зелем'янка і Рожанка, що відзначаються великими абсолютними висотами (близько 1100-1200 м), а в найвищих точках перевищують 1300 м (г. Видноха — 1326 м, г. Магура — 1363 м),
Усю групу хребтів, утворених скибами, називають Сколівськими Бескидами, які є середньовисотними хребтами.
Характерними рисами природи Сколівських Бескидів є, по-перше, значна стрімкість схилів хребтів, особливо хребтів північної експозиції, що зумовлено лускуватою будовою скиб, насунутих одна на одну; по-друге, майже повна відсутність поздовжніх долин, характерних для низькогірних Бескидів і Стрийсько-Санської верховини; по-третє, мала заселеність Сколівських Бескидів, що пов'язано з відсутністю поздовжніх терасових долин, зручних для поселень (тільки поперечні долини Рибника, Опору і Оряви, по яких йдуть дороги на Закарпаття, є густо заселеними) ; по-четверте, значне поширення лісів, які вкривають понад 00% усієї території. Очевидно, що збереженню лісів сприяла мала заселеність цієї групи природних районів.
Проте Сколівські Бескиди не є цілком однорідні за своїми ландшафтами і можуть бути поділені на такі природні райони: Виднохівський і Сукельський.

Виднохівський природний район названий нами так за найбільшою вершиною Сколівських Бескидів (г. Видноха — 1326 м), яка розташована майже в центрі цього ландшафту. Виднохівський природний район обмежений з півночі і заходу долиною р. Стрий, з півдня — притокою Стрия р. Завадкою і зі сходу — ріками Орявою і Опором. Це найбільший з високобескидських ландшафтів, і все те, що сказано вище про природу Сколівських Бескидів, найбільше стосується саме Виднохівського району.
Тут пролягає декілька майже паралельних хребтів, найвищими і найдовшими серед яких є Парашки, Широковерхий, Виднохівський, Чорногірський, що займають середню частину району. Вони майже суцільно вкриті лісами, і на них організовано перший в Карпатах невеликий зубровий заповідник (біля с Майдан). Зубри, завезені сюди з Біловезької пущі, добре себе почувають і дають приплід. Очевидно, доцільно організувати у Виднохівському природному районі великий ландшафтний заповідник, де можна було б у широкому масштабі вести роботи щодо відновлення флори і фауни Карпат та раціонального управління природними процесами.

Сукельський природний район, що розташований на схід від рік Орява і Олір, простягається до східних границь області і навіть виходить за її межі аж до р. Мізунка в Івано-Франківській області. Орографічну вісь цього району утворює хребет Зелем'янки, який на окремих вершинах досягає 1300 м (г. Магура — навіть 1363 м). На північ і на південь від цього хребта висоти знижуються, схили хребтів сположуються, з'являються широкі поздовжні долини, по яких простяглися поселення (Труханів, Кам'янка, Гребенів, Тухля тощо) і значно зменшується лісистість прилеглих хребтів.
Сукельський природний район досить добре освоєний і разом з тим має багато цікавих природних об'єктів, а саме: екзотичні скелі ямненськнх пісковиків біля с. Бубнище («Скелі Довбуша») із заростями реліктової кедрової сосни, озера, утворені обвалами ямненських пісковиків біля підніжжя г. Ключ (с. Кам'янка) тощо. Отже, у Сукельському природному районі є усі умови для шкільних туристських походів та організації оздоровчих таборів і будинків відпочинку.
Суттєвою відміною природи Сукельського природного району, порівняно з Виднохівським, є численні міжгірські поздовжні долини, які місцями мають вигляд справжніх міжгірських невеликих улоговин. Такими улоговинами, густо заселеними і добре освоєними, є Труханівська, Кам'янська і Тухлянська, у яких розміщені декілька сіл з дуже привабливими околицями. Вужчими, справжніми міжгірськими зворами є Гребенівська і Рожанська долини, які теж являють ербою цікаві туристські маршрути.

Вододільно-Верховинську групу ландшафтів утворює звивиста лінія хребтів, що поділяють басейни рік Дністра і Тиси. Ці хребти мають загальну назву Вододільний хребет, проте він на окремих ділянках дуже відмінний, і тому слід було б також дати назви окремим відтинкам цього хребта.
Характерними особливостями Вододільного хребта в межах Львівської області, крім того, що він розділяє басейни Дністра і Дунаю, є асиметричність його будови: південний, закарпатський, схил хребта завжди значно стрімкіший від північного, львівського. Ще одною характерною прикметою цього хребта є то, що він розташований у кросненській структурній зоні, у смузі розвитку антиклінальних структур, ускладнених численними скидами, розломами та ундуляціями.
Смугу Вододільно-Верховинського хребта можна поділити на такі три відтинки, які з певними застереженнями можна було б назвати ландшафтами: Верховинський, Латорицький та Ялинкуватий.

Верховинський хребет — відтинок Вододільного хребта між Ужоцьким перевалом і г. Пікуй. Це найвища ділянка Вододільного хребта в межах Львівської області, висоти якого піднімаються у середньому на 1200 м над рівнем моря. Західна його частина вкрита смереково-буковими лісами, а східна піднімається вище природної межі лісу і утворює так звану Буковецьку полонину з найвищою вершиною області г. Пікуй (1406 м).
Буковецька полонина — один з небагатьох природних ландшафтів, у якому збереглася природна верхня межа лісу з буковим криволіссям на висоті приблизно 1250 м і справжня полонина із заростями чорничників, біловусниковими пустищами тощо. Таким чином, ця полонина являє собою дуже цікавий об'єкт, який слід оберігати. Коли ж зважити на чарівні краєвиди, що відкриваються з вершини г. Пікуй, та зручність доїзду (автобусом з м. Турки до с. Верхнє Гусине (Гусне), а далі пішки 5 км стежкою з некрутим підйомом), то можна сподіватися, що Буковецька полонина незабаром стане популярним туристським місцем у нашій області.

Латорицький хребет, з якого спливають витоки р. Латориці та її притоки, простягається між вершинами гір Пікуй та Яворник. Це дуже звивиста і значно знижена частина Вододільного хребта, де розташовані зручні, невисокі перевали (Ворітський, Бескидський), використані для прокладання шосейних доріг і залізниць.
Хоча середні висоти Латорицького хребта не перевищують 1000 м над р. м., значна його частина безліса і вкрита вторинними післялісовими луками. Однак кущі зеленої вільхи, які тут іноді трапляються, свідчать про те, що ліси, котрі вкривали цей хребет, наближалися до верхньої межі свого поширення. Вона могла бути дуже зниженою у смузі перевалів, на яких сильні вітри утруднювали розвиток високобонітетних лісів.

Ялинкуватий хребет, з якого починаються витоки р. Опору з його притоками Опорець і Ялинкувата, дуже подібний до Латорицького хребта: він такий же звивистий і значно обезлісений. Проте між ними є певні відміни, а саме: Ялинкуватий хребет дещо вищий (його середні висоти перевищують 1000 м над р. м.), має більш круті північні, а не південні схили. Мабуть, через це тут майже немає зручних перевалів, хоча пішохідних, цілком доступних для екскурсійно-туристських походів є декілька.

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом