Сучасні рельєфотвірні процеси на горі Говерла

Проаналізовано поширення та динаміку сучасних екзогенних геоморфологічних процесів на г. Говерла. Виділено екзоморфодинамічні комплекси та сукцесії рельєфотвірних процесів.

Аналіз процесів сучасного рельєфотворення, що відбуваються на г. Говерла проведено у ракурсі концепції екзоморфодинамічних комплексів і екзоморфодинамічних систем. Морфодинамiчний комплекс (МДК) об’єднує динамічні форми рельєфу, для яких характерний спектр активних сучасних процесiв. Низхiдною гілкою лiтопотоку морфодинамiчнi комплекси об’єднуються в екзогеннi морфодинамiчнi системи [3].
Гора Говерла розташована у межах вершинного і давньольодовикового екзоморфодинамічних ярусів квазінівального екзоморфодинамічного поясу холодної екзоморфодинамічної зони Українських Карпат.
Один з найкращих фізико-географічних описів Говерли зроблений Г.П. Міллером [2], який досить ємкісно характеризує умови сучасного рельєфотворення і тому, витяги з нього вартує процитувати: “Годинами доводиться долати стрімкий, складений плескатими брилами пісковику схил. Поверхні вивітрилих плит все частіше стають грубозернистими. Камінь наче з шутру зцементований. Затягнутий тонкою кірочкою чорних, жовтих і зеленуватих плям накипних лишайників, які стають зрадливою ковзанкою від найменшого дощу. Там, де між камінням зібрався дрібнозем, чорницеві і брусницеві пустища, луговикові кострицеві луки, вздовж і поперек глибокі східчасті стежки – сліди овечих отар і туристських черевиків. Трапляються альпійські буяхові і рододендронові пустища, білоусові і ситникові пустищні луки. Де-не-де клаптики строкатих альпійських луків. Збереглись окремі куртини гірської сосни “жерепу”, низенькі чагарники ялівцю сибірського” [2, с. 29]. “ Продовжуємо сходження поміж стрімкими стінами нижніх котлів і карів. Відріг – “плече” переходить в дуже стрімкий випуклий схил куполу Говерли. Ми вже в умовах “вільної” атмосфери: переважають вологі західні вітри швидкістю до 20-30 м/сек. Тут сума активних температур менше 600°, середня температура найхолоднішого місяця -12°, а найтеплішого лише до 9°, річна сума опадів до 2000 мм з літнім максимумом. Джерел вже не буде, найближче з них – у сідлі до вершини Брескул” [2, с. 31].

Вершинний екзоморфодинамічний ярус

Вершина г. Говерла представлена вирівняною ізометричною поверхнею. Сліди виморожування уламків порід, відсутність пухких відкладів на відкритих ділянках та акумуляція дрібнозему на захищених від вітрів мікропониженнях свідчать про розвиток кріогенно-дефляційного МДК.
На гребені, що простягається від вершинної поверхні з південного сходу на північний захід, спостерігаються кріогенно-дефляційно-осипні МДК. Гребінь закладений у головах пластів масивних пісковиків і гравелітів чорногірської світи.
Унаслідок розвитку зсувного МДК на південно-західному пригребеневому схилі відслонюється підошва пласту. Поверхня сковзання зсуву закладена під кутом 50° по площині розділу гравелітових і пісковикових пластів. Довжина тіла зсуву становить 40 м, ширина – 30 м, висота стінки відриву – 5 м. Відкриті пустоти між брилами, якими складене тіло зсуву, свіжий контакт з плейстоценовою структурно-перигляціальною сходиною, яку перекриває зсув, свідчать про його голоценовий вік і сучасну активність.
Південно-східний гребінь стрімко спадає до широкої сідловини між г. Говерла і г. Брескул, приуроченої до виходу малопотужних аргілітових прошарків. Ґрунти сідловини – заторфовані. Торфоутворенню сприяють виходи підземних вод. Оскільки на сідловині немає слідів денудаційних процесів, то цей МДК індентифікований як акумулятивний.
Північно-східні привершинні схили Говерли закладені в головах пісковикових верств перпендикулярно до їхнього простягання й тому мають випуклу форму. Горбкуватий мікрорельєф схилу й “повзучі камені” є індикаторами розвитку соліфлюкційно-дефлюкційних МДК. На випуклих привершинних схилах природна соліфлюкція відбувається переважно без розриву дернини. Однак, ситуація змінюється на схилах, де проходять туристичні стежки. Унаслідок витоптування дернини на стежках активізовується лінійна ерозія, що призводить до трансформації соліфлюкційно-дефлюкційних МДК в опливинно-зсувні. Таку антропогенно зумовлену сукцесію процесів можна спостерігати на випуклому північно-східному схилі Говерли в межах абсолютних висот 1850-1900 м. Початок активізації соліфлюкційних процесів тут зазначено навесні 1982 року. У квітні 1983 року спостерігалось зародження опливинно-зсувного цирку. На 1998 рік довжина опливинно-зсувної ніші становила понад 100 м, а глибина сягала 1,5 м.
Схил північної експозиції г. Говерли закладений уздовж простягання геологічних шарів. У верхній пригребеневій частині його поздовжній профіль увігнутий, а в середній і нижній частинах – випукло-увігнутий. Домінуючим рельєфотвірним процесом на увігнутій пригребеневій частині схилу є весняна сніжникова нівація, яка змінюється дощовою ерозією протягом літнього періоду, тобто фунціонує плювіонівальний МДК. Випукла частина схилу, яка розміщена нижче, періодично перебуває під впливом обвалів снігових карнизів, що формуються у пригребеневій частині. Вони утворюють вибоїни, порушують зімкнутість дернини й, таким чином, провокують активізацію соліфлюкційних і дефлюкційних процесів. Отже, розвивається сніжниково-лавинно-соліфлюкційно-дефлюкційний морфодинамічний комплекс. Нижня увігнута частина схилу на висоті 1725 м переходить у водозбірну лійку. Ця частина схилу порізана неглибокими структурними видолинками – делями, орієнтованими вздовж простягання шарів, бо делі закладені в аргілітових прошарках. Головними складовими у механізмі розвитку таких форм є водна ерозія талих сніжникових вод, поєднана з виморожуванням уламків, опливинами і соліфлюкційними процесами. Такий морфогенетичний комплекс можна визначити як нівально-кріогенно-делевий.
При переході від вершинного до давньольодовикового морфодинамічного ярусу на увігнутих схилах північної експозиції функціонують соліфлюкційно-делювіальні МДК, а безпосередньо на контакті цих морфо-динамічних ярусів отримали розвиток нівально-екзараційні МДК, представлені сніжниковими нішами, які нижче переходять у лавинні жолоби. Подібні комплекси в Словацьких Карпатах Р. Мідріак (1996) називає нівально-абразійними. На схилах південної експозиції перехід від вершинного до давньольодовикового ярусу є поступовішим. На цих схилах домінують соліфлюкційно-дефлюкційні МДК, причому переважає соліфлюкція з розривом дернини.
Поступовим є перехід від вершинного ярусу квазінівального поясу до флювіального екзоморфодинамічного поясу. Іноді такий перехід здійснюється через функціонування МДК лавинних схилів. Лавини глибоко проникають у флювіальний пояс, знижуючи верхню межу лісу. Такий МДК спостерігається на північному схилі г. Мала Говерла.
Отже, як видно з проведеного аналізу, для Чорногірського вершинного ярусу квазінівального геоморфодинамічного поясу характерним є спектр процесів, у якому виділяють фізичне й хімічне вивітрювання, термогенну дисерпцію, соліфлюкцію, сніжникову екзарацію, дефляцію, гравітаційне розсідання вершинних поверхонь.

Давньольодовиковий екзоморфодинамічний ярус

Нижня межа давньольодовикового екзоморфодинамічного ярусу знаходиться на одному гіпсометричному рівні з нижньою межею вершинного ярусу. Давньольодовиковий ярус врізаний у вершинний ярус у результаті процесів, які були інтенсивнішими близько 20 тис. р. тому. Сучасними процесами контраст між цими двома ярусами поволі згладжується, тому й межа між ними стає менш виразною.
Мікрокліматичні умови давньольодовикового морфодинамічного ярусу, який розташований на навітряних макросхилах, відрізняються від вершинного, тому характеризуються значною потужністю снігового покриву й постійно непромерзлим станом ґрунтів. Загальна сума опадів загалом є меншою, ніж у вершинному ярусі, однак вологість ґрунтів є набагато вищою. У рослинному покриві домінує криволісся. Нерідко спостерігається інверсія рослинних поясів.
У привершинних частинах задніх стінок верхніх карів спостерігаються стрімкі уступи, розчленовані нівально-ерозійними нішами. Тут функціонують нівально-екзараційно-обвальні МДК.
Перехід від стінок карів до днища здійснюється через нівально-соліфлюкційно-осипні МДК, які займають приблизно 2/3 поверхні стінок. Вони тяжіють до прямих і злегка випуклих частин схилів, нахил яких зростає від 30 до 50°. На нівально-соліфлюкційно-осипних МДК трапляються вибоїни від ударів брил, що обвалюються з розташованих вище уступів, повзуче каміння, лавинні і мікроселеві жолоби, соліфлюкційні тераси, кам’яні потоки та розсипища. На контакті з днищами вони переважно формують шлейфові акумулятивно-осипні МДК. Талими сніговими й дощовими дрібноструминними потоками зі шлейфів виноситься дрібнозем, який акумулюється на днищі кару в міжморенних видолинках та улоговинах.
Бокові стінки верхніх карів є помітно пологішими ніж задні стінки. їхній нахил становить у середньому 20-30°. Часто вони плавно, без виразних перегинів, переходять у схили вершинного ярусу. На бічних стінках переважають соліфлюкційно-дефлюкційні МДК, ускладнені нівально-кріогенними та зсувними процесами.
Уступ сходини між верхнім і нижнім карами Заросляцького цирку є динамічнішим. Скелясті виходи пісковиків утворюють кручі заввишки до 50 м, на яких сформовані обвально-осипні морфодинамічні комплекси. Уступ розчленований видовженими сніжниково-екзараційними лійками та водоспадним руслам Прута, який спливає із верхнього кару. У русловому жолобі, виробленому посеред морени й корінних порід, акумулюються сніжники, утворюючи сніжниково-екзараційно-русловий МДК.
У нижніх сегментах схилів бічних бортів цирку функціонують шлейфові акумулятивно-осипні МДК, а у верхніх – сніжниково-екзараційні, лавинні та обвальні морфодинамічні комплекси.
Характерною особливістю давньольодовикового екзоморфодинамічного ярусу флішових Карпат є перевага акумулятивних давньольодовикових форм над екзараційними. У кристалічних горах – навпаки, переважають екзараційні форми. Це пов’язано зі слабшою стійкістю фліша до денудаційних процесів і порівняно швидким руйнуванням екзараційних форм.
Моренний рельєф давньольодовикових долин глибоко (до 10 км) проникає в плювіальний пояс. У квазінівальному екзоморфодинамічному поясі давньольодовикові відклади перекривають днища як нижніх цирків, так і верхніх карів. Моренні горби висотою від 2 до 30 м складені великими слабозаокругленими брилами, розміри яких можуть сягати 3 м у поперечнику. Горби вкриті переважно гірсько-сосновим криволіссям на супіщаних ґрунтах потужністю до 20 см. Там, де немає криволісся, морени піддаються процесам сніжникової і дощової ерозії, трансформуються у кам’яні розсипища. Знесений матеріал акумулюється у міжморенних видолинках та улоговинах, де розвиваються нівально-торф’янисто-акумулятивні МДК. Розрізи відкладів цих МДК детально проаналізовані М.М. Ковалюхом, Л.В. Петренко, П.Р. Третяком [1] для побудови схем палеогеографічних реконструкцій. Ми використали дані цих досліджень для оцінки темпів акумуляції дрібнозему й торфонагромадження у давньольодовикових карах. За останні 2 тис. років він становить 1-5 мм/рік.

1. Ковалюх Н.Н., Петренко Л.В., Третяк П.Р. Геохронология нивально-гляциальных отложений среднегорья Украинских Карпат // Бюлл. комисс. по изучению четвертичного периода. -№ 54. - М.: Наука, 1985. - С. 113-118.
2. Міллер. Г.П Гора Говерла // Український географічний журнал. - № 1, 1993. - С. 29-31.
3. Шушняк В.М. Морфодинамічні системи, як об’єкт системного аналізу екзогенних геоморфологічних процесів. Вісник Львівського ун-ту. Сер. географ. - 1990. - Вип. 17. - С. 25-27.
4. Midriak R. Prezent-day processes and micro-landforms evalution case stady of Kopske sedlo, The Tatra Mts., Slovakia // Studia Geomorph. CarpathoBalcanica 30. 1996. - P. 39-50.