Населення

Після другої світової війни Китай пережив «демографічний вибух» і за 40 років (1950-1992) його населення подвоїлось. В 1949 р. народжуваність становила 33%о, смертність — 20%о і природний приріст — 13%о. В 1969 р. — відповідно 34%о, 9%о і 25%о. В 1992 р. показники змінилися на краще — відповідно 19%о, 6%о і 13 %о. Але треба враховувати, що 13%о природного приросту в умовах Китаю — це щорічне збільшення населення на 15-16 млн чоловік, а за 10 років — 150-160 млн. «Приборкання» «демографічного вибуху» в Китаї було досягнуте цілеспрямованою політикою скорочення народжуваності. Були заборонені ранні шлюби і сім'я могла мати тільки одну дитину. Порушення цих правил суворо каралося адміністративно та економічно. Примусова демографічна політика мала чимало негативних наслідків. «Країна без братів і сестер», «партизани з пелюшок» (тобто незареєстровані народжені) — ці вислови свідчать про виникнення нових проблем. Особливо негативні наслідки мають статеві диспропорції. Сім'я прагнула мати сина, а не доньку, бо за віруваннями китайців відсутність сина обривала процес принесення жертвувань предкам. Як наслідок, зараз у Китаї, особливо в сільській місцевості, бракує жінок, а селянське господарство без жінки — така ж ненормальність, як і без чоловіка.

Середня густота населення в Китаї є значною — 125 чоловік на 1 км кв. Проте на Заході вона знижується до 6 чоловік на 1 км кв., а на Сході зростає до 220 чоловік на 1 км кв. В долинах головних китайських річок (Ляохе, Хуанхе, Хуайхе, Янцзи і Сіцзян) середня густота сягає 1000-1500 чоловік на 1 км кв. Разом з рівнинами Південної та Південно-Східної Азії це найгустіше заселена частина земної кулі.

Китай продовжує залишатися сільською країною: 75% його жителів мешкають у сільській місцевості. Це 900 млн чоловік — найбільший компактний масив селян у світі. Живуть вони, як правило, селами по 100-200 сімей. Умови життя в сучасній сільській місцевості Китаю значно кращі, ніж вони були до революції 1949 р. Селяни мають досить їжі, одяг, велосипеди, радіо, швейні машини. Села електрифікуються, будинки з глини та соломи замінюються кам'яними з черепичним дахом. Поширена система сільських бібліотек, центрів відпочинку і спорту. Проте доходи в сільській місцевості і зараз дуже низькі, а життя й умови праці надзвичайно важкі.

Міське населення становить 25%, але це 300 млн чоловік. Відкритого «вибуху урбанізації» в Китаї немає. За допомогою системи прописки в місці проживання держава стримує зростання міст. Але прихована стихійна урбанізація має місце. Зараз 9 міст Китаю мають більше ніж по 5 млн жителів (Пекін, Тяньцзінь, Шанхай, Харбін, Шеньян, Ухань, Чунцін, Ґуанчжоу і Сянган), і населення ще 25 міст нараховує понад 1 млн чоловік. Найбільшими містами є Шанхай, Пекін і Тяньцзінь. Кожен з них, крім власне міста, включає і довколишню сільську місцевість. Сучасні китайські міста потерпають від перенаселення, браку житла і невирішених транспортних проблем. Переважає стара одноповерхова садибна забудова, хоча у великих містах чимало нових районів з багатоквартирними будинками. Головним транспортним засобом для пересування людей є велосипед.

Китайці (самоназва хань) становлять 92% населення Китаю, їх 1100 млн чоловік. В расовому відношенні вони є монголоїдами, у Південному Китаї — змішані з австралоїдами. їхня мова належить до китайської групи китайсько-тибетської мовної сім'ї. Внутрішні мовні відмінності чималі: так, китайці з півдня не розуміють китайців з півночі. На допомогу приходить система ієрогліфічного письма. Офіційною мовою зараз проголошено північно-китайський діалект (путунхуа, або мандарин). Багато робиться, щоб спростити систему ієрогліфів і виробити для неї адекватну заміну латинським алфавітом (система Пиньінь).

Упродовж існування Китаю найпоширенішими релігійними віруваннями тут були конфуціанство (це швидше не релігія, а кодекс моралі), даосизм і буддизм. Конфуціанство і даосизм зародилися в Китаї ще в середині І тисячоліття до н.е. За межами Китаю вони відомі мало. Буддизм було занесено з Індії в І-II ст. н.е. Китай як культурний регіон існує вже 3500 років. Він має величезну природну і культурну спадщину. Вплив на нього ззовні до останнього часу був дуже незначним. Чужинці-завойовники (чжурчжені, монголи, маньчжури) поглинались місцевим населенням і розчинялися серед них, не лишаючи ніяких слідів свого існування. Китайці — малорухомий народ. За межами Китаю їх близько 20-30 млн чоловік, переважно в країнах Південно-Східної Азії. В США їх до 1 млн чоловік і в Канаді близько 300 тис. На чужині китайці (хуацяо) не перемішуються з іншим населенням, зберігаючи свою мову і звичаї. Живуть вони, як правило, компактно. Найвідомішими є китайські квартали — «чайна-тауни» в Нью-Йорку та Сан-Франциско.

Загальна характеристика господарства

Китай ніколи не був колонією інших країн. Народна революція 1949 р. знищила тут застійні доіндустріальні відносини. Після революції розвиток Китаю мав свої етапи і особливості. З 1978 р. в країні здійснюється політика створення «ринкової економіки під контролем держави». За час після 1949 р. Китай досяг безперечних успіхів. Реформована аграрна система і практично вирішена продовольча проблема, хоча рівень споживання продуктів залишається дуже помірним, створено важку промисловість і виробництво засобів виробництва, значними є досягнення в соціальній сфері — освіта, медицина, соціальне забезпечення.

За абсолютними показниками господарської діяльності Китай вийшов на одне з перших місць у світі. Але за цими ж показниками в розрахунку на душу населення Китай залишається економічно відсталою, слаборозвиненою країною. В 1996 р. ВНП Китаю становив 745 млрд доларів США — сьоме місце після США, Японії, Німеччини, Франції, Італії та Великобританії. Але на душу населення це становило лише 620 доларів США — 116-те місце в світі. В країні переважає сільське населення, низькими є технічний рівень виробництва і рівень споживання енергії, поширена ручна праця, особливо в сільському господарстві, нерозвинені інфраструктура і сфера послуг, життєвий рівень населення невисокий. В цьому відношенні Китай можна порівняти з Індією, хоча в другій половині XX ст. він зробив більш значний крок вперед і має вищі в порівнянні з Індією абсолютні та відносні показники.

Участь Китаю в міжнародному поділі праці дуже помірна. При 21% населення світу його частка в світовому товарообігу дорівнює лише 1%. У 50-х роках XX ст. Китай ввозив з колишнього Радянського Союзу (в тому числі й з України) все необхідне обладнання. Більшість підприємств його важкої промисловості була створена саме за рахунок радянських кредитів. У 60-70-ті роки Китай, проводячи політику опори на власні сили, різко зменшив обсяг зовнішньої торгівлі. В останні 20 років він знову став широко імпортувати обладнання і технологію для модернізації свого господарства.

Головними статтями імпорту є товари металообробки та машинобудування (більше 50% загального обсягу). Ввозяться також продукти хімії (добрива, пластмаси) і, залежно від урожаю, бавовна, олія, зерно. Структура експорту різко відрізняється від структури імпорту. Більше 1/3 вивозу припадає на текстиль і текстильні вироби. Важливими продуктами експорту є овочі, фрукти і свинина. Традиційними експортними товарами залишаються соя, чай, тютюн, шовк-сирець, шкіри, щетина, пір'я, яйця. З 70-х років у все більших масштабах йде на експорт сира нафта. Серед торгових партнерів передують Японія, США і Німеччина. В 1995 р. частка Китаю в зовнішньоторговому обігу України становила 1,9%.

Особливе значення в сучасному житті країни надається політиці «відкриття Китаю зовнішньому світові». Мета її — залучення іноземних капіталів, передової технології та техніки і сучасних методів управління через надання особливих пільг в оподаткуванні, візовому режимі тощо. З цією метою у 80-х роках створено: 5 особливих економічних районів — Сяминь (Амой), Шаньтоу (Сватоу), Чжухай, Шеньчжень і острів Хайнань; 14 відкритих приморських міст; 11 точок відкритої економічної смуги вздовж Янцзи; 20 відкритих для бартеру прикордонних міст; 13 безмитних зон; 32 зони техніко-економічного освоєння і 52 зони освоєння нових і високих технологій державного значення у великих містах. Політика «відкритих дверей» не є новою для Китаю. Тільки в XIX ст. вона проводилась під тиском колоніальних держав, а зараз є цілеспрямованою політикою уряду Китаю.

Структура господарства Китаю відображає особливості його розвитку. В сільському господарстві працює 60% зайнятого населення і вони створюють 24% вартості ВНП, в промисловості, відповідно, 17 і 42%. У третинній сфері зайнято 19% працюючих.