Китай

Китай. Загальна характеристика. Природні умови і ресурси Китаю.

Населення Китаю. Загальна характеристика господарства Китаю.

Промисловість Китаю.

Сільське господарство Китаю.

Транспорт. Нематеріальна сфера Китаю. Туризм в КНР.

Внутрішні відмінності та міста Китаю. Північний Китай.

Внутрішні відмінності та міста Китаю. Китай басейну Янцзи.

Внутрішні відмінності та міста Китаю. Південний Китай.

Внутрішні відмінності та міста Китаю. Дунбей (Північний Схід). Західний Китай.

Південний Китай.

На цей район припадає 12% території (1150 тис. км кв) і 19% населення (230 млн чоловік) країни. Його частка в промисловому виробництві становить 11%, у сільськогосподарському — 20%. В адміністративному відношенні це 5 провінцій (без Тайваню) і один автономний район. Сюди ж включають Сянґан і Макао.

На півночі кордоном Південного Китаю є вододіл між Янцзи і Сіцзян. За рельєфом це переважно гірська територія, на сході згладжена, на заході сильно розчленована. Через район проходить Північний тропік. Характерними рисами Південного Китаю є тропічний вологий клімат, червоноземні ґрунти. Гори вкриті лісами, тут 30% запасів деревини країни. Крім китайців (хань), у Південному Китаї, переважно в горах, живуть малі народи некитайських мовних груп.

Сільське господарство Південного Китаю є продовженням сільського господарства басейну Янцзи на південь. В умовах гористого рельєфу тут розорано від 5 до 20% території, а в дельтах річок і до 50%. Широко практикуються терасування схилів і штучне зрошення. Це «рисовий» Китай — врожаї рису отримують на одних і тих же землях двічі на рік. Вирощують озимий рапс, чай, шовкопряд. Специфічною для Китаю є наявність на південному узбережжі плантаційних культур (цукрова тростина, джут, тунг, кавове дерево, каучуконоси), а серед фруктів — бананів, ананасів, манго тощо. На острові Хайнань росте кокосова пальма.

Якщо рівень розвитку сільського господарства у Південному Китаї такий самий, як і в басейні Янцзи, то в промисловому відношенні цей район, якщо не рахувати Сянґан і Тайвань, є найвідсталішим серед чотирьох районів Східного Китаю. Однією з причин є слабкість місцевої паливно-енергетичної бази. Найбільш поширеними є галузі — легка, харчова, деревообробна, паперова. Головне Місто Південного Китаю — Ґуанчжоу (Кантон). До появи європейців це були «ворота» Китаю у Південно-Східну Азію. В XIX і XX ст. в результаті конкуренції з боку Гонконґа розвиток Ґуанчжоу сповільнився. Зараз це порт, кінцевий пункт залізниці з Пекіна. Промисловість його різноманітна, але структура її традиційна.

Ґуанчжоу лежить в дельті Сіцзян (Чжуцзян). В радіусі 100-150 км від нього на берегах Південно-Китайського моря знаходяться Сянґан, Аоминь, Шеньчжень і Чжухай. Їх взаємодія створює нове міське та індустріальне утворення, значення якого виходить за межі Південного Китаю.


СЯНГАН (ГОНКОНГ) має площу 1 тис. км кв, населення 6 млн чоловік. Цей острів з прилеглою материковою частиною був захоплений англійцями в 1842 і 1898 pp. Населення Сянґана — китайці, державні мови — англійська, китайська. В системі Британської колоніальної імперії роль Гонконга була аналогічною ролі Сінгапура. Гонконг зразу ж став своєрідним «вікном у Китай», а після 1949 р. і «вікном з Китаю».

Зараз це транспортний, фінансово-торговий, промисловий, інформаційний і туристичний центр світового значення. Його порт, включаючи контейнерну гавань, аеропорт і морський торговий флот, належить до найбільших у світі. Банківська діяльність доповнюється торгівлею алмазами та золотом. У промисловості традиційним залишається виробництво текстилю. За експортом білизни, іграшок і спортивних товарів Гонконґ стоїть на першому місці в світі. В останню чверть XX ст. Гонконґ разом із Сінгапуром, Тайванем і Південною Кореєю увійшов до складу «далекосхідної четвірки», яку назвали «азіатськими тиграми». Найважливішим сектором його промисловості стали електронні та пластмасові вироби побутового призначення, включаючи іграшки, гральні автомати, транзистори, годинники тощо. В середині 90-х років ВНП Гонконгу з його 6 млн чоловік населення становив 142 млрд доларів США, тобто був лише в п'ять разів меншим від ВНП Китаю з його 1200 млн жителів.

Умовами розвитку Гонконгу завжди були дешева робоча сила і сировина з Китаю й одночасно гарантовані ринки збуту в розвинених країнах. Після 1949 р. Гонконґ набув великого значення і для самого Китаю. Купуючи в Китаї сировину, продовольство і прісну воду, він постачав країні іноземну валюту й технологію. В 1997 р. Китай поновив свій суверенітет над Гонконгом, який одержав статус «особливого адміністративного району Сянґан КНР». Упродовж 50-ти років у Сянґані буде зберігатися існуючий лад і не діятимуть закони КНР.


Макао (Аоминь) з територією 16 км кв. і населенням 400 тис. чоловік є найстарішим поселенням європейців у Східній Азії. В 1557 р. його захопила Португалія. Ранній занепад цієї колоніальної держави стримав і розвиток її володіння. Функції Макао щодо Китаю такі ж самі, як і Гонконгу, але в значно менших масштабах. Макао з його казино й азартними іграми отримав назву «Азіатського Монако». Суверенітет Китаю над Макао поновлено в 2000 р. на тих самих умовах, що й над Гонконгом.

Шеньчжень і Чжухай — два з п'яти «особливих економічних районів», створених у Південному Китаї після 1978 р. Чжухай лежить на кордоні з Макао, Шеньчжень — на кордоні з Сянґаном. Найбільшого розвитку досяг Шеньчжень — «вітрина особливих економічних районів». Створений на «порожньому» місці, він вже має понад 2 млн чоловік населення, модерну забудову і новітні галузі виробництва, розраховані на експорт.