Китай

Китай. Загальна характеристика. Природні умови і ресурси Китаю.

Населення Китаю. Загальна характеристика господарства Китаю.

Промисловість Китаю.

Сільське господарство Китаю.

Транспорт. Нематеріальна сфера Китаю. Туризм в КНР.

Внутрішні відмінності та міста Китаю. Північний Китай.

Внутрішні відмінності та міста Китаю. Китай басейну Янцзи.

Внутрішні відмінності та міста Китаю. Південний Китай.

Внутрішні відмінності та міста Китаю. Дунбей (Північний Схід). Західний Китай.

Дунбей (Північний Схід)

Об'єднує три провінції. їх частка в Китаї: площа — 13% (1230 тис. км кв.), населення — 9% (101 млн чоловік), продукція сільського господарства — 9% і продукція промисловості — 13%. Історична назва цієї території — Маньчжурія. Лежить вона на північ від Великого Китайського муру і довгий час була місцем проживання народів тунгусо-маньчжурської мовної групи, які вели кочовий спосіб життя. Китайська колонізація території почалася лише в середині XIX ст. Зараз 96% населення району — китайці (хань). Серед чотирьох районів Східного Китаю Дунбей є найбільш розвиненим.

Більша частина Дунбею вкрита горами. Населення та економічна діяльність зосереджені на рівнинах річок Ляо і Сунґарі. Клімат помірно холодний, мусонний. Літо жарке і вологе, зима холодна й суха. Територія в природному стані являла собою ліс, лісостеп і степ. І зараз багатством району є найбільші в Китаї запаси деревини і чорноземні ґрунти колишніх степів. У незвичайних для них природних умовах китайські селяни зуміли створити дуже інтенсивне господарство, яке за якісними показниками не поступається сільському господарству басейну Янцзи чи Південного Китаю.

Головні культури в Дунбеї — «грубі» зернові і яра пшениця. Збирають тільки один врожай на рік. Це район сої, картоплі, цукрових буряків, дубового шовкопряда, овочів і фруктів помірних широт.

Сировинні та енергетичні ресурси Дунбею різноманітні та великі: кам'яне вугілля, нафта, горючі сланці, залізні та марганцеві руди, руди кольорових металів, гідроресурси, деревина. Особливе значення має розміщення практично поруч коксівного вугілля та залізних руд. Вже в 30-ті роки тут виник комплекс виробництв на зразок Руру чи Донбасу. Він включає видобуток палива і сировини, енергетику (ГЕС і ТЕС), виплавку чорних та кольорових металів, хімічне виробництво (спершу коксохімія, а тепер і нафтохімія), важке машинобудування (обладнання для шахт, металургійних та хімічних заводів, електростанцій, локомотиви, вагони, судна, вантажні авто). До 1949 р. нічого подібного в Китаї не було, і зараз вугільно-металургійний комплекс Дунбею залишається унікальним для Китаю. Вартість виробленої тут промислової продукції на душу населення є вищою, ніж у басейні Янцзи або в Північному Китаї. Дунбей має також найрозвинутішу в країні транспортну інфраструктуру (залізниці, внутрішні водні шляхи, трубопроводи, ЛЕП, морські порти).

Високий рівень розвитку Дунбею досягнуто як завдяки його природним ресурсам, так і завдяки історичним обставинам. Аграрні відносини тут були не такими застарілими, як у власне Китаї. Звичайно, все тут створювалося працею китайців, але одночасно сюди надходили значні іноземні кредити і технології. В 1896-1905 pp. чималі кошти були вкладені Росією в будівництво місцевих залізниць та морських портів. У 30-х роках XX ст. Японія, для якої це були багаті на ресурси тили, форсувала тут розвиток вугільної та металургійної галузей. З 1945 по 1959 р. сюди на розвиток важкої промисловості була спрямована головна допомога з боку тодішнього Радянського Союзу.

Найбільшими містами Дунбею є Шеньян (Мукден) і Далянь (Дальній, Дайрен). Ціцікар, Харбін, Чанчунь і Ґірін — також важливі господарські центри. Шеньян і його найближче оточення є уособленням вугільно-металургійного комплексу району. Сам Шеньян — центр важкого машинобудування, науково-технічних інститутів і дослідних лабораторій. Його оточує сузір'я відомих промислових міст: Аньшань з найбільшим в країні металургійним комбінатом, Беньсі — вугільний та металургійний центр, Фушунь, де в роки другої світової війни виробляли синтетичний бензин із сланців для японської армії. Шеньян — стародавнє місто. В XVII ст. він був столицею держави маньчжурів, а в 1644—1911 pp. під час панування в Китаї Маньчжурської династії — другою після Пекіну столицею країни. За своїми історичними пам'ятками (імператорський палац, храми, парки і мавзолеї) він поступається лише Пекіну.

Далянь був заснований в 1898 р. росіянами на відібраній у Китаю території Ляодунського півострова. За 50 км від нього було створено військово-морську базу Порт-Артур (Люйшунь), яка контролювала вхід у Бохайванську затоку і підходи до Пекіна. Цією базою почергово володіли Росія (1895—1905 pp.), Японія (1905—1945 pp.) і Радянський Союз (1945—1955 pp.). Далянь — другий після Шанхаю (не рахуючи Сянґана) порт і важливий промисловий центр (металургія, загальне машинобудування, суднобудування і судноремонт, нафтопереробка тощо). Місто зрослося з Люйшунем, центр якого має європейський вигляд, поруч з ним — велика курортна зона.


Західний Китай.

За площею це 4,7 млн км кв., але тут живе лише 41 млн чоловік. Порівняно зі Східним Китаєм це інше природне середовище, некитайські народи, інші звичаї, побут, культура та релігія, інший спосіб господарювання. Китайці тут не колоністи, а завойовники. Внутрішня Монголія була приєднана до Китаю в XVII ст., Сіньцзян і Тибет — у XVIII ст. Зараз більшість населення Заходу становлять китайці (хань). Вони є урядовцями, солдатами, в їхніх руках торгівля і живуть вони в містах.

Внутрішня Монголія (1180 тис. км кв. і 22 млн чоловік населення) являє собою плоскогір'я, зайняте пустелями і степами. Головне заняття монголів — кочове скотарство. Найбільші міста — Хух-Хото і Баотоу.

Сіньцзян (1600 тис. км кв. території і 16 млн чоловік населення) є східним закінченням величезної аридної зони Старого Світу, яка простягнулась аж до Атлантичного океану через Середню і Південно-Західну Азію та Північну Африку. Звідси — багато спільного в господарстві і культурі. Ландшафт Сіньцзяну — це гори, степи і пустелі. Клімат різкоконтинентальний, аридний. Район ізольований і віддалений від моря. Тут між дикими лісами Сибіру і негостинним Тибетом ще задовго до нашої ери проходили шляхи із заходу на схід, а потім і «Великий шовковий шлях». Місцеве населення — уйгури (переважно) і казахи — розмовляє мовами тюркської групи алтайської мовної сім'ї, його релігія — іслам. Тюркомовні народи й іслам прийшли сюди тільки в IX ст. На початку нашої ери місцеве населення розмовляло індоєвропейськими мовами.

Уйгури й казахи займаються оазисним землеробством і кочовим скотарством. Сільськогосподарські культури і тварини тут ті ж, що й в аналогічних місцях Південно-Західної Азії (пшениця, бавовник, сезам (кунжут), абрикоси, виноград, баштанні, тутовий шовкопряд, вівці, кози, верблюди). На вивіз ідуть вироби з вовни (килими), шовк та ізюм. Оазиси Кашгарії і Джунґарії мають тисячолітню історію. В них зрошується до 2,5 млн га землі. Найвідомішими містами Сіньцзяну є Урумчі, Кашґар і Яркенд. Новим у розвитку Сіньцзяну стало транспортне (транзитне) будівництво, розширення зв'язків з країнами Середньої Азії та форсування експлуатації нафтових багатств.

Тибет і провінція Цинхай. Це відповідно 1220 і 720 тис. км кв території і 2,4 та 4,7 млн чоловік населення. Тибет — найвище і найбільше плоскогір'я Землі і дуже важкодоступний район. Щоб потрапити в Лхасу з Ланьчжоу, треба перетнути три перевали (4837 м, 4750 м і 5180 м абсолютної висоти), щоб потрапити в Лхасу з Індії через Дарджилінґ — чотири перевали (відповідно 4794 м, 5045 м, 5220 м, 5700 м). Авіація лише частково вирішує цю проблему. Природні умови Тибету вкрай суворі: розріджене повітря, перепад температур від -40°С до +30°С, опадів мало; це безліса високогірна пустеля.

Тибетці — народ тибето-бірманської мовної групи китайсько-тибетської мовної сім'ї. За релігією вони ламаїсти (ламаїзм — різновид буддизму). Це хлібороби в долинах і кочовики на високогір'ях. Вирощують ячмінь на зрошуваних ділянках в алювіальних долинах до висоти 4300 м н.р.м., випасають яків на пасовищах до 5000 м. Яків використовують як в'ючних тварин і для отримання молока, м'яса й вовни. Живуть тибетці в юртах або глиняних будинках, їдять ячну кашу, коржі, перепічки, молоко. Національний напій — чай з маслом і сіллю. Паливом є кізяк (гній яків). Тибет – єдиний район Китаю, який не є самозабезпеченим і живе «на дотації».

Головні міста Тибету — Лхаса і Шіґадзе. Лхаса (розташована на абсолютній висоті 3650 м, населення — 70 тис. чоловік) має досить помірний клімат. Вона лежить у найбільшій долині на перехресті важливих транспортних шляхів. У минулому і зараз Лхаса — головний центр ламаїзму. З XIV ст. і до 1959 р. тут знаходилась резиденція далай-лами. Місто дуже багате на історичні та архітектурні пам'ятки. Шіґадзе, що лежить у долині Брахмапутри на шляхах в Індію, — другий за значенням економічний, релігійний і культурний центр Тибету. З XVII ст. — резиденція панчен-лами.

Суворі але величні ландшафти Тибету, ламаїстські храми і зібрані в них культурні багатства, етнічна і релігійна екзотика вже два століття притягують сюди мандрівників, географів і туристів. Але доступ у Тибет обмежений і зараз.