Колтун О.В.
Вступ до геоморфології

Особливості розвитку української геоморфології

Світові тенденції розвитку геоморфології проявили себе і в Україні. Науковими осередками тривалий час, особливо наприкінці ХІХ – першій половині XX ст., були університети.
Перші узагальнювальні геоморфологічні праці, що стосувалися території України, належать професору кафедри геології Харківського університету І. Леваковському (1863, 1869, 1870, 1889), який довів суттєву роль водної ерозії у формуванні багатьох форм рельєфу, виявив асиметрію долин, ще до А.Тілло обґрунтував помилковість поглядів про єдине Карпато-Уральське пасмо, виконав перше геоморфологічне районування країни. Тоді ж (1864, 1867) Н. Борисяк висвітлив особливості рельєфу Ізюмського повіту, зафіксував значне поширення валунів кристалічних порід на Лівобережжі.
Учень І. Леваковського, видатний геоморфолог та палеогеограф О. Гуров досліджував терасовий рельєф Середнього Дніпра, етапи розвитку рельєфу Лівобережної України в неогені.
У 20-3 0-ті роки XX ст. традиції Харківської школи геоморфології продовжили Д. Соболев і М. Дмитрієв. Д. Соболев уклав один з перших узагальнених описів рельєфу всієї України (1929), виявив гляціодислокації та неогенові тераси, зробив структурно-геоморфологічне районування України, а також оригінально інтерпретував відомості про рельєф Європи та склав скульптурно-структурну карту Європи.
М. Дмитрієв уточнив межі зледенінь та дослідив їхній вплив на рельєф України, розробив схему геоморфологічного районування України, зрештою, видав першу монографію про рельєф УСРР (1936), разом із Д. Соболевим та послідовниками дослідив терасовий комплекс рік басейнів Дніпра і Сіверського Дінця.
У другій половині XX ст. структурно-геоморфологічний аналіз теж на чільному місці: за його допомогою С І. Проходський виявив перспективні на нафту і газ ділянки в рівнинній частині України, по-новому відтворив етапність геоморфогенезу у межах Дніпровсько-Донецької западини. З ініціативи С.І. Проходського його учні розпочали дослідження структури флювіального рельєфу та широке впровадження у геоморфологію математичного моделювання. Зараз представника харківської школи геоморфології І. Черваньова вважають одним із засновників структуралізму у вивченні морфології рельєфу та вчення про самоорганізацію геоморфологічних систем.
Поштовх розвиткові геоморфологічних досліджень надало створення при Київському університеті 1869 р. Товариства дослідників природи, головою якого у 1877-1898 pp. був К. Феофілактов; він вивчав відображення тектоніки в рельєфі на прикладі Канівських дислокацій, походження делювіальних утворень Київської і Полтавської губерній. Учень К. Феофілактова П. Армашевський значну кількість наукових праць присвятив четвертинним відкладам України, він уважав, що валунні відклади у басейні Дніпра є наслідком перебування на цій території льодовика.
Ще один учень К. Феофілактова – П. Тутковський – більшість праць присвятив четвертинній геології України. Світове визнання він здобув завдяки еоловій гіпотезі утворення лесу; дослідженями похованого рельєфу фундаменту Українського Полісся заклав основи палеогеоморфології. У працях П. Тутковського є початки структурної геоморфології та морфокліматичної концепції.
Праці Б. Лічкова, який працював у Київському університеті в 1913-1927 pp., присвячені геоморфології річкових долин України, теорії зональності рельєфу та її зв'язку з різними видами рухів на Землі, корелятивному аналізу на підставі порівняння розвитку денудаційного рельєфу Українського щита й акумулятивного рельєфу Дніпровсько-Донецької западини, ізостазії як наслідкові материкового зледеніння.
Учення П. Тутковського розвинув В. Крокос. Він уперше розробив детальну стратиграфічну схему лесово-ґрунтової серії України і на підставі її аналізу запропонував вивчати вік річкових терас. Учнями В. Крокоса були В. Бондарчук, Д. Біленко, Л. Лепікаш, Г. Закревська, П. Заморій, О. Каптаренко, І. Підоплічко та ін.
У Київському університеті 1949 р. створено кафедру геоморфології (зараз – землезнавства та геоморфології). Її перший завідувач – професор П. Заморій – заклав основи морфолітогенетичного аналізу, разом з І. Соколовським започаткував в Україні новий напрям – неотектонічний аналіз.
Тектоніка належала до провідних напрямів досліджень В. Бондарчука, який одним з перших розробив метод структурно-геоморфологічого аналізу, обґрунтував принципи геоморфологічного районування, уперше звернув увагу на геоморфологічні ознаки активності локальних структур Придніпровської низовини та їхній зв'язок з нафто газоносними пастками.
Тоді ж в університеті виконано значний обсяг робіт з геоморфологічного картографування території України (П. Заморій, І. Рослий, Ю. Грубрін, Е. Палієнко).
О. Маринич розробляв загальні та регіональні проблеми геоморфології, уперше виділив різновікові яруси рельєфу платформної частини України. І. Рослий займався одночасно геоморфологічними і палеогеографічними дослідженнями: структурною геоморфологією, геоморфологічним картографуванням та палеогеографією антропогену. Ю. Грубрін розвивав морфоскульптурний напрям досліджень рельєфу України, виділив етапи його розвитку. Він є автором детального геоморфологічного районування території України. Ю. Кошик – один із засновників палеогеоморфологічного напряму досліджень, автор та редактор палеогеоморфологічних карт території Українського щита, керівник палеогеоморфологічної лабораторії, разом з В. Тимофєєвим та С. Бортником розвивав новий підхід структурно-геоморфологічного аналізу території України з виділенням так званих кільцевих структур різних таксонів.
Е. Палієнко розвинув теоретичні засади інженерної геоморфології. Саме під його керівництвом з 1967 р. на кафедрі проводять інженерно-геоморфологічні дослідження. Уже розроблено їхню методику та виконано інженерно-геоморфологічне картографування, зокрема, Причорномор'я та рівнинного Криму.
З 90-х років XX ст. В. Стецюк розробляє еколого-геоморфологічний напрям досліджень, застосовуючи теорію морфокліматичної зональності з практичною метою.
До важливих питань, над вирішенням яких сьогодні працюють науковці кафедри землезнавства та геоморфології Київського університету, належать етапи вирівнювання рельєфу, ярусність його будови, морфоструктури та морфоскульптури, зональності екзогенного морфогенезу, палеогеоморфологічний аналіз, розвиток долинних систем, управління землекористуванням, інженерна та екологічна геоморфологія, донний морфолітогенез, морфоструктурний аналіз кільцевих структур, дистанційні методи геоморфологічних досліджень, морфоструктурне моделювання.
Потужним центром геоморфологічної науки вже кілька десятиліть є відділ геоморфології Інституту географії НАН України, яким завідує В. Палієнко. Пріоритетними для відділу геоморфології сьогодні є дослідження регіональних морфо-структурних та морфоскульптурних особливостей і закономірностей проблем новітньої та сучасної геодинаміки; просторових закономірностей небезпечних природних та природно-техногенних процесів, у тому числі на урбанізованих територіях тощо.
Геоморфологічні дослідження у Львівському університеті розпочали учні відомого географа і геоботаніка А. Ремана, засновника кафедри географії (згодом Інституту): Г. Величко вперше виконав природно-географічний поділ Карпат і вперше використав термін "бескид" для позначення певного типу гір; академік С. Рудницький виявив, що у бескидській частині басейну Дністра є поверхні вирівнювання, а в горганській – нема, з'ясував різний характер формування річкових долин у цих частинах басейну, виділив кілька денудаційно-акумулятивних поверхонь у Закарпатті на різних гіпсометричних рівнях, дослідив зледеніння на Сянсько-Дністерському межиріччі; Е. Ромер виконав детальний морфологічно-структурний аналіз гірських груп Східних Карпат, розробив генетично-хронологічний підхід для вивчення долини Дністра, висловив оригінальну теорію татранської льодовикової епохи з відмінним від альпійської перебігом зледеніння.
У 20-30-ті роки активно працювали учні Е. Ромера. С. Павловський вирішував проблеми генезису карпатських річкових долин, А. Ціргофер – питання палеогеоморфології Поділля, Ю. Чижевський – генезис долини Дністра і регіоналізацію Передкарпаття, В. Тейсейр – проблеми вершинної поверхні Карпат, А. Маліцький – гіпсового карсту Покуття, С. Кульчицький і А. Ян – проблеми генезису і віку рельєфу північного краю Поділля та ін. Подією для географії і геоморфології того часу стала праця Ю. Полянського "Подільські етюди, тераси, леей і морфологія Галицького Поділля над Дністром" (1929).
У 1945 р. створено географічний факультет Львівського університету, а 1950 р. – кафедру геоморфології (з 2000 р. – геоморфології і палеогеографії). Ініціатором відкриття кафедри був П. Цись. Його найважливіші наукові здобутки такі: перша детальна геоморфологічна регіоналізація західних областей України та Українських Карпат; аналіз неотектоніки західних областей України та Українських Карпат, її вплив на формування рельєфу; визначення головних етапів розвитку рельєфу Українських Карпат з акцентуванням на розвиток долинних систем і денудаційних та денудаційно-акумулятивних поверхонь вирівнювання; перший морфоструктурний аналіз Українських Карпат з чітким обґрунтуванням виділення морфоструктур першого порядку.
К. Геренчук виконав фундаментальне дослідження зв'язку тектоніки та річкової мережі Східноєвропейської рівнини (1960), чим заклав підвалини структурної геоморфології.
Експедиційні роботи у 1965-1970 pp. в Українських Карпатах, якими керували професори П. Цись та К. Геренчук, привели до формування нового напряму досліджень – динамічної геоморфології.
У цей період започатковано також стаціонарні та експериментальні дослідження сучасних схилових процесів на Передкарпатті, Опіллі, у Вулканічних Карпатах. Зі створенням лабораторії інженерно-геоморфологічних досліджень утвердилася школа інженерної геоморфології.
У 90-х роках сформувалася нова школа – екологічної геоморфології – під керівництвом професора І. Ковальчука. Тоді ж відновлено започатковану П. Цисем школу регіональної геоморфології. В серії "Рельєф України" опубліковано монографії Я. Кравчука "Геоморфологія Передкарпаття" (1999), "Геоморфологія Скибових Карпат" (2005) і Р. Сливки "Геоморфологія Вододільно- Верховинських Карпат" (2002).
Провідні наукові напрями теперішніх геоморфологічних досліджень кафедри такі: регіональний аналіз; інженерна геоморфологія; динаміка сучасних рельєфотвірних процесів; історико-географічні дослідження.
З геоморфологією в Одеському університеті початку XX ст. пов'язані імена В. Ласкарьова і В. Крокоса. В. Ласкарьов працював на кафедрі геології у 1892-1920 pp., досліджував Волинську, Подільську, Бессарабську губернії, зокрема, уклав 17-й лист геологічної карти Росії і 730-сторінкову пояснювальну записку до нього (1914). У цій та інших працях є фактичний матеріал і теоретичні узагальнення щодо ярусності лесів, походження і будови річкових долин регіону.
У 1912-1926 pp. В. Крокос в Одесі почав розробляти методику вивчення лесів; результати досліджень стали основою "Матеріалів до характеристики четвертинних відкладів східної і південної України" (1927).
Представниками одеської геоморфологічної школи останніх десятиліть є Н. Ізмайлова, Ю. Амброз, Г. Швебс, Є. Єлісєєва, Ю. Шуйський, Т. Федорченко та ін. Галузі спеціалізації одеситів – вивчення рельєфотвірних процесів на узбережжі Чорного моря та наслідків антропогенного втручання в їхній перебіг, а також типів берегів і механізмів їхнього утворення, підводного рельєфу.
У 1940-х роках наукову діяльність у Чернівецькому університеті почав К. Геренчук. Згодом учені цього закладу зосередили увагу на геоморфологічній будові річкових систем Передкарпаття (М. Кожуріна), карстових процесах (Б. Іванов). Геоморфологія карсту – одна з галузей спеціалізації Таврійського університету (О. Мамін, В. Дублянський, Б. Вахрушев).
Геоморфологічні дослідження проводять також у Тернопільському та Вінницькому педагогічних університетах, Волинському, Дніпропетровському, Луганському, Прикарпатському, Сумському, Ужгородському та інших університетах.

1.  Географічна енциклопедія України: В 3 т. / Редкол. О.М. Маринич (відп. ред.) та ін. – К.: Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана, 1989-1993. – Т. 1. А-Ж. – 416 с.; Т. 2. З-О. – 480 с.; Т. 3. П-Я. – 480 с.
2.  Дедков А. Основные этапы развития геоморфологи // Геоморфологічні дослідження в Україні: минуле, сучасне, майбутнє. Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. до 50-річчя кафедри геоморфології і палеогеографії Львів, ун-ту. 18-20 жовтня 2000 р. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І.Франка, 2002. – С. 22-26.
3.  Дедков А.П., Тимофеев Д.А. Зарубежная геоморфология во второй половине XX в. // Геоморфология. – 1992. – № 1. – С. 3-12.
4.  Дэвис В.М. Геоморфологические очерки. – М.: Изд-во иностр. л-ры, 1962. – 455 с.
5.  Жупанський Я.І. Історія географії в Україні: Навч. посібн. – Львів: Світ, 1997. – 264 с.
6.  Кинг Л. Морфология Земли. - М.: Прогресс, 1967. – 559 с.
7.  Кравчук Я. Львівська географія за 120 років: історія, персонали, наукові напрями і школи // Сучасні проблеми і тенденції розвитку географічної науки: Матеріали міжнар. конф. до 120-річчя географії у Львів, ун-ті. 24-26 вересня 2003 р. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2003. – С. 3-16.
8.  Краснополъский А.В. Отечественные географы (1917-1992). Биобиблиографический справочник: В 3 т. / Под ред. проф. С.Б. Лаврова. – СПб., 1993-1995. – Т. 1. А-К. – 492 с.; Т. 2. Л-Х. – 449 с.; Т. 3. Ц-Я. Приложения. – 540 с.
9.  Марков К.К. Основные проблемы геоморфологии. – М.: Географгиз, 1948. – 344 с.
10. Оллиер К. Тектоника и рельеф. – М.: Недра, 1984. – 460 с.
11. Пенк В. Морфологический анализ. – М.: Географгиз, 1961. – 359 с.
12. Пошана учителю (на 70-у річницю від дня народження Е.Т. Палієнка) / Недільченко В., Мороховський М., Сілецький Ю., Стецюк В. – К.: Геопринт, 2005. – 78 с.
13. Пролеткин И.В. О некоторых "узловых моментах" в развитии геоморфологии.
14. Райе Р.Дж. Основы геоморфологии. – М.: Прогресс, 1980. – 574 с.
15. Стёпин B.C., Горохов В.Г., Розов М.А. Философия науки и техники.
16. Цисъ П.М. Геоморфологія УРСР. – Львів: Вид-во Львів, ун-ту, 1962. – 224 с.
17. Черваньов І.Г., Костріков С.В., Воробйов Б.Н. Флювіальні геоморфосистеми: дослідження і розробки Харківської геоморфологічної школи / За ред. І.Г. Черваньова. – Харків: РВВ ХНУ імені Василя Каразіна, 2006. – 322 с.
18. Шайдеггер А. Теоретическая геоморфология / Пер. с англ. – М.: Прогрес, 1964. – 451 с.
19. Leser Н. , Rother К. Geomorphologie. – Braunschweig: Westermann, 1993. – 217 p.