Колтун О.В.
Вступ до геоморфології

Актуальні проблеми геоморфології

Актуальні проблеми геоморфології

Проблема та її види в геоморфології. Постнекласичні особливості науки та їхнє відображення у геоморфології.

Ми звикли до тлумачення проблеми як складного теоретичного чи практичного питання, що потребує вирішення. Окрім того, проблема, як зазначено вище, - це форма і засіб наукового пізнання, єдність знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття.
Будь-яка сучасна наука стикається з проблемами суто науковими (осучаснення методології загалом і вирішення конкретнонаукових теоретичних та прикладних завдань) і близьконауковими (суспільно-економічними й особистісними).
До проблем, що потребують термінового вирішення, належить відповідність геоморфології уявленням про постнекласичну науку.
Постнекласичний (постмодерний) період розвитку науки співзвучний й одночасний постмодернізмові у мистецтві й філософії. Обидва постмодерни мають багато відмінного, проте спільним для них є гуманізація чи, за висловом             В. Рижка, "новий антропологічний
поворот". Наука другої половини XX ст. враховує навіть ціннісно-цільові установки пізнавальної діяльності суб'єкта.
Беззаперечними особливостями цього часу є ще, на думку І. Пригожина, І. Стенгерс, множинність, темпоральність і складність у баченні природи. Науковці Брюссельської школи І. Пригожина вважають час у фізиці та інших природничих науках не простим параметром, а невід'ємною частиною нелінійного розвитку складних відкритих систем.
Ще одна особливість сучасного періоду – визнання випадковості (стохастичності) такою ж важливою для розвитку, як і необхідність (детермінізм). Замість ідеального світу сталості нам пропонують реальний світ мінливості.
Відкриті системи, які розвиваються нелінійно і здатні до самоорганізації, майже одночасно досліджували біологи, фізики і хіміки різних країн у середині XX ст. Це спонукало до утворення нового напряму – синергетики. Автор цього терміна (у сучасному тлумаченні) Г. Гакен 1978 р. писав: "Я назвав нову дисципліну синергетикою. В ній досліджують спільну дію багатьох підсистем (переважно однакових чи декількох різних видів), у результаті якої на макроскопічному рівні виникає структура і відповідне функціонування. З іншого боку, для знаходження загальних принципів, що керують самоорганізованими системами, необхідне кооперування різних дисциплін". З того часу синергеничний підхід поширився більш чи менш успішно на інші галузі (соціологію, літературознавство і філологію, географію тощо).
Як зазначив В. Рижко, мистецько-філософський постмодернізм зрікається істини задля збереження умов прояву індивідуальності людини, розкутості, реалізації свободи, застосовує метод іронії у ставленні до минулого і сьогодення та осуджує розум, який проектує новий образ світу і нав'язує людству свої мірки та норми. У постнекласичній науці застосовують метод рефлексії (самопізнання, самотлумачення і нового осмислення зробленого) і возвеличення розуму. Розвитку набули ідеї В. Вернадського та Т. де Шардена про ноосферу і навіть трансформувалися у ноосферологічний підхід.
Дуже важливим для кінця ХХ – початку XXI ст. є усвідомлення тісного зв'язку людини з природою, залежності від природних чинників та катастрофічних для суспільства резонансів, які може зумовити антропогенний вплив у разі втручання в природні процеси. Тому ще одна важлива риса сучасної науки – екологізація.
Усі названі вище особливості сприяють формуванню нових підходів у конкретних науках, а складність досліджуваних об'єктів і поставлених завдань стимулюють розвиток міждисциплінарних підходів, які з часом трансформуються у цілком самостійні галузі. Зрозуміло, що в такій ситуації зробити вдалу галузеву структуралізацію будь-якої науки стає дедалі проблематичніше. Відповідно до вимог часу змінюються тлумачення об'єктів і предметів науки, змінюючи, хочемо ми того чи ні, мету і завдання самої науки, а це спонукає до перегляду її місця поряд з іншими науками.
Галузеву структуру сучасної геоморфології розглянуто вище. На думку В. та Е. Палієнків, до короткого переліку пріоритетних напрямів української геоморфології сьогодні належать: структурованість земної поверхні, комплементарність геоморфологічних меж та перехідних геоморфологічних зон, числове моделювання рельєфу, стійкість та змінність геоморфосистем, самоорганізація, морфологія, морфометрія, морфодинаміка рельєфу, регіональні закономірності геоморфогенезу природних та урбанізованих геоморфосистем тощо.

Геомофологія має чимало рис, що свідчать про її взаємодію з постнекласичними методологіями. По-перше, гуманізація, характерна і для природничих наук, і для гуманітарних, і для мистецтва наприкінці ХХ – на початку XXI ст., виявляється у геоморфології через розвиток антропоцентричної конкретнонаукової парадигми.
Про переорієнтацію на людину-творця, яка повинна задовольняти не лише фізичні і матеріальні потреби, а й духовні, свідчить існування таких галузей, як екологічна геоморфологія й етногеоморфологія. їх виникнення є ознакою зміни погляду на існування прірви поміж природничими науками і культурою, а також можливості взаємодії та взаємовпливів між ними. Отже, по-друге, геоморфологія стає невід'ємною частиною культурного контексту сучасної епохи. Зв'язок між рельєфом і матеріальними надбаннями культури, особливо результатами будівництва, у тому числі архітектурними пам'ятками, добре простежується на території міст, а геоморфологія міст – один з найдинамічніших напрямів.
По-третє, еволюційний підхід є традиційним для геоморфології. Ще класичні схеми розвитку рельєфу В.М. Девіса, В. Пенка відображали послідовність незворотних змін рельєфу. У 1972 р. Д. Тімофеєв запропонував закон ускладнення геоморфологічної будови з часом.
По-четверте, екологізація теж очевидна: існує екологічна геоморфологія. Незважаючи на те, що межа між цією галуззю і трохи старшими динамічною геоморфологією й антропогенною геоморфологією до кінця ще не з'ясована, досягнуто успіхів в оцінюванні геоморфологічних небезпек та ризиків, рельєфотвірних процесів як екологічних чинників та їхнього зв'язку з іншими такими чинниками і залежністю від них тощо.
По-п’яте, розвиваються міждисциплінарні напрями, до яких можна зачислити уже згадані естетичну геоморфологію й етногеоморфологію, а також економічну геоморфологію (геоморфологічні аудит, експертиза, менеджмент тощо), природоохоронну та рекреаційну геоморфологію. У них геоморфологічні дослідження поєднують з дослідженнями галузей, донедавна ще абсолютно не дотичних до наук про Землю сфер (за винятком природоохоронної геоморфології, яка "співпрацює" з природоохоронною і заповідною справою): естетика, етнографія й етногенез, економіка, рекреалогія. Поява таких галузей свідчить про мобільність сучасної геоморфології, її здатність швидко реагувати на суспільні запити.
По-шосте, щораз частіше з'являються публікації, у яких осмислюють зроблене попередниками, сучасний стан і перспективи розвитку геоморфології загалом та її окремих галузей і напрямів.
По-сьоме, більше уваги приділяють ціннісним аспектам. Сам по собі рельєф стає цінним, коли йдеться про пам'ятки неживої природи чи просто гарні пейзажі, крім того, він цінний як ресурс і складова природно-ресурсного потенціалу території.

На жаль, новітні підходи (синергетичний з емерджентним і фрактальним включно, етно- й естетико-геоморфологічний тощо), а також дослідження рельєфотвірних процесів як нелінійних, стохастичних в українській геоморфології використовують не часто.
Не треба бути особливим аналітиком, щоб зрозуміти, що золотий вік наук про Землю (географії, геоморфології, геології, передусім) закінчився тоді, коли від збирання матеріалу перейшли до його інтерпретації, від польових досліджень до лабораторних і камеральних, від емпіричних досліджень до теоретичних узагальнень. Як писав В. Пащенко, "у географії кінця XX ст. теоретичні узагальнення відстають від нагромаджених емпіричних даних, синтез від аналізу, окремі споріднені теорії не узгоджуються, як і класифікації".
Про необхідність осучаснення методології постійно пишуть провідні українські геоморфологи. Правда, поки що мало хто підтримав заклик поглибити методологічну базу науки про рельєф, посилити саме філософський аспект поряд з загально- і конкретнонауковим.
Застосування нових підходів потребує також оволодіння фізичними і математичними методами досліджень, проте в жодному разі не їхньої абсолютизації, що відсуває на задній план науковця як творця, роблячи з нього реєстратора. Надмірне захоплення кількісними методами в науках властиве позитивістській методологічній доктрині, яка належить до некласичного періоду розвитку науки.
Теоретичні галузі потребують особливої уваги, у тому числі узгодження об'єктів і предметів нових міждисциплінарних напрямів з об'єктом і предметом геоморфології. Досі актуальними є методологічна неосучасненість, роздрібленість по наукових центрах, тематична звуженість, без подолання яких неможливий нормальний розвиток української геоморфології у майбутньому.

1. Ковальчук І.П. Регіональний еколого-геоморфологічний аналіз. – Львів: Ін-т українознавства, 1997. – 440 с.
2. Ковальчук І. Вектори розвитку української геоморфології // Геоморфологічні дослідження в Україні: минуле, сучасне, майбутнє. Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. до 50-річчя кафедри геоморфології і палеогеографії Львів, ун-ту. 18-20 жовтня 2000 р. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2002. – С. 196-203.
3. Колтун О.В. Постнекласичні особливості української геоморфології // Фізична географія та геоморфологія. – 2005. – Вип. 49. – С. 56-61.
4. Охріменко ОТ. Фундаментальні філософські проблеми: Навч. посібн. – К.: ПАРАПАН, 2002. – 112 с.
5. Палієнко В., Палієнко Е. Проблеми, пріоритети та парадокси сучасної української геоморфології // Геоморфологічні дослідження в Україні: минуле, сучасне, майбутнє. Матеріали міжнар. наук.- практ. конф. до 50-річчя кафедри геоморфології і палеогеографії Львів, ун-ту. 18-20 жовтня 2000 р. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І .Франка, 2002. – С. 30-32.
6. Пащенко В.М. Теоретические проблемы ландшафтоведения. – К.: Наук, думка, 1993. – 284 с.
7. Пригожий И., Стенгерс И. Порядок из хаоса: Новый диалог человека с природой / Пер. с англ. / Общ. ред. В.И. Аршинова, Ю.Л. Климонтовича и Ю.В. Сачкова. – М.: Прогресс, 1986. – 432 с.
8. Рижко В.А. Модерн і постмодерн у філософії та науці: злагода чи конфронтація? // Філософія науки, техніки та архітектури: Постмодерний проект / За ред. В.А. Рижка. – К.: КНУБА, 2002. – С. 6-10.
9. Рижко В.А. Постмодерн: що далі? (Замість післямови) // Філософія науки, техніки та архітектури: Постмодерний проект / За ред. В.А. Рижка. – К.: КНУБА, 2002. – С. 257-260.
10. Тимофеев Д.А., Уфимцев Г.Ф., Онухов Ф.С. Терминология общей геоморфологии. – М.: Недра, 1977. – 198 с.
11. Хакен Г. Синергетика / Пер. с англ. В.И. Емельянова / Под ред. Ю.Л. Климонтовича и С.М. Осовца. – М.: Мир, 1980. – 406 с.