Типологія знарядь кам’яного віку

Датування – це невід’ємна частина археологічних досліджень, хоча методи, які для цього використовують, переважно походять з природничих наук, а не належать до власне археологічних. Археологічні методи датування належать до відносних. Як уже зазначалося, велику роль в археологічних реконструкціях, так само, як і в палеогеографічних, відіграє стратиграфія – послідовність розташування шарів природних відкладів чи культурних горизонтів, яка дозволяє датувати матеріали за геологічними горизонтами, а при послідовності культурних шарів на одній ділянці – датувати один шар відносно іншого. Важливо, що культурні горизонти не існують самі по собі, – вони нерозривно пов’язані з природніми відкладами, демонструючи реальну кореляцію, а не кореляцію як результат абстрагованого конструювання людиною.
В археології для датування використовують також особливості різноманітних предметів і споруд, зроблених людиною. Саме речовинний принцип покладено в основу системи трьох віків, яку ми вже згадували.
Однак провідний метод відносного археологічного датування – типологічний аналіз (порівняльний, порівняльно-типологічний).
Як писав Є. Черних, перше, що кидається нам в очі, – це форма предмета. Вона дуже мінлива, тому ми без проблем відрізнимо речі, зроблені тепер і років тридцять тому. Якщо археолог бачить перед собою два чи більше предметів, схожих за головними і другорядними деталями, то швидше за все він зробить висновок про їхнє виготовлення у географічно близьких районах або ж за відносно короткий проміжок часу. Якщо розглядати несхожі предмети, то й висновки будуть протилежні.
Такі висновки ґрунтуються на простому твердженні: речі подібних форм могли поширитися насамперед серед сусідніх народів, які жили неподалік і спілкувалися. Спілкування допомагало поширюватися моді на форми предмета, а сам він з’являвся переважно через господарські потреби.
Якщо розглядають кілька функціонально близьких речей, але не подібних за формою (ножі, сокири тощо), то вважають, що більш примітивний за зовнішнім виглядом предмет було зроблено раніше, ніж знаряддя з досконалішою формою.
Така в загальних рисах сутність типології. За Тлумачним словником, типологія – вид наукової систематизації, класифікації чогось за спільними ознаками.
Спочатку для археологічної типології було важливим виявити належність до певної епохи, при цьому зіставляли форми окремих примірників виробів однакового призначення. Провідне поняття методу – тип – не має усталеного тлумачення. Це і сукупність схожих об’єктів, і набір пов’язаних між собою ознак тощо.
Типологія ґрунтується на еволюційній теорії: всі речі еволюціонують, отже, можуть бути вишикувані в еволюційні ряди, які відображають і часовий вимір. О. Монтеліус, один з основоположників цього методу, при побудові типологічних рядів вивчав зміни форми, розміру, орнаменту, технології виготовлення знарядь одного призначення. Для наглядної характеристики неперервного процесу розвитку форм цей шведський археолог будував типологічні “дерева”: в “кореневищах” розташовувалися вихідні форми, а на кінцях “гілок” – речі дуже складної форми з масою деталей. Залучення даних історичного часу для датування предметів дозволило побудувати на підставі типології також абсолютне датування, зрозуміло, починаючи від бронзового віку.
За У. Бреєм, Д. Трампом, типологія як вивчення форми артефактів має дві головні мети. По-перше, класифікація, тобто всі зразки даного класу (крем’яні ножі, керамічні вази тощо) можна згрупувати на підставі їхньої форми. Таке групування і є типологічним рядом, на їхній основі нові знахідки можна описати посилання на існуючий тип. Розподіл типів у просторі і часі легше вивчати, ніж розподіл класів. Недолік методу – його суб’єктивність. По-друге, порівняння різних типів часто виявляє між ними більшу чи меншу спорідненість аналогічно до таксономії, яка встановлює спорідненість між видами, родами і т.д. у світі рослин і тварин. Виділення типів проводиться не лише з метою класифікації, але й для пояснення їхнього розвитку. Такий процес називають серіацією. У підсумку виявляють ускладнення чи функціональне покращення, спрощення, функціональний чи художній занепад, зміни, спричинені модою. Дані стосовно розвитку вимагують підтвердження стратиграфією.
З часом стало зрозумілим, що форми предметів розвиваються не так вже й прямолінійно, а багато ідентичних за формою речей побутували так довго, що визначити за ними дату знахідки майже неможливо. Деяке розчарування у всемогутності типології спричинило розвиток інших методів датування (системний типолого-структурний аналіз, функціональний аналіз тощо).
Коли геохронологічні дані відсутні, можна встановити одночасовість двох культурних груп за зв’язками між ними. У цьому полягає метод перехресного датування. Якщо в культурі А знайдено предмет, виготовлений в культурі В, то А повинна бути синхронною до В або пізнішою за В.
Саме ці методи можна використовувати для датування навіть у польових умовах палеогеографічних досліджень. Тому далі ми й розглянемо типологію знарядь різних періодів детальніше.
За “Археологічним словником кам’яних знарядь”, у ранньому палеоліті були поширені галечникові знаряддя, ручні рубила, клівери, скребла, диски, сфероїди, терковики.
У середньому палеоліті різноманітність знарядь значно зросла: це різні види відщепів, вістер, гостроконечників, скребків, різців, проколок, ножів, принаймні, 9 видів нуклеусів, 12 видів рубил, 21 вид скребел, а також чопери, чопінги, клівери тощо.
Ще більш різноманітні знаряддя пізнього палеоліту: кільканадцять видів скребків, різців, пластин і пластинок; більше видів, ніж у середньому палеоліті, мають проколки, вістря; з’явилися шило, дротик, долото, різноманітні наконечники і гарпуни.
На думку фахівців з експериментальної археології, класифікації (термін часто вживають як синонім типології) знарядь повинні опиратися на особливості двох циклів виробництва – виготовлення і використання (Технологія производства…, 1983). На різних рівнях такої класифікації проходить осмислення форми, технології виготовлення і функцій знарядь, що вивчаються. Найвищий рівень класифікації полягає у з’ясуванні загальних функціональних особливостей на основі морфологічних і технологічних ознак. До таких ознак належать: співвідношення протяжності обробленої частини краю і робочого леза, кут його загострення, форма, рельєф леза і серединної частини знаряддя, товщина лез, основи, ступінь кривини леза і характер його розташування щодо профілю знаряддя, тип ретуші тощо.
Вивчення технологічних процесів у палеоліті показало, що існувала динамічність між різними групами і кам’яних, і кістяних знарядь. Поряд із знаряддями, що мали кістяні та дерев’яні руків’я, існували групи знарядь з примітивною універсальністю і нестійкою формою. Тому загальну стадію ударної і відтискувальної техніки (ранній-середній палеоліт) визначають як стадію формування ручної техніки в цілому. А техніка пізнього палеоліту (і неоліту) концентрує в собі всі технічні досягнення і відкриття кам’яного віку.