Природа як ресурс. Обмеженість природних ресурсів

Глава 5. ПРИРОДНІ РЕСУРСИ ТА ЇХ ВИКОРИСТАННЯ

§1. Природа як ресурс

"Природа зберігає частини, які її утворюють, у рівновазі, — писав філософ Луцій Анней Сенека у творі Студії про природу", — немовби боючись, щоб при порушенні співвідношення частин не обвалився світ". У людській історії до сьогоднішнього дня переважали дві стратегії ставлення до природи. Одна з них — стратегія, так би мовити, господарська, друга — завойовницька, У першому випадку, людина ставиться до довкілля як господар його, беручи звідти необхідне відповідно до своїх потреб (як з власної комори), намагаючись підтримувати лад. У другому випадку — це ставлення до природи воїна-завойовника: він бере що хоче і як хоче, незважаючи, природно, на об'єкт завоювання.
Природа, однак, потерпає від обох стратегій. Бумерангом це б'є і по самій людині. Дедалі більше переконуємося, що нагальною стає потреба розробки третьої стратегії, однаково прийнятної як для природи, так і для людини.
В чому тут справа? Передовсім у тому, що людина, з'явившись як еволюційний вид, з часом стає дедалі більш значущою, геологічною силою. Цей висновок обгрунтував ще В. І. Вернадськии, вкладаючи в нього той зміст, що людина своєю діяльністю перетворює навколишній світ, вклинюється в систему геохімічного перерозподілу атомів в універсумі, стаючи, з часом, домінантою цього процесу.
Тому, незважаючи на відмінності стратегій "господаря" чи "завойовника", їхня суть одна — вилучення з довкілля певних речовин та енергії, перетворення їх згідно з волею людини (інколи — всупереч їй), отримання нових речовин та предметів (створення світу людини), о також, що не менш важливо, певні збурення в самому довкіллі. На поверхні ця проблема постає як пошук необхідних людині ресурсів, вилучення їх з довкілля, перетворення в процесі людської життєдіяльності і створення потрібних людині речей. З погляду ж космічного, біосферного, вона являє собою перерозподіл матерії за активної участі людини.
Для екології найістотнішими є два аспекти даної проблеми: по-перше, виснаження природного середовища, вичерпання ресурсів, потрібних людині, по-друге, заповнення цього середовища "непотрібними" компонентами, що робить його непридатним для проживання.

Принцип економії (рівноваги). Внаслідок цього порушеним виявляється такий фундаментальний принцип устрою довкілля, як принцип економії, рівноваги природи, про що так далекоглядно писав ще на зорі нової ери римський філософ Сенека. Звичайно, для буття взагалі, для всього космосу проблем тут не існує, оскільки цей принцип поглинається іншим, ще більш фундаментальним, а саме: положенням про незнищенність матерії, про взаємопереходи та взаємоперетворення її форм. Для такого ж утвору буття, як людина, навпаки, ігнорування принципу рівноваги природи пов'язане з катастрофічними наслідками, оскільки саме існування людини вимагає цілком певних, сумірних з нею, природних умов. Коли людство черпає з "криниці" природи немов з бездонної бочки, то тим самим прискорює своє сповзання до безодні.
Та чи дійсно запасів природи для людини замало? А чи розумною є поведінка людства в умовах, що склалися? Що врешті-решт є визначальним у функціонуванні людини як геологічної сили? Спробуємо проаналізувати ці непрості проблеми.

§2. Обмеженість природних ресурсів

Ведучи мову про обмеженість природних ресурсів, зазначимо насамперед, що тривалий час ця проблема взагалі не розглядалася, потім вона постала як проблема економічна та технологічна й насамкінець — як проблема світоглядна. У майбутньому, на наш погляд, вона має знову перейти назад у технологічну сферу, але вже як проблема коеволюційного природокористування. Справді, діяльний та розумний буржуа, керуючися раціоналістичною філософією, невпинно підтверджував самим своїм існуванням постулат цієї філософії про всемогутність людини та всепроникність її розуму. Природа в такому випадку постає силою зовнішньою, безмежною, і треба лише знати, як її взяти, підкорити. Звідси виникало питання не про обмеженість ресурсів взагалі, а про можливу нестачу в одному чи іншому місці. Буржуа вихід тут знаходив досить швидко: інші краї, нові багатства, додаткові ресурси. Подібна практика тривала десь аж до середини нашого століття, а подекуди вона домінує і досі. Особливо це стосується імперій, котрі користуються не лише власними, а й загарбаними природними ресурсами. Тому й зміг там сформуватися такий устрій життя, коли розвиток досягався за рахунок марнотратства на державному рівні, коли неефективна економіка компенсувалася дедалі більшим залученням у виробництво природних багатств.
Зовсім інша ситуація почала складатися в країнах, де ресурсів було обмаль, а демографічні та економічні показники вимагали дедалі більшого їх залучення у виробництво. Показовий приклад — Японія, або західні країни 70-х років, перед якими гостро постала проблема нестачі пального. Взагалі, капіталістичне або, ширше, індустріальне суспільство, особливо в умовах деформованих суспільних відносин (тоталітарного режиму, соціальної несправедливості, неадекватного міжнародного поділу праці та прибутків тощо), спираючись на великі можливості освоєння довкілля, часто-густо випереджає темпи природного відтворення екосистем (якщо йдеться про біосферу) і навіть науковий пошук у галузі ресурсовикористання. Не випадково за подібного екстенсивного хижацького господарювання, незалежно від того капіталістичне воно, чи соціалістичне, насамперед розроблялися родовища багаті, легкодоступні, які давали максимальний прибуток.
Наслідком такого господарювання для монополій є надприбуток, для суспільства загалом — розкрадання його багатства, руйнування екосистем, забруднення довкілля. Як своєрідні “пам'ятники” такому господарюванню височать терикони, зяють, своїми проваллями кар'єри, вражають об'ємами відвали чи смітники. Адже орієнтація на селективне, тобто вибіркове використання ресурсів прирікає на переведення в розряд "відходів" усі інші компоненти довкілля, часто не менш потрібні й прибуткові, ніж ті, що використовуються.
Для самих монополістів орієнтація на багаті та зручні У використанні поклади обернулася з часом їх нестачею. От тоді і залунали на весь світ твердження про обмеженість природних ресурсів, їхню катастрофічну нестачу, про скору та неминучу деградацію людства внаслідок цих причин. Своєрідним апофеозом такого мислення стала перша доповідь Римського клубу "Межі зростання" (1972). Тим часом президент цієї поважної інституції Олександр Кінг в одному з інтерв'ю у 1989 р. заявив, торкаючися зазначеної проблеми:

"Ми вели мову про можливості виснаження природних ресурсів. Час засвідчив, що ми переоцінили небезпеку".

Дійсно, абсурдними постають твердження про нестачу ресурсів для істоти, вся сфера життя та існування якої обмежується тонкою плівкою поверхні однієї з планет Сонячної системи. Загроза зовсім в іншому, а саме в тому, що людина своєю діяльністю не тільки творить нову реальність, а й деформує реальність стару, робить своє помешкання непридатним для проживання. Саме тому на порядку денному повинно стояти питання не про постійне розширення залучення у виробництво природних ресурсів, а про таке їх використання, яке б відповідало законам функціонування біосфери, тобто про розумне, раціональне, ефективне природокористування. Людина як проміжний компонент, важлива ланка геологічних біосферних процесів мусить бути началом не руйнівним для біосфери, а сумірним, органічною її складовою.
Зауважимо у зв'язку з цим, що після першого шоку, викликаного абсолютизацією положення про обмеження природних ресурсів, найбільш мобільні країни (передовсім Північної Америки, Західної Європи, Далекого Сходу) різко переорієнтували свої економіки на ресурсо- та енергозберігаючі технології, чим не тільки ліквідували залежність від багатих у ресурсному плані держав, а й істотно поліпшили стан навколишнього середовища у своїх країнах. Ті ж держави, які дотримувалися сировинного варіанту розвитку економіки, програли, бо значно знизилися ціни на нафту, газ, метали тощо.
Тому варто наголосити ще раз: справа не в недостатності природних ресурсів, а в їх нераціональному використанні і в переведенні їх у такий стан, коли вони стають загрозою нормальному існуванню людини. Коректність такого висновку підтверджується аналізом з одного боку, стану, ресурсів основних сфер життя людини (води, землі, мінералів, повітря), а з іншого — негативних змін у структурі та функціонуванні цих сфер, викликаних діяльністю людини.