Смисловизначення екологічної культури. Смисложиттєві виміри довкілля

Смисложиттєві виміри довкілля

У цьому контексті стає зрозумілим, що серед множини плинних етнічних маркерів, починаючи від мови й закінчуючи державою, чільне місце мусить посісти конкретний світ, що породжує певну спільноту, і так само, як психоаналіз, відкинувши догми вульгарного соціологізму у розкритті таїни людського мислення і поведінки, досяг видатних успіхів, так і екоаналіз — своєрідний гомологічний двійник психоаналізу — має допомогти осягнути найглибші шари етнокультури і етнопсихології, які вже, здавалося б, були втрачені чи безнадійно забуті. Конкретний етнос формується за певного поєднання чинників ландшафтних, геологічних, орографічних, генетичних та ін. А, отже, коректне використання методів історичної реконструкції, матеріалів низки допоміжних наук дає змогу оцінити довкілля етносу не як тло, на якому простежується його буття, чи сцену, на якій той чи інший народ "грає" свою роль,а як його власну невід'ємну частину. У цьому випадку ми маємо справу з якісно новими типами утворень, оскільки системи "етнос-довкілля" — суть не кумулятивні, а синтетичні об'єкти.
Самовизначення та самоусвідомлення людини у світі не є легкою справою. Досить складним постає перед нами також процес осмислення природи людини, підвалин її буття та поступу. Крізь віки дійшли дотепер найрізноманітніші тлумачення суті людини, визначення необхідних та достатніх умов її повноцінного існування. Від повної натуралізації до абсолютної соціологізації коливаються існуючі дефініції, тобто від твердження про винятковість особистісних рис або повне розчинення людини у соціумі до визначення цінності кожного з нас у цьому мінливому світі. Тим то переконливішими здаються аргументи на користь абсолютної цінності таких категорій людського буття, як "батьківщина", "край", "світ", які доконечно є інобуттям Природи як такої. Не випадково виняткового значення (особливо, політико-державного) надавав формуванню своєрідної "свідомості Землі" В'ячеслав Липинський — як антиподу Орди.

Батьківщина — це насамперед місце, де розташовані родинні гнізда, де знаходяться джерела людини, причому кожної зокрема. Отже, не випадково в українській мові з сивої давнини наголос у цьому слові завжди ставили на першому складі, підкреслюючи тим самим генетичну спорідненість людини з предками. Не випадково також часто-густо для позначення аналогічної функції використовували і термін "дідизна", ще більше розсуваючи таким чином у глиб часу корені нині сущих. Водночас "батьківщина" нерідко, особливо в останні десятиріччя, вживається й у розумінні "домівки" всього корінного етносу. Зрозуміло, в такій екстраполяції весь народ, особливо за достатньо розвинутого рівня самосвідомості, сприймається як одна велика родина, що проживає на своїй Землі — землі предків-батьків (тобто Батьківщині).
Збагачення первісного значення "батьківщини" досягається багатьма супутними чи спорідненими з ним термінами, серед яких особливі місця посідають "обійстя", "садиба", "дім", "двір" тощо. Вони не лише фіксують просторові виміри батьківщини, а й виразно розкривають притаманні кожній з них природно-культурні риси. Принциповим у цьому випадку є те, що подібний об'єкт є категорією і економічно-діяльнісною, адже, як довів, наприклад, М. Слабченко, "двір" — умовна одиниця нерухомості (в одних випадках в актах під двором фіксувався лише дім без землі, в інших — земля без дому.— В. С), що грунтується на праві власності". Тобто батьківщина — родинний Всесвіт, виокремлений фундаментальними природними та соціальними чинниками.

Край — термін, полісемантичність якого очевидна. Це й позначення межі чогось (одягу, дороги, землі, життя, берега річки чи сторони світу); певної модальності (закінчення діяння), це й вказівка на якийсь просторовий чи моральний стан (наприклад, "моя хата з краю") та ін. Так позначають і окраєць (шмат) хліба ("як хліба край, то й під вербою рай"), навіть — нагальність здійснення чого-небудь ("край треба купити козу"). Та чи не найголовніше значення "краю" — рідна Земля, Батьківщина, Вітчизна. У широкому розумінні краєм якраз і називали етнічний терен даного народу, причому в українському менталітеті — й іншого також. В останньому випадку до слова "край" додавали термін "чужий". Ця обставина, до речі, засвідчує, що введене в обіг за тоталітаризму використання терміну "край" для позначення певних адміністративних одиниць (Туруханський край, Краснодарський край) з огляду на семантику та етимологію некоректне.
Стосовно рідної землі "край" практично тотожний виразові "країна", і вони співвідносяться як доповнюючі аспекти, що збагачують поняття Батьківщини, — природні й політичні. З наголошенням на обставині, що йдеться, власне, про рідну країну, про свій власний край, одержуємо етнонім "Україна", в якому літера "у" векторизує спрямованість руху, акцентацію помислів до власне Краю. Як писав один венеціанський дипломат у XVII ст., "Україна бере назву свою від слова Край..." Отже, співвідношення термінів "Край" та "Україна" по суті визначається переважанням у якомусь випадку наголосу на тому, що йдеться або про етнічний терен народу (край), або ж про його соціально-державне утворення (Україна). До речі, сучасні українці, які мешкають поза межами Держави, не випадково розрізняють частки народу, які живуть в Україні (рідному Краї), чи на "поселеннях", тобто в США, Канаді, Аргентині, Бразилії, де-інде — тобто в інших "краях", які для аборигенних етносів є Краями з великої літери.

Світ — поняття, винятково багате за своїм змістом. Досить лише нагадати слова з його гнізда: світло, світлиця, світанок, світило, свічадо, світилка, світець (образ), світлина, світогляд, Світовит, Світбог... Термін "світ" позначає насамперед увесь космос, тобто Всесвіт. Застосовується він також для планети Земля, радше — її відомої частини, тобто ойкумени (у грецькій традиції). Часто-густо вживали термін "світ" для характеристики й інших земель, тобто не-України, хоча нерідко — і не-батьківщини ("пустити дитину у світ") тощо. Загалом же термін "світ", так само, як і вирази, похідні від нього застосовується у випадках потреби визначити найістотніші для людини речі: початок дня, хатнє осереддя, незайману дівчину, образ ідеальної людини, верховне божество, Сонце, багатство людської думки та ін. Інакше кажучи, йдеться про позитивний вимір людського буття, світло, життєві начала. Так природа постає мірилом людських цінностей.