Історія вивчення берегів морів та океанів на початку 20 століття

На початку XX ст. з’явилися узагальнені наукові праці, в яких розглянуто питання динаміки і морфології берегів. Теоретичне обґрунтування сформованих на той час уявлень про шляхи розвитку берега зробив У.-М. Дейвіс (1909) у вченні «про береговий цикл» (в іншому перекладі – В. Девіс). Стадії розвитку берега він проаналізував за тією ж принциповою схемою, що й інші геоморфологічні цикли. За основу цієї схеми взято поняття про структуру, стадію і процес. Проте, як зазначав К.К. Марков (1948), побудови У.-М. Дейвіса були узагальнювальними для розроблених ним схем, а також у механічному спрощенні розглянутих явищ.
У Нью-Йорку в 1919 р. вийшла відома монографія Д. Джонсона «Берегові процеси і динаміка берегової лінії». У ній детально розглянуто берегові процеси, динаміку берегової лінії, питання морфології берегової зони Світового океану, охарактеризовано різні типи берегів з погляду їхньої динаміки і стадійності розвитку. Ця книга – важливе узагальнення численного фактичного матеріалу з його теоретичним обґрунтуванням. Проте в питаннях термінології, класифікації берегів та аналізу берегових процесів Д. Джонсон залишився, по суті, на базі положень У.-М. Дейвіса та його вчення про стадійність розвитку рельєфу.
Після виходу в світ книги Д. Джонсона з’явилось чимало публікацій з досліджень, які поглиблюють окремі питання, порушені Джонсоном. Проте, незважаючи на великий обсяг фактичного матеріалу, у теоретичних положеннях Д. Джонсона нема чітких уявлень про особливості гідродинаміки берегової зони, про генезис акумулятивних берегових форм рельєфу, про нерозривний зв’язок між надводними і підводними формами та процесами. Цей недолік властивий і його послідовникам, які головним чинником переміщення відкладів на березі і підводному береговому схилі вважали не хвилі, а «берегові» течії, а хвилям приписували лише роль руйнування берегів. Цим «береговим» течіям приписували також переважання акумулятивних процесів у береговій зоні та формування таких форм рельєфу, як коси, пересипи тощо.
У XX ст. починається систематичне і детальне вивчення рельєфу берегів і дна Світового океану. В країнах Європи та Америки опубліковано узагальнені праці про береги, а також тематичні – про розвиток і динаміку берегів, берегові процеси, берегові форми. Надалі вчення про береги розвивалося по шляху зближення гідрології та геоморфології, гідротехніки та інженерної геології, а важливі наукові питання динаміки та морфології берегів вирішували комплексно. В цей час помітний внесок у вивчення берегів України зробили П.К. Божич, Б.С. Шустов, P.P. Виржиковський, H.A. Загоровський, А.І. Дзенс-Литовський, В.М. Янковський, І.П. Курило-Кримчак, Б.Ф. Добринін та ін. Отримано перші кількісні характеристики розвитку берегів України, складено спеціальні детальні карти морфології і динаміки берегової зони Чорного та Азовського морів.
Проте найбільшим узагальненням і важливим етапом у розвитку науки про морські береги була монографія В.П. Зенковича «Динаміка і морфологія морських берегів», яка вийшла в 1946 р. та перевидана в 1962 р. з доповненою та оновленою інформацією під назвою «Основи вчення про розвиток морських берегів». Найважливішим принциповим положенням, висунутим у цій монографії, було положення про те, що зміни дна на мілководді та зміни надводної частини берега – це єдиний процес, частини якого не можна розглядати незалежно одна від одної. Уперше В.П. Зенкович розробив теоретичні схеми руху наносів у береговій зоні й умови вироблення профілю рівноваги, запропонував оригінальну теорію утворення і класифікації берегів акумулятивних форм рельєфу, подав основи теорії еволюції берегової лінії.