Береги еолового розчленування і вулканогенні береги

Береги еолового розчленування

Відносно незначне поширення мають береги еолового розчленування, які належать до берегів аральського типу – дрібнобухтових, пов’язаних з еоловим розчленуванням прилеглої низовинної суші. Найчастіше вони формуються під впливом морської інгресії в пониження еолового рельєфу між ланцюгами пасом, барханів, дюн. Такі береги, зазвичай, складені піщаними і піщано-алевритовими відкладами. Для їхнього підводного схилу характерна незначна крутість (менше 0,005) і значна ширина. їхнє тривале існування пояснюється досить слабкою дією морського хвилювання і хвильових течій. Піщані пасма, горби, пагорбки, бархани, що виступають над рівнем моря, утворюють своєрідний візерунок дрібних островів, півостровів, проток і заток.
Вперше такий тип берега описано Л.C. Бергом на узбережжі Аральського моря-озера, тому його й названо аральським типом. Трапляються такі типи берегів на узбережжях Каспійського моря, на озері Балхаш, у Тендровській і Єгорлицькій затоках Чорного моря, на південному узбережжі Північного моря, а також у деяких лагунах Атлантичного і Мексиканського узбережжя США.

Вулканогенні береги

Береги, що пов’язані з вулканогенним типом первинного розчленування, формуються на узбережжях, коли інгресії моря зазнали території з вулканічним типом рельєфу. Цей тип рельєфу має яскраво виражені форми і характерні риси суцільних і віялоподібних застиглих лавових потоків, які утворюють уздовж берега миси і складні виступи. Внаслідок затоплення вулканічних кальдер та кратерів морськими водами формуються овальні, круглі чи напівокруглі затоки, хоча з часом вони зазнають значного впливу гідродинамічних, хімічних, біогенних, термічних процесів, що суттєво їх видозмінює. Такі береги простежуються на Азорських, Ліпарських, Гавайських, Антільських островах, в Ісландії, на східному узбережжі Камчатки тощо. Найтиповішими вулканогенними берегами вважаються береги Курильського архіпелагу (острови Ітуруп, Матуа, Онекотан, Саричева, Сімушир).
При затопленні грязевих вулканів, які легко розмиваються морськими хвилями, утворюються досить характерні, дуже довгі акумулятивні коси-стрілки на підвітряному боці вулканів, а на навітреному – бенчі, уламки корінних порід утворюють „сопочну брекчію», формуючи так званий щебінчастий бенч.