Ранги морфоструктур. Аналіз структур площинного типу

Під час досліджень морфоструктур виділяють різні види за рангами – глобальні (континентальні), субконтинентальні, регіональні, субрегіональні, локальні.

Глобальні (континентальні) морфоструктури мають площі, які відповідають великим частинам континентів. В їхній основі залягають геологічні структури першого порядку чи структури другого порядку великих розмірів. Наприклад, морфоструктури Східно-Європейської, ЗахідноЄвропейської, Західно-Сибірської рівнин, Східно-Сибірського плоскогір’я та ін. В основі згаданих морфоструктур є, відповідно, Східно-Європейська платформа, Західно-Європейська плита, Західно-Сибірська плита і Сибірська платформа, Альпійська, Карпатська гірські системи – складчасті споруди континентального рангу з покривно-насувною структурою.

Субконтинентальні морфоструктури – частини глобальних морфоструктур, які перебувають у прямому чи напівпрямому співвідношенні з геологічними структурами другого порядку. Субконтинентальними є морфоструктури Волино-Подільська, Придніпровська, Поліська, Причорноморська, Західні, Східні і Південні Карпати та ін.

Глобальні і субконтинентальні морфоструктури виділяють на дрібномасштабних гіпсометричних і топографічних картах, космознімках, 3d-моделях у ГІС з використанням тектонічних карт. Вони стають основою для виділення в їхніх межах морфоструктур нижчих порядків.

Регіональні морфоструктури виявляють на середньомасштабних матеріалах (1:1 000000 – 1:100 000). Це чітко виражені морфологічні неоднорідності в окремих субконтинентальних структурах. Вони можуть мати єдине простягання орогідрографічних елементів, більшу чи меншу розчленованість на фоні всього регіону, спільні риси додатних чи від’ємних форм тощо. У межах Волино-Подільської морфоструктури виділяють регіональні: Волинську, Мале Полісся, ЗахідноПодільську, Східно-Подільську і Балтську. В межах Східних (Українських) Карпат виділяють регіональні морфоструктури Скибових, Вододільно-Верховинських, Полонинсько-Чорногірських і Вулканічних Карпат.

Субрегіональні морфоструктури – це комплекси форм рельєфу, які мають морфологічну подібність, в основі яких є геологічні структури третього порядку, частини структур другого порядку, великі структурні блоки між глибинними розломами. Їх визначають, зіставляючи тектонічні, геологічні карти з топокартами, космознімками чи об’ємними ГІС-моделями. Відповідають масштабам 1:100 000 і більші. Простягаються до сотні кілометрів. У межах регіональної морфоструктури Західного Поділля виділяють субрегіональні структури Львівського плато, ГологороКременецького пасма, Опілля, Тернопільського плато, Придністерського плато, Товтрового пасма. В межах Скибових Карпат виділяють субрегіональні морфоструктури Бескидів, Горган і Покутсько-Буковинських Карпат. Субрегіональні морфоструктури можуть бути єдиним цілим або охоплювати структури нижчого порядку.

Локальні морфоструктури – мезоформи рельєфу зі схожими морфографічними чи морфометричними характеристиками, яким відповідають геологічні структури третього порядку або малі структурні блоки між тектонічними розломами різного рангу. Виявляють на матеріалах 1:50 000 і більші. Можуть простягатись на десятки та на кілька кілометрів. У субрегіональній структурі Опілля виділяють кілька локальних структур: Миколаївське, Перемишлянське, Бережанське, Придністерське Опілля. У морфоструктурах гірських областей локальні морфоструктури – це великі хребти (іноді міжгірські долини), що відповідають окремим тектонічним насувам чи складкам.

Якщо дослідження виконують у межах конкретного регіону, то можливий поділ морфоструктур на першого, другого, третього і т.д. порядків. Регіональна морфоструктура в цьому випадку стає морфоструктурою першого порядку, а локальним морфоструктурам присвоюють нижчі порядки. Наприклад, в Українських Карпатах виділяють морфоструктуру першого порядку Скибові Карпати, які сформувалися на Скибовому покриві. До морфоструктур другого порядку цього регіону входять окремі скиби – Берегова, Орівська, Сколівська, Парашки, Зелемянки і Рожанки. Морфоструктурами третього порядку є окремі хребти і поздовжні долини, в основі яких залягають окремі складки (луски) [40].

Аналіз структур площинного типу передбачає такі дослідження:

морфоструктурне районування території, під час якого виділяють морфоструктури різного рангу (з використанням тектонічних і топографічних карт чи об’ємних ГІС-моделей рельєфу);
визначення генезису та віку морфоструктур, ступеня успадкованості та історії розвитку (на підставі тектонічних, геологічних і палеогеографічних карт);
виявлення характеру співвідношень між рельєфом і геологічними структурами (використовуючи геологічні профілі, тектонічні карти). Одним із методів постає виділення на підставі тектонічних і топографічних карт різнорангових структур та осей складок, а також орогідрографічних елементів для аналізу їхньої узгодженості з цими структурами;
характеристика морфології рельєфу в межах конкретних морфоструктур (на підставі даних ГІС, картометричних вимірювань);
у складчастих областях: характеристика виражених у рельєфі складок – їхні види та параметри елементів (на основі 3d-моделей, космознімків); визначення тривалості стадій утворення гір; поступовий чи різкий характер переходів між стадіями, втілений у змінах умов формування рельєфу (польовими методами, за геолого-геоморфологічними профілями);
виділення форм та елементів рельєфу, які засвідчують прояви геологічних структур: закономірно впорядкованих вершин, хребтів, рисунка долинної мережі, урвистих ділянок схилів, різких ребер та уступів на схилах (використовуючи топокарти чи космознімки);
виявлення тектонічної обумовленості долин, уступів на схилі та виокремлення їх у межах різнорангових морфоструктур. Тектонічну обумовленість долин визначають за прямими їхніми відрізками в плані, вузькими долинами з крутими схилами у профілі. Тектонічну обумовленість уступів визначають, використовуючи зміщення по лінії уступу одновікових форм; контакту різновікових і різного походження порід; витриманості його простягання на великі відстані тощо. За топокартами та космознімками характеризують морфологічні особливості долин чи уступів, а за тектонічними картами визначають їхню відповідність зонам розломів;
виділення граней рельєфу, які свідчать про моноклінальне чи горизонтальне залягання глибинних структур (за даними ДЗЗ);
картографування кільцевих структур, з’ясування їхнього генезису, визначення форми (проста чи складна), розмірів і параметрів елементів (з використанням даних ДЗЗ).