Еоловий коразійний рельєф. Коразія

Еоловий коразійний рельєф формується під впливом вітрового потоку, насиченого піщаним матеріалом. Піщані зерна, вдаряючись на великій швидкості об поверхню експонованої міцної породи, вибивають виокремлені вивітрюванням частинки. Поступово руйнуючи виступи на поверхні породи, тверді частинки обточують, шліфують поверхню, утворюючи згладжені, заокруглені обриси оголених порід. Формуються скельні останці у вигляді окремих брил або скельні стінки з заглибленнями, нішами. Різна стійкість шаруватих товщ порід зумовлює те, що окремі ділянки таких останців більш обточені, звужені, більше вибиті. Розвиваються останці у вигляді шпиць, грибів, арок чи інших дивних форм (рис. 3.6.5).

 
Рис. 3.6.5. Скелі, обточені вітро-піщаними потоками (фото: www.nationalgeographic.com)

Скельні комплекси, утворені в епоху панування інтенсивних вітрів плейстоценових зледенінь, трапляються в Українських Карпатах. На північно-східному макросхилі Карпат поширені пісковикові скелі Бескидів і Покутсько-Буковинських Карпат. У Сколівських Бескидах виділяють більше десяти угруповань скель, серед яких Урицькі, Ямельницькі, Корчинські, Комарницькі, Розгірче, Межибродські, Тишівницькі, Кам’янка-Ключ, скелі Довбуша в с. Бубнище та ін. [8]. У Верхньодністерських Бескидах відомий Спаський камінь. Саме завдяки давнім процесам коразії та злущування матеріалу скелі мають таку гладку поверхню (рис. 3.6.6, а).

а

б

в
Рис. 3.6.6. Скелі у Бескидах:
а) Ямельницькі, висотою у 12-15 м (Стрийський р-н Львівської обл.);
б) Спаський камінь, висотою у 7-8 м (Старосамбірський р-н Львівської обл.);
в) форми коміркового вивітрювання на поверхні Урицьких скель (Сколівський р-н Львівської обл.)

У помірних і холодних широтах на поверхні скель трапляються ділянки коміркового вивітрювання у вигляді округлих невеликих ямок (рис. 3.6.6, б). Ці виїмки утворювалися внаслідок вибивання вітровим потоком не тільки дрібного матеріалу, а й менш зцементованого. Заглиблення могли формуватися завдяки розчиненню карбонатного цементу лишайниками, які оселялися на поверхні пісковиків [4]. Скелі зазвичай ускладнені тріщинами різного генезису – тектонічними, вивітрювання, нашарувань, бокового відпору [7].

Під час вивчення еолових коразійних форм описують

1. Параметри скель: висота, ширина основи і вершини, розміри окремих блоків. Абсолютні висоти поширення. Місцерозташування на схилі – у привершинній, середній чи придолинній частині (рис. 3.6.7). Експозиція схилів, на яких поширені скелі.
    
   Рис. 3.6.7. Експозиція схилів і поперечний профіль із розташуванням скель Спаський камінь у Верхньодністерських Бескидах, виконані в ArcGIS
2. Морфологічний різновид скель. За формою виділяють шпилеподібні, пасмоподібні, аркові та скелі складних форм.
   Шпилеподібними є такі різновиди скельних останців:
   • вежа – скеля, площа поперечного перерізу якої від основи до вершини практично незмінна;
   • шпиця – скеля, площа поперечного перерізу якої зменшується з висотою;
   • голка – різновид шпиці з вузькою загостреною вершиною;
   • гриб – скеля, площа поперечного перерізу незмінна або зменшується, а вершина в кілька разів ширша за основу.
   Пасмоподібні скельні виходи такі:
   • ребра (стіна, огорожа, брама) – пасмоподібна форма, висота якої більша за ширину основи. Визначення різновидів – стіна, брама залежить від довжини форми та розчленування на окремі брили (рис. 3.6.8);
   • стіл (блок) – кубоподібна форма, висота та ширина якої приблизно однакові;
   • плита – видовжена форма, ширина основи якої більша за висоту.
   
   а
   
   б
   Рис. 3.6.8. Типи скель:
   а) пасмоподібний, різновид ребра (с. Ямельниця);
   б) шпилеподібний, різновид вежа та справа – різновид стіна (с. Урич)

   Аркові скелі – різновид скель із подвійною основою і вершиною у вигляді вузького дугоподібного перекриття. В Карпатах існують дугоподібні елементи на поверхні скель. Найбільше поширені у штаті Юта (США) у національному парку Арки.

   Складні форми скель мають різні опуклі та ввігнуті елементи, скупчення різновеликих уламків, скельні останці невизначених чудернацьких форм (наприклад, у вигляді корабля [22]).

3. Форма привершинної частини скелі: гостра, куполоподібна, плоска, “комин на даху”, складна. За формою основи: мури (з “прямокутною” основою), вежі (з “квадратною” основою) та інші, що не підходять до жодного типу [25].
4. Характер поширення: одиночні чи скупчення форм (група скель – два і більше скельних останці або скельних виходів; комплекс скель – кілька груп скель, поширених у певній місцевості).
   За поширенням групи скель виділяють:
   • лінійного,
   • дугоподібного,
   • кільцевого,
   • компактного,
   • розсіяного простягання.
   Розрізняють скельні групи не відірвані (стіна, вежа) та відірвані від основи (блок і скупчення блоків) [23].
   У скельній групі чи комплексі виокремлюють еволюційні ряди скельних останців. Наприклад, стіна → огорожа → вежа → шпиця → блок. Визначають ступінь їхньої денудованості.
5. Вік і геохронологічна послідовність формування скель.
6. Належність скельних порід до конкретного стратиграфічного горизонту.
7. Потужність верстви порід, до яких приурочені скелі, їхній напрям простягання та характер залягання. Потужність оголень порід.
8. Літологічний і гранулометричний склад порід, які становлять скелі. Їхній колір. Склад цементу [7].
9. Характеристика тріщин.
10. Різні знаки на поверхні скель.