Орієнтування під час польових маршрутів

Польові дослідження передбачають вивчення рельєфу, його геологічної структури та проявів морфодинамічних процесів під час безпосереднього обстеження об’єктів на місцевості. Дослідження виконують у формі виходів на маршрути, які проходять за визначеними на підготовчому етапі напрямами. Тривалість походів залежить від складності рельєфу та детальності опису намічених точок спостереження.

На підготовчому етапі дослідницька група намічає схеми маршрутів обстеження території – лінійні, кільцеві чи радіальні. Маршрути прокладають так, щоб врахувати характерні й унікальні форми чи елементи рельєфу. Наприклад, характерними формами для карстового рельєфу є лійки, блюдця, западини, сліпі долини, колодязі, а унікальні – стовпи скельних порід у глибоких лійках, розчленованих поверхневими водами, ерозійні промивини у днищах сліпих долин, обвали на стінках карстових лійок тощо.

Передбачають рух по головному маршруту всієї групи, також радіальні виходи частини групи для обстеження прилеглої території. Швидкість руху дослідників у середньому на рівнині 3,5-4,5 км/год, в горах під час підйомів – 1,5-2 км/год. У середньому вдень проходять 10 км із зупинками біля відслонень порід і форм рельєфу. Вибір шляху визначає рельєф, рослинність і наявність стежок.

Після кількагодинного ходу визначають своє місцезнаходження на карті. Вміння орієнтуватися має важливе значення, особливо під час проходження незнайомою місцевістю і за поганої видимості.

Способом орієнтування на місцевості є використання супутникової системи глобального позиціонування (GPS). Така система працює завдяки 24 американським супутникам, які розташовані на навколоземній орбіті на висоті приблизно 17 500 км і щодня, як мінімум двічі, облітають земну кулю. Ці супутники контактують із портативним пристроєм (GPS-навігатором), визначають його точні координати, які відображаються на дисплеї у зручній для користувача формі. Системі потрібен сигнал лише трьох супутників для визначення точного місцезнаходження об’єкта на планеті. Цей спосіб називається двовимірним визначенням або 2D. Якщо контактувати з чотирма і більше супутниками, то можна отримати набагато більше інформації щодо положення, зокрема, можна визначити, висоту знаходження над рівнем моря, швидкість пересування, перешкоди на шляху тощо. Таке визначення називається тривимірним або 3D.

Сучасні GPS-приймачі мають до 25 каналів, тобто одночасно можуть контактувати з великою кількістю супутників, що дає змогу швидко орієнтуватися на земній поверхні. У пам’ять таких пристроїв записують детальні електронні карти території, яку вивчають. Дослідники отримують підстави, щоб контролювати траєкторію та напрям свого руху, попередньо планувати маршрут, записувати його у пам’ять пристрою, щоб стежити за правильністю пересування. Такі пристрої надзвичайно корисні для подорожування у горах, по незнайомій місцевості, а особливо у разі втрати орієнтування.

Отримавши координати точок свого місцезнаходження на GPS-приймач, зазначають їх на карті. Це можна робити на паперовій роздруківці карти, а також безпосередньо вводячи координати точки у геоінформаційну програму з наперед підготовленою геокодованою великомасштабною топокартою.

GPS-пристрої часто відповідають на питання “де перебуваємо” і “який маршрут пройшли”, проте не дають відповіді на питання “куди йти?”. Тому треба вміти орієнтуватися за реальною картою та компасом.

Спочатку орієнтують карту. Її кладуть горизонтально, ставлять на неї компас і повертають разом з компасом так, щоб напрям стрілки компаса збігався з меридіаном. Напрям магнітної стрілки не точно збігається з напрямом на географічний полюс, а має деяке відхилення, яке пов’язане з наявністю у Землі магнітного полюса. Його називають магнітним схиленням¹ (рис. 4.5.1). Для більшої частини України характерне східне схилення, яке не перевищує 7°, лише від меридіана у 24° на захід маємо західне схилення. В Українських Карпатах на схід від цього меридіана напрям на магнітну північ буде майже +2,5°. Тому під час орієнтування карти з врахуванням магнітного схилення в цьому районі компас треба повернути вправо так, щоб північний кінець стрілки збігався з позначкою “2,5” на лімбі. Тоді вісь лімба північ-південь (С-Ю) пройде через істинний географічний меридіан і компас буде точно орієнтований за сторонами горизонту. Можна ігнорувати магнітне відхилення, якщо воно менше точності компасу – це здебільшого 3° [3].

¹ Магнітне схилення суттєво відрізняється залежно від географічного положення району подорожі, може досягати величини 10-20° і мати різний знак. Якщо магнітне схилення східне, то його підписують на топокартах зі знаком “+”, якщо західне “–“. Нагадаємо, Північний магнітний полюс переміщається в північно-північно-західному напрямі зі швидкістю близько 25,7 км/рік. Розрізняють вікові, річні та добові зміни магнітного схилення. Протягом століть магнітне схилення, досягнувши певної межі, починає змінюватися у протилежному напрямі. Період вікових змін магнітного схилення становить близько 500 років. Річні зміни це саме ті, швидкість яких зазначена на топокартах. Магнітне схилення робить два коливання також протягом доби.

Рис. 4.5.1. Повернення компаса на величину магнітного схилення +9° [2]

Орієнтування в польових умовах можливе за Сонцем, Сонцем і годинником, Місяцем, Полярною зіркою. Використовують також природні ознаки – мурашники майже завжди розташовані на південь від найближчих дерев, пнів і кущів; просіки у великих лісових масивах зазвичай прорубують майже строго по лінії північ-південь і схід-захід; мохи та лишайники покривають об’єкти з північної сторони; в жарку погоду на стовбурах сосен і ялин смола більше накопичується з південної сторони та ін. Ці ознаки допомагають лише приблизно визначити сторони горизонту і стають додатковим засобом орієнтування [1].

Після визначення сторін горизонту, вираховують своє місцезнаходження. Для цього впізнають на місцевості і на карті два-три об’єкти. Предмети-орієнтири бувають трьох типів:

точкові – вершини, пункти геодезичної мережі, вежі, сакральні споруди в населених пунктах, місця злиття приток, перетини доріг тощо;
лінійні – шляхи сполучень, ріки, канали, просіки, лінії електропередач, трубопроводів, берегові лінії та ін.;
площинні – озера, болота, лісові галявини, забудова тощо.

Не змінюючи орієнтування карти, почергово візують лінійкою на об’єкти, повертаючи її біля умовного знака орієнтира. Перетин візирних ліній виявить точку розташування дослідника. Під час проходження маршруту періодично звіряють своє місцезнаходження з картою, і навпаки, розпізнають на місцевості об’єкти, зображені на карті.

Нерідко під час радіальних виходів по бідній на орієнтири місцевості чи бездоріжжі, дотримуються руху за азимутом. Рухаючись, треба точно витримувати заданий напрям і стежити за магнітною стрілкою компаса, щоб її північний кінець був проти нульового ділення на лімбі. Рух має відбуватись точно в напрямі, визначеному візирним приладом, особливо під час руху в лісі, де невидно основних орієнтирів, тому треба частіше перевіряти установку компасу. Під час обходження великих перепон (озер, боліт), щоб не збитися з правильного напряму, викреслюють шлях огинання з кутами та довжинами поворотів. Азимут використовують у випадку, коли доведеться повертатись у вихідну точку тим самим шляхом. Для визначення зворотного азимуту треба додати до прямого азимуту 180°, якщо він менший за 180°, або відняти 180°, якщо прямий азимут більший за 180°.

Якщо дослідники збилися зі шляху і не можуть знайти своє місцезнаходження на карті, то треба повернутися до попереднього орієнтира або йти вздовж напряму падіння долинних форм – балка приведе до малої річки, яка впадає у більшу річку, де можуть бути поселення чи примітні об’єкти.

Запитання для самоперевірки знань

Що таке GPS? Для чого її використовують?
Як орієнтують карту за компасом?
Які природні орієнтири Ви знаєте?
Що таке рух за азимутом?

Бібліографія

Обручев С.В. Простейшая ориентировка в пространстве и времени / С.В. Обручев // Справочник путешественника и краеведа. – Москва: Государственное издательство географической литературы, 1950, Т. 2. – С. 551-580.
Кривошеєв А.М. Визначення сторін горизонту, магнітних азимутів за допомогою компасів / А.М. Кривошеєв, А.І. Приходько, В.М. Петренко, Р.В.Сергієнко // Військова топографія: навч. посібн. – Суми: вид-во СумДУ, 2010. – 281 с.
Лозинський В. В. Топографічні знімання ділянок місцевості: навч.-метод. посібн. / В.В. Лозинський. – Львів, 2012. – 116 с.