Геологічна структура Африки. Основні етапи формування материка

Геологічна структура Африки нескладна і монолітна. В основі значної частини материка лежить Африканська платформа, складена кристалічними, метаморфічними і виверженими породами докембрію. В палеозої і більшій частині мезозою платформа, ймовірно, входила до складу гіпотетичної Гондвани.

З північного заходу і півдня докембрійський цоколь Африки оконтурюють герцинські складчасті структури. На півдні вони утворюють Капські гори, на північному заході – внутрішні зони Атлаських гір. Північні ланцюги цих гір є єдиними на материку альпійськими складчастими спорудами.

Африканська платформа складається з декількох блоків, з’єднаних рухомими тектонічними зонами, вздовж яких ще в докембрії закладалися глибинні розломи. Складчастості на межі архею та протерозою (в т. ч. байкальська) консолідували блоки в платформенний масив, але тектонічні рухи вздовж складчастих зон (скиди і розломи) тривали аж до кайнозою, а в окремих районах (зона Східно-Африканських розломів) і по сьогодні супроводжуються вулканізмом і землетрусами.

Платформа ускладнена синеклізами й антеклізами, що були закладені ще в докембрії, але сучасні обриси набули внаслідок неотектонічних рухів.

Осадові відклади (континентальні та морські) покривають близько 2/3 площі платформи. Особливо широко вони розповсюджені в Сахарі та Судані, що дає підстави виділяти цю частину платформи в Сахаро-Аравійську плиту (Середземноморський регіон Африканської платформи). Решта платформи складена переважно докембрійськими породами, що виходять на поверхню: Південно-Африканський щит (Гондванський регіон). Межа між плитою і щитом проходить від Гвінейської затоки до Аденської.

Сахаро-Аравійська плита

Сахаро-Аравійська плита (Середземноморський регіон, або Сахаро-Суданська плита) в палеозої і мезозої неодноразово затоплювалася морями. У ранньому палеозої внаслідок морських трансгресій у північній та західній Сахарі формувалися морські відклади. До початку кам’яновугільного періоду море значно скоротилося за площею та відступило після слабкого прояву каледонської складчастості, в результаті якої нажньопалеозойські відклади були зім’яті в пологі складки та розбиті скидами. У східних і центральних районах Сахари та Судані в палеозоймезозої переважно зберігався континентальний режим розвитку та формувалися нубійські пісковики.

Герцинський оргенез (девон-тріас) проявився в Атласі, Регібатському та Туарезькому (Ахаґґарському) щитах. Дальше загальне підняття регіону призвело до формування осадових товщ континентальної проміжної серії. В юрі море займало тільки території Єгипту та східного Судану. Починаючи з крейди (ймовірно у зв’язку з розколом Гондвани), відбулося занурення крупних блоків платформи в районі Гвінейської затоки. Море затопило західне узбережжя (по давніх грабенах Нігеру і Бенуе проникло аж до Туарезького щита) та північну частину материка. Таким чином у крейді більша частина Сахаро-Аравійської плити перебувала під водою, відкладалися вапняки, пісковики та потужні пласти глин. З початку кайнозою почалася морська регресія, і в голоцені море повністю відступило з цієї території.

У кінці неогену до герцинського цоколя Атласу причленувалися альпійські хребти Ер-Ріф і Телль-Атлас. Платформенна частина зазнала коливних рухів: були припідняті Регібатський, Туарезький і Нубійсько-Аравійський щити, а в осьовій зоні останнього внаслідок розколів сформувався грабен Червоного моря. Підняття щитів сформувало гірський рельєф у його сучасних обрисах, а на вершинах Ахаґґару і Тібесті, а також в окремих районах Лівії та Судану, покривні лави (базальти) і виверження центрального типу перекрили кристалічний цоколь вулканічними плато і конусами. В осадових товщах ерозійні процеси виробили куестові пасма та структурні уступи. Сформувалися сучасні обриси синекліз – крайової Синегальської, внутріплатформенних Чадської, Білого Нілу й Араван-Тауденні, в яких формувалися неоген-четвертинні континентальні відклади.

В Атлантичному океані по лініях розломів північно-східного простягання сформувалися острови Мадейра, Канарські, Зеленого мису, Сан-Томе, Біоко та ін. У четвертинний період утворилася Гібралтарська протока і занурився Тунісько-Сицилійський сухопутний міст, що ізолювало Африку від Європи.

Південно-Африканський щит

Південно-Африканський щит (Гондванський регіон) після докембрійських складчастостей, унаслідок чого він став монолітним, довгий час залишався припіднятою областю та пенепленізувався (Гондванський пенеплен). Вирівнювання поверхні супроводжувалося накопиченням у прогинах континентальних відкладів потужністю до семи кілометрів. У Південній Африці ці відклади об’єднуються в Капську систему (нижньопалеозойську), Кару (верхньопалеозойську і мезозойську) та Калахарі (палеоген-неогенову).

З початку палеозою вздовж південного краю платформи розвивалася геосинкліналь, на мілководді якої формувалися відклади Капської системи, зім’яті в складки в тріасі герцинським орогенезом. При піднятті Капських гір був закладений передовий прогин, який розвинувся в синеклізу Кару. Від карбону до юри в ній накопичився потужний шар різнофаціальних відкладів потужністю до семи кілометрів. Він включає валунні глини кам’яновугільного періоду, що свідчить про потужне зледеніння. Верхньопалеозойське зледеніння було не тільки на півдні африканського ядра Гондвани, але і в її екваторіальних районах, та поширювалося з кількох центрів – гірських масивів і кряжів висотою від 1000 до 3500-4000 м.

З кінця палеозою підняття Південноафриканського щита посилилося, а в пермський період уздовж східної його окраїни пройшли розколи, що заклали грабен Мозамбіцької протоки та відділили Мадагаскар. У тріасі морські трансгресії захопили східне узбережжя, в крейді затопили півострів Сомалі, фундамент сучасного Ефіопського плоскогір’я, Капські гори, узбережжя Анголи та затоку Біафра. В юрі по розломах Драконових гір виливалися базальтові лави потужністю до двох кілометрів.

Північна частина Південно-Африканського щита в межах улоговини Конго за особливостями геологічної будови та історії розвитку є перехідною областю до Сахаро-Аравійської плити. З кінця палеозою вона відзначалася більшою рухомістю, тому в мезозої двічі затоплювалася мілководними морями.

У кайнозої відбулося декілька фаз підняття крайових зон платформи з Капськими горами включно, формується система розломів Ефіопського плоскогір’я і Східної Африки (Східноафриканська система розломів, до якої належать Ефіопський, Західний (Альберта) та Кенійський (Центральний або Грегорі) рифти). Ці розломи закладалися вздовж осьових зон Еритрейської та Східноафриканської антекліз і по їхній лінії виникли складні системи грабенів. Ефіопське плоскогір’я було залите лавами, лавові покриви поховали давню основу західної та центральної частини Східноафриканського плоскогір’я. Сформувалися потужні вулканічні конуси Кіліманджаро, Кенії та ін., по лінії розломів на висоту понад 5 тис. м піднявся горстовий масив Рувензорі. Значні розломи формувалися вздовж Африканського узбережжя і призвели до перекриття базальтами Мадагаскарського цоколя та утворення Маскаренського та ін. архіпелагів. Розломи Гвінейської затоки північно-східного простягання сформували низку вулканічних островів, а їхнє продовження на материку – діючий вулкан Камерун, лавові виливи та вулканічні куполи в горах Адамова, Тібесті та Ахаґґар.

Підняття материка призвело до активізації ерозії у гумідних регіонах і процесів фізичного вивітрювання та гравітації в аридних. Ці процеси тривали до міоцену та сформували обширні поверхні вирівнювання – Африканський пенеплен. Над ним місцями вивищувалися вцілілі поверхні Гондванського пенеплену.

Ерозійний цикл четвертинного періоду продовжив розчленування материка, що особливо помітно у врізах долин великих рік.

У плейстоцені в Африці було декілька епох вологого і прохолодного клімату, що чергувався з епохами ксеротермічними. Коливання клімату значно вплинули на формування рельєфу, розвиток гідромережі, на розміщення ґрунтово-рослинних зон. Природна зональність на африканському материку набула властиві їй особливості тільки наприкінці плейстоцену зі встановленням сучасних кліматичних умов.