Внутрішні води Африки. Особливості сучасної гідромережі. Річки Африки. Ніл і Конго

Особливості сучасної гідромережі

Для Африки характерний значний річний стік (5390 км²), за об’ємом якого вона поступається тільки Євразії та Південній Америці. Водночас середній шар стоку становить всього 180 мм, нижчим він є тільки в Австралії та Антарктиді. Розподіл шару стоку залежить від кліматичних характеристик (кількість опадів, температури) і підстилаючої поверхні (рельєф, літологія, ґрунти, рослинність), та є нерівномірним. Найбільші його значення (1000-1500 мм в рік) спостерігають у районах надлишкового зволоження складених кристалічними породами та латеритними корами (північно-західне узбережжя Гвінейської затоки, східні схили Мадагаскару), в улоговині Конго шар стоку становить 500-600 мм, а на північ і південь від екватора з наростанням сухості клімату він знижується до 50 мм і менше (Сахара, Калахарі), в субтропіках шар стоку збільшується до 200 мм (західні схили Атласу).

Формування сучасної гідромережі Африки проходило з кінця неогену і початку четвертинного періоду на фоні неотектонічних піднять крайових блоків материка та встановлення сучасних кліматичних умов, тому для сучасних рік характерне чергування ділянок давніх, пологих, профілів русла з широкими долинами і молодих, крутих, профілів з вузькими долинами. Такий характер гідромережі зумовлений чергуванням ерозійних циклів, що призвело до перехоплення молодими річками, закладеними на схилах плато, давніх вироблених річок. Сліди перехоплень відображені у вигинах великих рік (Конго, Нігера), численних порогах (Лівінгстона, Стенлі) і водоспадах (Вікторія). Внаслідок аридизації клімату зменшувалися або щезали прісноводні озера, що розміщувалися в північній частині улоговини Калахарі, в улоговині Конго, в Східній Африці, в улоговині Ель-Джоф (Сахарське море), Центрально-Суданській улоговині (пра-Чадське озеро).

Континентальний вододіл Африки проходить уздовж її східної і південно-східної підвищеної частин, тому до басейну Атлантичного океану належить майже 51 % площі (в т. ч. до Середземного моря – 15 %), Індійського океану – 18,5 %. Великі площі займають області внутрішнього стоку (Сахара, улоговини грабенів Східної Африки, Абіссінський грабен, улоговина Афар, західна частина улоговини Калахарі) – понад 30,5 %. Основний зовнішній стік здійснюють п’ять рік – Конго, Ніл, Нігер, Замбезі, Оранжева, басейни яких займають третину площі материка.

Ріки Африки

Майже всі ріки Африки мають дощове живлення, менше – підземне чи ґрунтове (транзитні ріки). Снігове та льодовикове живлення отримують тільки ріки, які починаються в горах, що піднімаються вище снігової лінії. За характером живлення та стоку ріки поділяють на типи:

екваторіальний тип характеризується дощовим живленням і рівномірним стоком протягом року;
суданський (субекваторіальний) з переважанням дощового живлення та літнього-осіннього стоку;
сахарський (пустельний), до якого належать тимчасові та епізодичні водотоки (ваді, уеди);
середземноморський – з дощовим і частково сніговим живленням та переважанням зимового стоку;
мусонний з рівномірним розподілом стоку і незначним літнім максимумом.

Переважно ріки мають значні сезонні коливання стоку. Для великих рік Африки характерний складний гідрологічний режим. Ріку Ніл вважають найдовшою рікою світу – 6671 км. Її витоком є р. Кагера, що починається на Східно-Африканському плоскогір’ї та впадає в оз. Вікторія. Витікаючи з озера, ріка (називається вже Вікторія-Ніл) утворює серію порогів і водоспадів тепер затоплених унаслідок будівництва греблі електростанції. Далі Вікторія-Ніл впадає в мілководне оз. Кьюґа, перетікає через нього, тече на північ та повертає до оз. Альберта. На цій ділянці багато порогів, що сформувалися на крайовому уступі Західного рифту, найбільший з яких Мерчісон. При впадінні в оз. Альберт (Мобуту-Сесе-Секо) ріка втрачає швидку течію та формує широку дельту. Північніше від цієї дельти з озера витікає р. Альберт-Ніл, яка нижче по течії називається Бахр-Ель-Джебель (гірська ріка). Вона входить у Східносуданську (Білого Нілу) улоговину, зменшує швидкість течії, розбивається на багато рукавів і протікає через великі болота. Тут вона приймає притоки Бахр-ель-Газаль та Собата, та отримує назву Бахр-ель-Аб’яд (Білий Ніл). Після впадіння Голубого Нілу (витікає з оз. Тана) ріка вже має назву Ніл. Вниз по течії він врізається у кристалічний фундамент Сахаро-Аравійської плити і має порожисте русло. На цьому відтінку він приймає свою останню притоку Атбару і в широкій долині тече на північ. Впадає в Середземне море формуючи величезну дельту, розміром з Кримський півострів. Стік Нілу складається зі стоку Собату, Голубого Нілу, Атбари (84%) та Білого Нілу (16%). Білий Ніл втрачає половину вод на випаровування в болотах Суда, котрі зарегульовують його стік. Стік Голубого Нілу, Собату й Атбари характеризується різким сезонним коливанням з літнім максимумом. У нижній течії Нілу максимум витрат спостерігається в серпні-вересні.

Ріка Конго (Заїр) найповноводніша (середньорічний стік становить 1414 км³) ріка Африки, оскільки протікає в Південній і Північній півкулях та двічі перетинає екватор. Витоками Конго вважають річку Луалабу, або її притоку Чамбеші (Калунґа), що витікає неподалік від південного берега оз. Танганька. Ця ріка з’єднує озера Банґвеулу та Мверу, де називається Луапула, витікаючи з Мверу під назвою Лувуа впадає в Луалабу. Враховуючи витік Луалаби, довжина Конго становить 4320 км, а Чамбеші – 4700 км.

У верхній течії Конго, Луалаба та її притоки перетинають плоскогір’я і плато та характеризуються чергуванням виположених давніх ділянок русла (до них належить і р. Лукуґа, якою відбувається стік із оз. Танганьїка) з порожистими, а, прориваючись крізь кристалічні породи вузькою ущелиною Порт-д’Анфер, формує серію порогів і водоспадів. Поблизу екватора ріка спускається з крайових уступів в улоговину Конго, утворюючи водоспади Стенлі і далі спокійно тече в широкій долині під назвою Конго (Заїр). Її русло формує низку озероподібних розширень (пулів), розділених звуженими ділянками. У середній частині течії ріка приймає свої найбільші притоки: праві – Арувімі, Убанґі та ліві – Ломамі, Лулонґа та Касаї (Ква). У нижній течії, прорізаючи кристалічні масиви Південногвінейської височини, Конго знову утворює серію порогів і водоспадів (близько 70), об’єднаних під загальною назвою водоспадів Лівінґстона. На узбережній низовині при впадінні в Атлантичний океан формує глибокій естуарій. Гідрологічний режим характеризується рівномірними витратами води протягом року з двома незначними піками, обумовленими розміщенням басейну в екваторіальному кліматі та субекваторіальному кліматі обох півкуль. Північні притоки приносять основну масу води в Конго з березня по листопад, витрати повільно зростають і досягають свого максимуму в жовтні-листопаді. Другий максимум, значно більший, пов’язаний з дощовим періодом у південній півкулі, настає в лютому-березні.