Рельєф Львівської області. Подільська височина

Подільська височина розташована в центральній частині області (співпадає з південною окраїною Східно-Європейської плити) створюючи своєрідний пояс. Північна межа височини виражена уступом, що тягнеться від Рави-Руської до Львова, Романова, Золочева, Олеська Підкаменя, Кременця.

Цей уступ (як і сама височина) продовжується на північний захід у Польщі і на північний схід — у Рівненській області.

Північно-західний відрог оформився як майже окрема височина — Розточчя;
вздовж північного уступу Поділля виділяються пасма Гологорів, Вороняків, а за межами Львівської області — Кременецьких гір;
від цих високих пасм до півдня Поділля поступово знижується, але й тут можна виділити частини з більшою чи меншою розчленованістю, залісненістю, переважанням крутіших чи пологіших схилів, шириших чи вужчих привододільних поверхонь і долин рік.

Всі відмінності обумовлені тектонічно, бо Поділля розбите густою сіткою тектонічних тріщин, що привели до виділення блоків з різною інтенсивністю вертикальних рухів.

В цілому, вся територія Поділля зазнає сучасних неотектонічних підіймань, що спричинилося тут до формування глибокої річкової і яркової сітки. Разом з тим, наявність у системі геологічних відкладів твердих пластів пісковиків і вапняків, що залягають на кількох рівнях з інтервалом 20-30 м поміж м'якими шарами (пісковими) стала основною причиною виникнення тут специфічного і разом з тим характерного для Поділля і більшості височин центру Східноєвропейської рівнини рельєфу: ступінчасто-ярусного. Верхні рівні, що захищені («бронюються») вапняками, утворюють іноді майже плоскі, а переважно, хвилясті привододільні поверхні. «Бронюючі» пласти, що розташовані глибше стали причиною формування виположених привододільних поверхонь і ступеней нижчих рівнів, що відповідають висоті залягання цих пластів. Між цими рівнями схили, як правило, мають більшу крутизну. Досить часто трапляються ситуації, коли ступінчастість схилів майже не проявляється, але розташування вододілів на певних висотних рівнях — типове явище. Саме через наявність вододіл в на різних рівнях створюється враження ланцюгів гірських хребтів. Напевно, це і привело до виникнення терміну «горбогір'я», який вживається для характеристики рельєфу західної частини Поділля, а часткової для Опілля.

Розточчя

Розточчя вважається північно-західним відрогом Подільської височини. Воно виразно виділяється на фоні навколишніх нижчих рівнів як горбогірна гряда шириною 15-30 км і довжиною біля 60 км. За межами України Розточчя продовжується ще на 110 км в межах Польщі. Під Розточчям залягає Львівський палеозойський прогин, що дозволяє назвати таке поєднання (прогин в глибоких пластах і випуклість в сучасному рельєфі) інверсійним рельєфом.

Назва «Розточчя» пов'язана з проходженням тут вододілів, що розділяє річки басейнів Сяну (західні схили) і Західного Бугу (східні схили), води яких пізніше знову «зустрічаються» у Віслі. Крім того, в південній частині Розточчя проходить і Головний Європейський вододіл, що розділяє води між північним (Балтійським) та південним Чорноморським басейнами.

Найвищі точки Розточчя зосереджені в південній його частині: г. Булава (397,3 м) та ще 15 вершин з висотами коло 390 м біля сіл Фійна, Майдан, Дубровиця. Відносні висоти коливаються в межах 50-100 метрів: найбільші з них зосереджені в південно-східній частині, зокрема, в межиріччях Млинівки і Брюховичанки, Млинівки і Старої, Старої і Верещиці і, особливо, в басейні р. Фійна. Тут яри врізаються дуже глибоко, крутизна їх схилів може досягати 45-50°. З просуванням по Розточчю на захід та північ характер рельєфу змінюється появляється плавність переходу від верхніх до нижніх рівнів, яри мають не V-подібну (як на сході і на південному сході), а U-подібну (коритоподібну) форму. З'являються останцеві підвищення з плоско-опуклими поверхнями і ступінчастими схилами. Такі зміни в характері рельєфу пов'язані перш за все з специфікою поверхневих відкладів Розточчя: східна, особливо, південно-східна його частина перекрита «плащем» лесовидних суглинків товщиною 1-10 м. Саме в цих товщах добре розвиваються V-подібні яри; на західній частині лесовидні суглинки практично відсутні, а тому ерозійні врізи тут розвивають у пісках, які не підтримують «гострих» форм.

У північно-західній частині Розточчя появляються підвищення з близьким до поверхні заляганням мергелів, що також впливає на появу «згладжених» форм рельєфу.

Своєрідними та екзотичними елементами рельєфу можна назвати скельні виступи (іноді з потужністю 3-5 м) пісковиків на крутих схилах та кар'єри пісків, пісковиків і вапняків, де добре видно шари порід, з яких складене Розточчя (кар'єри с. Бірки, Ясниська, Лозино, Шкло, Дев'ятир). В розширеннях річкових долин трапляються дюни.

Додамо також, що окраїнні смуги Розточчя розвиваються в залежності від величини перепаду до сусідніх рівнин та від ерозійної активності водних потоків, що на них виходять. Так, річки басейну Західний Буг можна вважати більш агресивними, бо вони врізаються далеко в Розточчя і, крім того, окраїнна смуга височини виявляється розмитою, розчленованою, навіть змитою, а уступ відсуненим відступаючою ерозією. У зв'язку з цим оформилася перехідна смуга, що втратила горбогірний (розтоцький) характер.

Подібні процеси спостерігаються і на західній межі Розточчя, але виражені набагато слабше.

Науково не вирішеною є проблема встановлення південної межі Розточчя, зокрема, в околицях сіл Мальчиці, Кожичі і м. Львова з його Високим Замком, Винниківським Лісом, Сиховом, які також пропонують відносити до Розточчя.

Гологори

Гологори простягаються вузьким пасмом вздовж північного уступу Поділля на ділянці від сіл Гринів і Романів до м. Золочева і с. Плугова. Південна межа Гологір протягується по долинах субширотних розгалужень витоків рік, що течуть до півдня.

Саме в межах Гологір розташований найвищий пункт Подільської височини — г. Камула – 471 м. Більшість найвищих поверхонь досягають висот 450-460 м. Характерними тут є глибоко врізані яри і балки, круті схили і плоско-випуклі привододільні поверхні. Вздовж північного уступу до Малого Полісся можна спостерігати цілий ряд відокремлених горбів: високих, крутосхилих, що за своєю будовою аналогічні Гологорам. Це дає підставу твердити, що подільський уступ відступаючою ерозією відсунутий до півдня, а горби, що стоять вздовж уступу є залишками і свідками колишнього розташування уступу.

Вороняки

Вороняки — подібне пасмо, що простягається вздовж північного уступу Подільської височини від с. Підлисся і м. Олесько до м. Почаїв. Абсолютні висоти тут менші (400-440 м), а схили плавніші. Більшість річкових долин відкриті до півдня і скаладають «віяло» витоків р. Серет. У західній частині Вороняків закладена долина верхів'я р. Західний Буг, що тече до північного заходу.

Південніше Гологір і Вороняків Подільська височина поступово знижується до півдня і всі долини рік, що тут заклалися, також течуть до півдня — до Дністра.

У межах Львівської області ці частини називають: західну – Стільським, центральну – Бібрським, східну – Перемишлянським горбогір'ями. Абсолютні висоти коливаються від 260 в долинах рік до 405 на вододілах. Основні долини мають меридіональне простягання, а бокові — північний захід — південний схід, що явно вказує на тектонічну причину їх закладання. Характерними є також короткі, але глибоковрізані яри.

Південніше лінії вздовж м. Новий Розділ — с. Юшківці — с. Баківці — с. Нові Стрілища абсолютні висоти знижуються до 325-280 м, рельєф стає ще м'якший, що стало причиною суцільного вирубування лісів і розорювання схилів. Саме для цієї території вдалою назвою може бути Опілля. Характерними тут є добре вироблені, широкі, часто перезволожені долини і хвилясті межиріччя, розчленовані неглибокими ярами та улоговинами стоку.