Канівський заповідник

Канівський заповідник

Найбільше враження на всіх, хто приїздить у Канівський заповідник, справляє напрочуд дивний рельєф навколишньої місцевості. Побачене тут раптово переносить нас з рівнини у справжнісінькі гори. Округлі їх вершини то тут, то там розкинулись пасмами-ланцюгами, які прямують на схід і кручами спадають до Дніпра. А серед них — глибокі яри та провалля.

Гори з такою назвою не позначені на картах. Однак, відвідавши Канів, переконуєшся, що вони насправді існують. Окремі з них стали історичними, наприклад, всесвітньо відома Тарасова гора, на якій поховано великого сина українського народу Тараса Шевченка. Поруч з нею височить оригінальна за своєю геологічною будовою гора, засаджена берізками. Нижче по Дніпру розташовані гори Скіфських городищ: Мар'їна, Княжа, Пластунка... З їх вершин добре видно панораму величної греблі гідроелектростанції. Вище греблі, скільки зір сягає, видніється широчінь Канівського водосховища, над яким кручами звисають Бучацькі й Трахтемирівські висоти. Нижче греблі широким плесом та старичними рукавами поміж заплави розпочинається Кременчуцьке водосховище. А далі, на видноколі лівобережжя, — вузькі смужки золотавих пляжних пісків та безкрає море лісів...

Хоч своїми вершинами Канівські гори не сягають у захмарну височінь, але над Дніпром підносяться на 130-160 м. Вони займають східну околицю Придніпровської височини, найбільші відмітки поверхні якої дещо перевищують 320 м. Але навіть на таких її ділянках гірські краєвиди, схожі на канівські, не зустрічаються.

Канівські гори — явище унікальне не тільки на Придніпровській височині, але й на всій величезній Східноєвропейській рівнині. Місцевість тут набуває гірського вигляду насамперед завдяки своєму окраїнному географічному положенню на стику Придніпровської височини і однойменної низовини, що їх чітко розмежовує синя широчінь Дніпра-Славутича.

Справжнього гірського краєвиду місцевості надають також яскраво виражені горбистість і грядистість поверхні, глибока її розчленованість яружно-балковою мережею, розгалуженість якої на одиницю площі та глибина врізу в давні гірські породи є чи не найбільшими на Східноєвропейській рівнині. Мальовничість Канівських гір набуває особливої виразності завдяки лісистості території і частому перемежуванню ланів з килимом зеленобарвних дібров, байрачних лісів і гаїв.

“Гори мої високії, Не так і високі, Як хороші, хорошії, Блакитні здалека...” — писав саме про Канівські гори Тарас Шевченко.

Складчаста і оригінальна насувно-лускувата будова гірських верств, часте залягання відкладів молодшого віку під більш давніми, немовби підкинутими, інтенсивний розвиток зсувних і ерозійних процесів та наявність численних стін-урвищ, відомих під назвою «круч», дивовижне мереживо різновікових гірських порід, що залягають на поверхні, дали підставу вченим називати цей район дислокованим. Тому в геолого-географічній літературі цю територію називають також Канівськими дислокаціями.

Канівські гори простяглися вздовж Дніпра багатокілометровою смугою-дугою, що розпочинається на півночі біля села Трахтемирова і досягає на півдні околиць села Хмільна в пониззі ріки Рось. Далі на південь вони різко перериваються широкою Рось-Вільшанською долиною, за якою знову підносяться у вигляді вузького підняття — кряжу Мошногір'я. Загальна довжина Канівських гір — близько 75, максимальна ширина — 35 км. У цих межах гори не утворюють єдиного масиву як на півдні, так і у своїй північній частині. В рельєфі виділяються складені з багатьох горбисто-грядистих підвищень Трахтемирів-Бучацьке і Канівське купольні підняття.

Геологічна будова

Саме за її складність Канівські гори й стали всесвітньо відомими. Тут можна зустріти нашарування осадових морських і континентальних порід різного віку — від давніх тріасових, що утворилися за 150 млн років тому, до сучасних антропогенових. Відклади юрської, крейдової, палеогенової та неогенової систем дислоковані, тобто підняті вище рівня Дніпра, зібрані та південний захід. Тут виявлені похилі, перекинуті, проткнуті (діапірові) і так звані підкинуті складки та порушення нашарувань гірських порід. Характерним є також часте залягання більш давніх відкладів на тих, що утворилися пізніше. Вчені-геоморфологи, які досліджують рельєф і закономірності його розвитку, дійшли висновку, що гори утворилися на колишній високій терасі Дніпра.

В суміжних районах, не займаних дислокаційними процесами, породи нашаровані майже горизонтально і розміщуються у звичайній послідовності: молодші відклади залягають на більш давніх. Підошвою для нашарувань осадових відкладів служать кристалічні породи, що залягають нижче рівня Дніпра на глибині понад 200 м. У сусідніх районах Придніпровської височини вони перекриті тонким плащем антропогенових відкладів, а в Миронівці, Богуславі і Корсунь-Шевченківському в долинах річок виходять на поверхню.

Розріз верств гірських порід у їх первісному стані характеризується послідовною зміною нашарувань від антропогенових до юрських. Антропогенові відклади досить строкаті за механічним складом і своїм походженням. Здебільшого вони представлені лесами і лесовидними суглинками, річковими і водно-льодовиковими пісками, а також мореною — суглинками і супісками, які містять валуни кристалічних порід. Потужність цих відкладів досить мінлива — від 15-20 до 40-45 м. Глибше залягають відклади неогенової системи, які підстелюються білявими кварцовими пісками і пісковиками. Під ними розміщуються нашарування палеогенової системи — зеленуваті глаукавнітові піски, наглинок і зелено-голубуваті мергелі. Під ними знаходимо ясно-сірі й біляві бучацькі піски й пісковики (таку назву вони одержали від назви села Бучак Канівського району, де їх вперше виявив і описав геолог М. Соколов).

Глибше залягають зелені, зеленувато-сірі й темно-зелені глауконітові піски з проверстками чорної глини та домішками фосфоритових стяжінь і гальки з кварцу та кремнію. Блакитно-зелений колір пісків визначається вмістом зерен мінералу глауконіту, що утворюється в морях з відмерлих решток морських організмів. Велике поширення цих відкладів у межах району і повнота нашарувань, які утворюють товщу, дали підставу відомому геологу І. Армашевському виділити їх в окремий ярус. Він назвав його канівським. Середня потужність верств канівського ярусу — 20-25, загальна потужність палеогенових відкладів — 60-75 м.

Ще глибше залягають відклади крейдової системи, що представлені переважно світлими пісками з проверстками пісковиків.

Підошвою для них служать опоки і піски, піски й каоліни, що утворюють так звану «верству Виржиківського» (нижня крейда). Потужність відкладів крейдової системи змінюється від 30 до 50 м. їх підстилають глини юрської системи загальною потужністю 20-50 м. Підошвою для них є строкатобарвні піски й глини тріасової системи, що залягають нижче рівня Дніпра і в районі не відслонюються.

Однак у Канівському районі така витриманість потужності й послідовність нашарувань скоріше є винятком, аніж правилом. Так, на частині площ відсутні відклади неогенової і деякі шари палеогенової систем. Серед поверхневих відкладів, особливо на вершинах і південних схилах гряд та горбів, великі площі займають кам'янисті чи щебенюваті піски крейдової системи. До того ж більш молоді відклади розмиті або залягають під товщами порід старшого віку.