Методичні поради і питальник для збирачів топонімів

Принципи фіксації топонімічних назв подібні до етнографічних та фольклорних матеріалів. В основу покладене (по можливості) повне опанування всіх відомих на сьогодні назв географічних об'єктів при найточнішій передачі їх звучання і локалізації.

Записи слід розпочинати з загальних відомостей про населений пункт: коли і ким село (місто) засноване, звідки прийшли його жителі, може хто пам'ятає якийсь переказ про час появи перших поселенців (зокрема, це часто стосується хуторів, присілків, окремих груп садиб). Чи живуть у селі (крім українців) люди інших національностей? Як зветься колгосп, радгосп, бригада?

Чи не мають жителі населеного пункту колективних прізвищ чи прізвиськ і що вони означають? Чи не існує ідентичних назв людей з назвами населених пунктів? Які люди у населеному пункті вважаються корінними мешканцями, які у них прізвища? Які прізвища найбільш поширені? Бажано з'ясувати чи не існує зв'язку між оточуючими об'єктами і обстежуваним населеним пунктом як у плані етнічно-історичному, так і відносно назв. Далі вести записи топонімів згідно порядку питальника.

Під час записування потрібно дбати про зазначення всіх географічних назв відповідно населеного пункту, в тому числі і тих, які відносяться до найдрібніших об'єктів, пов'язаних з невеликими ділянками рельєфу, малими угіддями, кутами чи кінцями у селі, спорудами. Вносяться також ті назви об'єктів, які на сьогодні уже не існують (давні місця поселень, знищені млини і греблі, старі шляхи, закинуті криниці, цвинтарі, пересохлі болота, вирубані ліси і гаї), але пам'ять про них живе у народі. Ці записи супроводжує ремарка: «об'єкт: назви сьогодні не існує». Потрібно записувати зрозумілі і незрозумілі назви, поряд так звані «неблагозвучні» топоніми.

Записуючи географічні назви, треба пам'ятати, що не кожен мешканець населеного пункту знає всі назви, тому записи потрібно вести від декількох осіб-інформаторів. Краще записувати матеріал від жителів двох-трьох поколінь. Старші люди добре пам'ятають давніші назви, які були у вжитку в минулому, а на даному етапі забуваються, молодше покоління — нові назви. Такий спосіб опитування і запису дає повноту і точність зібраного матеріалу.

Інформаторів, однак, завжди бажано обирати з числа корінного населення. Найкраще, коли відомості про місцеву топонімію подають особи, «що умовами життя і професією зв'язані з певного роду географічними об'єктами» — рільники про назви полів, сіножатей, лугів, вигонів, сільськогосподарських неужитків; лісники — ділянки лісу, гаї, переліски, лісові насадження; рибалки — стави, озера, ріки, протоки, заплави, стариці, мочари джерела і т.і.

Запис топонімічних назв повинен бути точним і повністю відповідати вимові інформаторів. У точному записі — цінність матеріалу. Збирачам, які записують назви, рекомендується використовувати фонетичну транскрипцію для передачі назв у тій вимові, якою володіє інформатор, а тим, які ії не знають, потрібно передавати назви на письмі звичайними засобами орфографії.

Кожний топонім необхідно записувати у називному відмінку однини чи множини в залежності від того, як вживана назва. Коли зустрічаються дві форми, обов'язково записати паралельно обидві. Крім цього, занести всі форми непрямих непрямих відмінків цієї назви, при обов'язковому родовому відмінку. До назви потрібно написати прикметникову форму, якщо така вживається.

У випадках, коли той чи інший об'єкт має дві назви (буває і більше), записувати їх усі. При тому необхідно зробити примітки, яка з даних назв вживається частіше і яка відома з них раніше. Назва, складовою частиною якої є географічний термін і вона може вживатися у повній та усіченій формах (Лиса Гора, Лиса), потрібно записувати обидві форми, а при вживанні лише усіченої — в дужках проставити недостаючий термін: Лиса (гора). Усі назви бажано завжди записувати в реченні.

Враховуючи випадки переносу власних назв з одного об'єкта на інший (горб Круглий, пізніше ліс Круглий, або левада Широка Долина), потрібно записувати обидві назви об'єктів незалежно від їх характеру (номенклатурного матеріалу) і категорії. У таких випадках завжди бажано уточнити їх місце знаходження і взаємну локалізацію на планшеті, картосхемі (такі об'єкти, як правило, територіально накладаються, або є суміжними за розташуванням). Чим точніше записана назва і визначене її місце знаходження, тим легше піддається вона наступному науковому дослідженню.

Серед топонімічних назв трапляються також випадки, коли збирач-топоніміст (та й будь-який записувач) вагається чи інформатор сповіщає про власну назву чи географічний термін, наприклад, Гора — гора, Купини — купини. Такі вагання рекомендується розв'язувати «шляхом повторного опитування людей». Власна назва, як правило, є «іменем одного певного географічного об'єкту, а загальна називає цілий клас, групу однотипних об'єктів, розташованих у різних місцевостях».

У селах, де живе змішане населення потрібно записувати для кожного географічного об'єкта окремо українсько- та іншомовну назву. Вона здебільшого зберігається, хоч можуть виявитися різниці.

Поряд з топонімом необхідно записувати всі почуті від місцевих інформаторів історичні відомості, які стосуються топонімічних назв. Це, як правило, стосується пояснень назви. Останні повинні основуватися як на реальних фактах, так і виступати у формі легенд, оповідей. Потрібно записувати усі існуючі народні пояснення назв, якщо вони суперечливі, або здаватимуться сумнівними і спеціально надуманими. Збір легенд про назви населених пунктів та інші об'єкти, крім цього творить зовсім не досліджену в нашій науці ділянку усної народної творчості — жанр топонімічного фольклору.

Після запису географічних назв населеного пункту збирач-топоніміст вносить відомості про інформаторів, заповнюючи так званий «паспорт» топонімічного запису. Паспорт включає:

1. Прізвище, ім'я та по-батькові, рік народження (можна вік), національність, освіту професію, місце роботи;
2. Дата запису;
3. Місце запису (область, район, місто село і т.і.);
4. Відомості про особу, яка описувала пам'ятку.