З позицій пізніших часів можна виразити здивування, що в неспокійне міжвоєнне десятиліття була така впевненість у майбутньому і такий високий рівень поваги до науковців, така висока суспільна порядність самих науковців, що вони без звичних нам контролів, здач-прийнять звітів зуміли фундаментально виконати свою роботу. Бо було для них це справою їх наукової гідності, честі!
Прояв державної (правління Австрії) уваги і поваги до науки того часу засвідчили створення у 1895 році Пожижевської ботанічної станції в комплекті з метеорологічною станцією, які провадили метеорологічні спостереження на найвищому на той час пункті в Східних Карпатах, наукові вивчення флори Чорногори, проводили експерименти в ботанічних городах, в тому числі з тирличем жовтим і тирличем крапчастим, які втримались тут до нашого часу. Розквіт цієї станції в пізніші, в тому числі і в повоєнні часи забезпечив професор Львівського університету Г.В. Козій. Тепер ботанічна станція перебуває у підпорядкуванні інституту екології Карпат НАН України.
Другим важливим науковим об’єктом Чорногори була побудована на горі Піп Іван міжнародна метеорологічно-астрономічна і геофізична обсерваторія. Збудована будівля з товстими стінами, обшита корою коркового дуба з паркетною підлогою, центральним опаленням, водопостачанням, покриттям мідними листами, без використання металів, здатних намагнічуватися це передові технології будівництва того часу. Вступила в дію у період управління Польщі у 1938 році як метеостанція (керівник Владислав Мідович – народжений на Гуцульщині). Привезено механізми телескопа без телескопічної труби. З початком війни роботи тут припинили, легкі інструменти і матеріали спостережень евакуювали до Польщі. У час воєнного лихоліття, а особливо у повоєнні роки з покинутої будівлі жителі ближніх сіл розібрали все, що піддавалося демонтажу і могло при-годитися у домашньому господарстві. Навіть покрівлю даху. Це відповідало революційному духу радянської держави, коли «панське» треба було руйнувати, коли зникла повага до чужої власності, коли колективна власність – це нічийна власність і з неї слід щось взяти, а не додати. Насправді ж це було банальне злодійство. Довершили руйнування обсерваторії молоді туристи з радянським вихованням вседозволеності, нахабної неповаги до здобутків минулих часів, які розпалювали вогнища в приміщеннях обсерваторії, використовуючи як дрова паркет і дерев’яні деталі будинку. Прикро і жаль. Спроби відновити цю обсерваторію для науки у радянський час наштовхувались на велику вартість робіт, яку не могла дозволити собі держава, керівництво якої було надмірно стурбоване іноземною загрозою і виготовленням зброї в кількості, здатній знищити всі держави Землі. Стоїть тепер мур обсерваторії прикрим свідком духу радянщини, свідком злодійського і здеградованого духу її громадян, свідком того, що спрощення і ницість людська дістається легко, як і всяке скочування вниз. Досягнення ж вищого культурного рівня потребує праці кожного зокрема і всього суспільства.
В повоєнний період настали нові часи. Вчені австрійської школи постаріли чи відійшли у світ інший, більшість польських вчених виїхали заздалегідь, а ті. які не виїздили з Львова, сподіваючись перечекати війну (Е. Ромер) таки змушені були втікати перед радянською загрозою. Вчених українського походження теж практично не було, бо до науки польська держава їх не допускала. Ті видатні постаті, які все-таки прорвались у наукову сферу (В.Кубійович, С.Рудницький,), виявилися видатними і стали фундаторами української географії, а інші (Г. Полянський, І.Тесля, М Дольницький) зробили їй добрі послуги в різних галузях, але в Чорногорі вони не працювали. Деякі з них також втекли від червоної загрози на захід і там продовжили з успіхом свою роботу, а деякі, замануті назад в Радянську Україну були знищені, як українські буржуазні націоналісти.
Отже, терени і наукові установи спорожніли від колишніх науковців з високоморальним вихованням і високою освіченістю, педантичним ставленням до роботи за часів Австро-Угорщини , високою науковою викристалізованістю, але шовіністичним підбором кадрів польського часу, спробою українських географів встановити українські пріоритети у час німецької окупації, чим завинили і перед німцями і перед «визволителями».
За час воєнний були швидкісно перевидані карти території з переходом на нові картографічні проекції за еліпсоїдом Красовського з виправленням висот, географічних назв, часто неправильно почутих, або прочитаних російськими топографами з польських карт6.
В повоєнний час для організації навчання у ВНЗ західних областей України та для наукових досліджень були прислані кадри зі східних областей України та з Росії. Територія для них була нова, проблеми також, то ж польові дослідження почались не відразу. Спочатку слід було опанувати наукові надбання попередніх часів, звірити наукові позиції, шкали часових (геологічних) датувань, наукові теорії розвитку тектонічних структур (фіксисти, мобілісти, гляціалісти і антигляціалісти), вивчити відомий фактаж проявів корисних копалин, джерел бальнеологічних вод і т.д. Зрештою, до 50-х років, а в багатьох районах і набагато пізніше тривав ослаблений спротив радянській владі і її представникам, а тому експедиційні роботи виконували з острахом і обережністю, під охороною.
Навіть у 1962 році, коли студентом 2-го курсу мене було призначено в групу під керівництвом Г.МІллера для здійснення наукового маршруту через Чорногору зі зніманням кінофільму про цей чудовий край, керівник групи постійно носив рушницю і мав відповідний на це дозвіл.
Час радянський відзначився новим духом – не властивим цій території. На перше місце стала недовіра до всіх місцевих, перевірка вірності ідеям Леніна, Сталіна, повсюдні паперові документи: усякі реєстрації перебування, відрядження, видача дозволів, допусків, підписок. Особлива грань державного ведення справ – тотальна секретність. Теперішньому студенту важко збагнути, що карта масштабу 1: 1 000 000, що висіла на стіні в аудиторії раптом стає секретною і її ховають у відповідний опломбований кабінет, що допуск форма №4 до користування картографічними матеріалами з грифом «для службового користування» (це звичайні плани земель колгоспу без жодних висот, без гідросітки) видавався після подачі у так званий «перший відділ» своєї біографії, даних про батьків і близьких родичів, підписки зобов’язань дотримання інструкцій і аж після перевірки архівних матеріалів у Москві. А як повірити в такий припис: вивозити з «секретної кімнати», карти масштабу 1: 100 000 для роботи державної експедиції в польових умовах можна було лише у сейфі, привареному до днища кузова автомобіля з охороною. Смішно, але навіть копіювати від руки (ксероксів не було) можна було тільки фрагмент карти площею 5 км2 і то без підписів горизонталей та об’єктів. Це заставляло хитрувати, якось обходити ці приписи. Звичайно, що в таких умовах сподіватися на відданість науці і точність виконання робіт було малоймовірним, бо головним було завдання – дотриматись інструкцій секретності, якось (правдоподібно) зробити роботу, виконати нормативи трудового дня і, заві-рити своє перебування печатками влади, а звіт про роботу – печатками контрольних установ.
Важливим було також дотриматися позицій і трактувань провідних (російських) спеціалістів та замовників роботи: результат, як правило, мусів бути очікуваним, відповідним завданню. Важливими були також настанови партійних органів проводити відповідну агітаційну роботу з місцевим населенням. Така ситуація породила дух «показухи», норму подвійних стандартів, підтасування результатів, скривання протирічних фактів.