Внутрішні відмінності й міста
Величезна Індія має різноманітне природне середовище і неоднакові історичні, етнічні та економічні характеристики. Адміністративно-територіальний поділ враховує це різноманіття. Найчастіше штати групують у п'ять великих зон: Північний Захід, Північний Схід, Захід, Центр і Південь. Це також величезні території і всередині них є свої відмінності.
ПІВНІЧНИЙ ЗАХІД. На нього припадає 31% території і 29% населення. Північ зони займає гірська система Гімалаїв. Тут розташовані штати Джамму і Кашмір та Ґімачал-Прадеш. Для них характерна вертикальна зональність природи і господарства. Населення зосереджене в гірських долинах, найбільша з них Кашмірська долина між Великими і Малими Гімалаями. М'який клімат і мальовничі ландшафти є принадою для туристів. Відомими курортами стали Срінаґар і Шимла. Південь зони займає величезний за територією штат Раджастхан. Це пустеля Тар. Оазисне землеробство і кочове скотарство — головні заняття населення. Місцеві центри, колись це столиці маленьких князівств, також приваблюють туристів своїми пам'ятками середньовіччя.
Між горами на півночі і пустелею на півдні простягнулась частина Індо-Ґанґської рівнини. Саме вона уособлює зону і є найважливішою частиною Індії. В природному відношенні це частина Пенджабу, Доаб (вододіл Інду і Гангу) і Середній Ґанґ (межиріччя Гангу і Джамни). В адміністративному плані це штати Пенджаб, Хар'яна і Уттар-Прадеш.
Індо-Ґанґська рівнина в межах Північного Заходу — найважливіше історичне ядро країни. Тут зародилися релігії індуїзму та буддизму. Великі індійські держави існували в басейні Середнього Гангу ще на початку І тисячоліття до н.е. Пізніше цю територію назвали Хіндустаном. Доаб був ядром великих державних утворень у середні віки. Теплий клімат, родючі алювіальні ґрунти і багато вологи сприяли виникненню тут розвиненої землеробської культури і високої густота населення. За словами Е. Реклю, ця частина Індії являла собою «віковий фокус притягання для численних завойовників, зваблених її багатством і родючістю». Зараз особливості цієї частини Індо-Ґанґської рівнини в країні визначаються її сільським господарством, містами різних історичних епох і тим, що тут знаходиться столиця Індії.
На Північний Захід припадає понад 2/5 зрошуваних площ країни. Тут вирощують 2/3 пшениці, понад 1/4 бавовнику і більш як 1/2 цукрової тростини. Особливе значення зони у виробництві товарного зерна, її називають «пшеничною житницею».
Головним природним диференціюючим фактором на Індо-Ґанґській рівнині є опади, що їх приносять мусони. Кількість їх збільшується в напрямку із заходу на схід. Саме цим і визначаються місцеві територіальні відмінності в особливостях і структурі сільського господарства. Концентрація посівів пшениці і бавовнику зменшується із заходу на схід, далі вони зовсім зникають, поступаючись місцем рису і цукровій тростині, згодом з'являються такі культури, як джут і чай. У цьому ж напрямку зростає густота населення, але оскільки одночасно знижується і питома вага зрошуваних земель, то землеробство дедалі більше залежить від примх мусону, а товарність зернового господарства падає.
Західні штати Пенджаб і Хар'яна мають найвищі показники розвитку сільського господарства в Індії. Тут чимало ферм американського типу, потроху впроваджується машинна техніка. Великою є частка зрошуваних земель і повторних посівів, висока товарність зернового господарства поєднується з посівами фуражних культур.
Індо-Ґанґська рівнина являє собою найбільший масив родючих алювіальних ґрунтів у світі і є одним з найбільших і найважливіших сільськогосподарських районів світу. Тільки в Індії тут живе і годується 360 млн чоловік, а як узяти разом Пакистан, Індію і Бангладеш, то ця цифра зростає до 600 млн чоловік.
Промислове обличчя Північного Заходу представлене кустарним і дрібним виробництвом, цукровими заводами в долині Ґанґу і текстильними фабриками Канпура. Новим стало використання гідроресурсів басейнів Інду та Ґанґу, розвиток складного машинобудування та хімії. Найбільшим промисловим центром тут залишається Канпур, заснований у XVIII ст. англійцями. Останнім часом намітилися своєрідні «коридори зростання», які трьома радіусами відходять від Делі — вздовж Ґанґу, на північ і в напрямку Мумбаю. Саме в них створюються нові промислові центри і вузли: Бхакра-Нанґал, Хардвар, Матхура, Кота.
Численні міста Індо-Ґанґської рівнини відображають її історію. Тут знаходяться центри індуїзму, що виникли в незапам'ятні часи на берегах священного Гангу. Серед них Хардвар, Матхура, Аллахабад, Варанасі, Айодх'я. За легендами, це місця народження богів або їх найстародавніших храмів, місця виходу на рівнину або злиття священних річок. Міста ці живуть за рахунок паломників, які невпинним потоком йдуть сюди з усіх кінців країни. На релігійне свято в Аллахабад один раз в одинадцять років збирається до 15 млн віруючих. Особливу роль відіграє невелике поселення Бодх-Ґая (штат Біхар), пов'язане з життям Будди. Це священний центр буддистів усього світу і сюди йдуть паломники зі Шрі-Ланки, країн Індокитаю, Японії, Китаю, Монголії і Тибету.
Середні віки найяскравіше представлені містами Аґра з мавзолеєм Тадж-Махал і Амрітсар з «Золотим храмом» сикхів.
ДЕЛІ (9 млн жителів) лежить на правому березі Джамни, притоки Ґанґу. Це одне з найстаріших міст країни. У 1911 р. сюди з Калькутти було перенесено столицю Британської Індії, але ще до цього Делі був неодноразово столицею різних державних утворень, у тому числі могутніх мусульманських середньовічних держав: Делійського султанату (1206—1526 рр.) та імперії Великих Моголів (1526—1803 рр.). Вузлове положення Делі в межах індійського субконтиненту зрозуміле, в битвах на полях навколо нього неодноразово вирішувалася доля Індії. Саме тут між Гімалаями і пустелею Тар проходять шляхи з долини Інду в долину Ґанґу.
У національному масштабі Делі — насамперед столиця з усіма її атрибутами і головний культурний центр. Це місто численних історичних та архітектурних пам'яток, що втілюють синтез індуїзму та ісламу, і головний центр туризму в країні. В Делі багато наукових установ і навчальних закладів. Це також великий транспортний вузол. За розвитком інших функцій — торгово-фінансова, промислова — Делі поступається Мумбаю, Калькутті. У колоніальну епоху Делі був типовим для Індії кустарно-ремісничим центром. Зараз у місті до традиційних галузей додалися точне і середнє машинобудування, різноманітні хімічні виробництва, створюються «промислові парки» для розміщення дрібних підприємств. Навколо Делі в радіусі 30-50 км з'явилася ціла низка нових промислових міст.
Місто поділяється на Новий Делі і Старий Делі, які дуже різняться між собою. Новий Делі був побудований за єдиним планом ще колоніальними властями. В ньому мешкає 1/10 населення. Тут прокладені широкі й прямі вулиці та бульвари, багато зелені, розміщені державні установи і багаті особняки. У старому місті, де зосереджено 9/10 жителів, вузькі, криві вулиці, хаотичне нагромадження жител, виробництва і закладів торгівлі. Стихійне зростання міста за рахунок сільських мігрантів породжує нові труднощі і диспропорції.