Крисаченко В.С.
Екологічна культура

Антропогенні екологічні кризи. Аксіологічні виміри антропогенних екокриз

Аксіологічні виміри антропогенних екокриз

Екологічні кризи, зокрема антропогенного походження, мають два основні аксіологічні виміри: перший визначається тими збуреннями та трансформаціями, котрих зазнають самі екосистеми, другий — значенням та наслідками таких змін для життя людини, суспільства в цілому. Перший вимір відомий, а ще більше — зрозумілий незначній кількості людей: професійним екологам, біологам, тобто фахівцям прямого профілю, а також спеціалістам та діячам, котрі спираються на такі знання, враховують чи використовують його (економісти, політики, демографи, будівники та ін.). Другий стає набутком найширшого загалу: спричинені негаразди в довкіллі.хвилюють душу і домогосподарки, і космонавта, і віруючих, і атеїстів, багатих і бідних, тобто найрізноманітніші групи та верстви населення. Тому важливо спиратися на об'єктивні, наукові критерії генези екологічних криз, їхніх ознак та впливу на біосферу і цивілізацію.

Критерії визначення кризи екосистем такі:

Соціальна критеризація. Найпоширенішим критерієм настання екологічної кризи є соціальний її вимір, той ефект, котрий вона справляє на життя суспільства. Як зазначав визначний еколог і географ Г. Уайт, кризовий стан довкілля відображається у ставленні до нього більшості людей. Якщо громадськість стурбована, що забруднення планети робить її непридатною для життя людини, то екологічна криза має місце; якщо виснажуються земельні угіддя та водні ресурси і постає загроза масового голоду — то є ознаки екологічної кризи; якщо молоді жінки остерігаються народжувати дітей з огляду на можливе генетичне каліцтво, а мер міста відмовляється надати майданчик для будівництва електростанції з огляду на можливу загрозу від неї — стан довкілля є небезпечним. Г. Уайт у зв'язку з цим звертає увагу на наукові виміри розуміння довкілля, з яких найістотнішими є:
посилення уваги до проміжних систем;
зростаючий інтерес до натиску технічного прогресу на навколишнє середовище загалом;
практичне розуміння єдності багатьох явищ.

Подібним чином міркують і багато інших дослідників; наприклад, Б. Каллікот до ознак екологічної кризи відносить, послідовно: забруднення довкілля, естетичну деградацію природи, перенаселення, вичерпання ресурсів, раптове та масове вимирання рослинних і тваринних видів. Неважко помітити, що одні з ознак справді можуть характеризувати стан екосистем як кризовий (наприклад, вимирання), інші — відображають соціальні та гуманітарні негаразди і проблеми, які не завжди обов'язково пов'язані з екологічним станом довкілля. Наприклад, потреба в ресурсах більше залежить від економіки та справедливого світового устрою, аніж від їх наявності в тій чи іншій екосистемі. І взагалі, соціальна критеризація екологічних криз ідентифікує їх опосередковано на підставі викликаних ними ефектів у житті людини.

Ресурсно-лімітний критерій. Досить поширеним є також визначення стану довкілля як кризового на підставі оцінки наявності та достатності природних ресурсів, необхідних людині. Подібний ресурсно-лімітний підхід пов'язаний зі ставленням людини до природи немов до якогось сховища, комори, де у відповідних місцях знаходяться потрібні речі. І коли ті чи інші "полиці" "легшають" чи спустошуються взагалі, то саме тоді і лунають голоси про екологічну кризу та деградацію довкілля. Фактично ж мова йде про суто людську оцінку придатності довкілля задовольняти власні потреби.
Ресурсно-лімітний підхід багато в чому визначає сучасні теорію та практику стосунків людини з природою, оскільки саме цей вимір постає очевидною ознакою погіршення стану довкілля. Потужним збурюючим свідомість людей чинником стали доповіді Римському клубу, котрі зосередили увагу на вичерпанні та нестачі багатьох базових ресурсів. Згодом, однак, виявилося (Б. Скиннер, 1989), що кількість більшості необхідних ресурсів слід переоцінити в більший, на щастя, бік. Загалом, цей критерій засвідчує, скоріше, спроможність людини мудро і раціонально використовувати потенції біосфери, аніж справжній стан її самої чи окремих складників біосфери. Водночас не варто забувати, що саме видобування та використання ресурсів людиною є причиною переважної кількості екологічних криз.

Видова елімінація як критерій кризового стану довкілля. У структурі масової свідомості, що орієнтована на охорону природи і не байдужа до втрат, індукованих чи спричинених людиною, постійну першість посідає такий показник, як вимирання видів. Це дійсно дуже важливий критерій, котрий дає можливість наочно оцінити втрати живої речовини.

Елімінація, або вимирання видів унаслідок антропогенного впливу, відома ще з архаїчних щаблів антропогенезу (про це буде далі). З цивілізаційним поступом усталилися деякі тенденції, навіть закономірності (на жаль, негативні) цього процесу. Йдеться, зокрема, про наступне:

1. Зростає швидкість елімінації видів, що виявляється в тенденції зменшення відрізка часу від початку антропогенного тиску на той чи інший вид і до його зникнення. Інакше кажучи, нині людині, щоб знищити якийсь вид організмів, необхідно менше часу, ніж раніше.
2. Збільшується коефіцієнт вимирання видів, котрий вимірюється відношенням вимерлих видів до загальної їх кількості в біосфері. У минулі часи людина викликала вимирання одного-двох видів за кілька десятків чи сотень років; у Середні віки цей показник зріс до декількох видів на рік; згодом, у Новий час елімінація Досягла вже десятків та сотень видів. У наші дні види вже зникають щодня. За прогнозами фахівців (Биология охраны природы, 1983, с. 317) на кінець XX — початок XXI ст. коефіцієнт елімінації може сягнути 0,1-0,2, тобто під загрозою вимирання опинилося 10-20% усієї біоти планети.

3. Зросло таксономічне розмаїття видів, які стають об'єктами елімінації. У традиційному суспільстві на таку роль претендують, насамперед, промислово цінні види (хутрові звірі, цінні породи риб, крупні ссавці та ін.). Згодом до цієї спільноти долучили організми, котрі давали цінну сировину для промисловості, медицини тощо (наприклад, женьшень). Нині елімінаційного тиску зазнають види з найрізноманітніших систематичних груп — вірусів, грибів, мікроорганізмів, рослин, тварин тощо. Багато видів знищується опосередкованими впливами чи безпосередньо.

4. Своєрідною формою елімінації видів є інтенсивна трансформація поведінки, норми реакції, генетичної структури, суми адаптацій та інших атрибутивних для виду показників під впливом антропогенного чинника. У цьому випадку — а це є не що інше, як реальний еволюційний процес — виникають по суті нові таксони, а старі, батьківські, фактично зникають. За цією ознакою всі види поділяють на: а) синантропні, які існують залежно від людини, і б) мізантропні, які не співіснують з людським світом. Але навіть останні мусять протистояти йому, а тому реагують відповідно до еволюційних законів — елімінацією одних організмів чи популяцій і модифікацією інших.

5. Нарешті, особливу сукупність видів, що вимирають, становить, як це не парадоксально, незнана людям біота взагалі. Йдеться, звісно, не про явища в позаземних формах життя чи таємничих його польових та інших формах, про що ми маємо суто абстрактно-гіпотетичне судження, а про ту величезну множину земних видів, які ще не стали об'єктом науки, не описані, не систематизовані, не введені до наукового обігу. Але вони існують, і так само, як "легальні", зареєстровані види, зазнають елімінаційного антропогенного тиску і багато з них, за відомими аналогіями, звісно ж, вимирає. Оскільки, за сучасними даними, в біосфері цілком може існувати не близько двох мільйонів відомих видів, а принаймні у 10-15 разів більше, то втрати видової біоти, якої нині зазнає біосфера, мають бути переглянуті у значно більший бік.

Все означене свідчить про те, що біосфера нині зазнає непоправних втрат, оскільки будь-який вид генетично неповторний, а тому сукупна генетична основа живої речовини катастрофічно бідніє. Тим самим можна вести мову про видову елімінацію як кризове явище, хоча конкретні виміри його завжди різні. Скажімо, на рівні біосфери навіть втрата значної кількості видів не призвела до потужних біфуркацій. Так само в багатьох екосистемах на місце одного виду заступає інший. Тому видова елімінація не є абсолютним критерієм для ідентифікації екологічних криз, а лише допоміжним показником.

Для визначення антропогенних ефектів в екосистемах як кризових необхідно, таким чином, звертатися до тих показників, котрі безпосередньо характеризують стан екосистем.

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом