Антропогенні варіанти ландшафту. Концепція природно-господарських територіальних систем

Основи антропогенного ландшафтознавства як наукового напрямку були закладені ще В.В. Докучаєвим у його роботі «Наши степи прежде и теперь». У ній показано, як багатовікова діяльність людини призвела до тотальної зміни степів і чорноземних грунтів, що в загальному підсумку відбилося на тодішньому господарюванні та мало певні екологічні та економічні наслідки для сільського господарства Російської імперії.

Надалі було зроблене визначення антропогенного ландшафту як «природного комплексу, у якому корінних змін (перебудови) під впливом людини зазнає кожний з його компонентів, у тому числі й рослинність разом з тваринним світом» (Мильков, 1973). Отже, природні (недоторкані людиною) ландшафти поступово витісняються похідними (вторинними) антропогенними ландшафтами.

Антропогенні ландшафти – це геосистеми, які виникли і розвиваються в результаті взаємодії природного середовища і господарської діяльності людини. Таким чином, антропогенний ландшафт – це ландшафт, який утворився під впливом людини. До антропогенних належить більшість сучасних ландшафтів Землі. Якщо врахувати приховані зміни умовно природних (наприклад, заповідних) ландшафтів, які пов'язані з емісійним антропогенним впливом через атмосферу і гідросферу (атмосферні опади, поверхневий стік), то стане зрозуміло, що нині географічна оболонка складається з виключно змінених під впливом людини геосистем.

Фахівців у галузі ерозії грунтів найбільш цікавлять агроландшафтні системи (АЛС), або агроландшафти. Кордони одиниць АЛС – це, як правило, рубежі у вигляді польових доріг, елементів гідрографічної мережі або лісосмуг. Ці кордони, на відміну від природних ландшафтів, можуть бути визначені досить однозначно на підставі карт організації території. Порівняно з природним ландшафтом АЛС – результат нових просторово-часових відносин, які сформувалися в результаті господарської діяльності. З позицій ерозійної проблематики в АЛС порівняно з природними ландшафтами відбувається низка важливих процесів. Зокрема, у результаті спрощення біологічної складової, а саме, заміщення природних фітоценозів сільськогосподарськими культурами, а також зменшення протиерозійної стійкості грунтів, співвідношення між процесами акумуляції і денудації грунтової речовини швидко зміщується убік денудації, унаслідок чого з'являються змиті грунти. Трансформація водного балансу території, біологічного і геохімічного круговороту речовин в АЛС зумовлює зміни найважливіших ландшафтних біохімічних і фізичних процесів, зокрема утворюються зони з високою концентрацією токсичних елементів (Каштанов и др., 1994).

У тому випадку, коли антропогенний фактор є головним внутрішнім фактором сучасного розвитку АЛС, визначають особливі природно-господарські територіальні системи (ПГТС), які функціонують як одне ціле (Швебс, 1987). Природна складова в ПГТС істотно змінена. Фрагменти літосфери, гідросфери, атмосфери, біосфери і педосфери в ПГТС істотно перероблені в нові субстрати. Зокрема, у фрагментах літосфери змінений літологічний склад, чергування шарів осадових порід, глибини залягання і якість грунтових вод, утворені різнорідні форми штучного рельєфу. Фрагменти гідросфери в ПГТС являють собою водні розчини хімічних сполук антропогенного походження. Атмосферне повітря в ПГТС має інший хімічний склад порівняно з верхніми шарами атмосфери. Після десятка років експлуатації в аграрних варіантах ПГТС педосфера є складним природно-антропогенним субстратом, який втратив значною мірою свою головну атрибутивну ознаку – родючість. Фрагменти біосфери всередині ПГТС або просто знищені, або набувають специфічних синантропних форм, що докорінно відрізняється від природних біота зооценозів. Одним словом, вже умовно природна речовина, що входить у ПГТС, «переробляється» відповідно до нових термодинамічних умов (Позаченюк, 1999). В антропогенний компонент ПГТС входять населення (фрагмент антропосфери) і результат його діяльності – «техноречовина» (фрагмент «техносфери»). До «техноречовини» належать різного роду інженерні споруди, системи комунікацій, будівлі тощо (Швебс, 1987).

У цілому географічна оболонка, яку інколи називають новим утворенням – екосферою, нині являє собою складну мозаїку ПГТС (селитебних, аграрних, водогосподарських, гірничодобувних, рекреаційних та ін.), створених людиною з метою використання різних природних ресурсів. Крім цього, в екосферу входять слабоперероблені господарською діяльністю квазіприродні ПГТС («природні», «цілинні», «недоторкані»), у тому числі заповідні території, природно-рекреаційні зони тощо, однак із безперервно зростаючою прямою або непрямою присутністю антропогенного фактора. Проміжне положення займають похідні ПГТС, що спонтанно виникають на місці покинутих і вже значною мірою деградованих конструктивних ПГТС (колишніх пасовищ, місць лісозаготівель, покинутих землеробських ПГТС тощо) (Позаченюк, 1999).

Застосування ландшафтної (агроландшафтної) концепції в ерозієзнавстві повинно мати наскрізний характер – від досліджень до проектування. Наприклад, при проектуванні грунтозахисних систем ландшафтно-контурно-меліоративного землеробства (див. розділ 6) вивчення ландшафтних особливостей території є необхідною процедурою (Швебс, 1985). На основі ландшафтної карти складаються карти однорідних агроландшафтних контурів і агроландшафтних масивів, межі яких є рубежами контурної організації території. Усередині контурів виділяються ландшафтні смуги, що являють собою певні сполучення фацій. Ландшафтні особливості території враховуються також при проектуванні сівозмін та технологій обробітку грунту при вирощуванні сільськогосподарських культур.

Слід зазначити, що контурною організацією території в Україні охоплені мізерні площі. Аналіз сучасного стану цих ділянок, залишених в умовах економічної кризи і земельної реформи без належного догляду, взагалі свідчить про певний занепад цього напрямку в землеробстві й організації території. Реальністю ж є аграрні ПГТС із прямокутною організацією території, які були створені з урахуванням лише економічних критеріїв і є однією з головних причин прояву інтенсивних процесів деградації грунтів, у тому числі й ерозії.

Отже, сьогодні більш-менш успішне вирішення завдань зі стабілізації водно-ерозійного процесу, обгрунтування протиерозійної агротехніки можливе тільки на основі концепції ПГТС. Необхідно прийняти антропогенний фактор як даність, як внутрішній елемент цих геосистем і враховувати при оптимізації використання земельного ресурсу вже сформовані економічні критерії. Наприклад, при застосуванні комплексно-регіонального принципу, можлива оптимізація використання земельних ресурсів у масштабах, наприклад, адміністративного району внаслідок оптимального співвідношення між різними угіддями – ріллею, лісами, пасовищами. Сумарний протиерозійний ефект такої процедури, імовірно, не буде меншим загальної реорганізації сукупності ПГТС цього району на принципах ландшафтно-контурно-меліоративного землеробства, а економічний ефект такої процедури очевидний апріорі.