Систематизація у геоморфології

Види систематизації. Типізації та класифікації рельєфу за віком, генезисом, морфологією та іншими ознаками. Таксономічні одиниці та головні принципи геоморфологічного районування.

Систематизацією називають такий методичний прийом, коли ціле розділяють на частини, які мають спільне і водночас відмінне за певними ознаками. Є кілька видів систематизації: 1) класифікація – групування предметів за кількісними ознаками; 2) типізація – групування об'єктів за якісними ознаками; 3) районування – розділення території на ієрархічні або рівнозначні таксони; 4) зонування – виокремлення ділянок з різними ступенем інтенсивності явища.
Незважаючи на очевидну різницю між значеннями термінів "класифікація" і "типізація", їхній зміст у геоморфологічних працях переважно ототожнюють, а самі слова вживають як синоніми.
Як випливає з визначення геоморфології, до головних ознак систематизації форм рельєфу, рельєфотвірних відкладів і процесів належать вік, генезис, морфологія.
Класифікацій за віком найменше. Саме питання, що ж уважати віком рельєфу, досить дискусійне. На початку XX ст. В.М. Девіс (1912) ототожнив вік рельєфу зі стадіями його розвитку: молодий, зрілий, старий. За К.К. Марковим (1948), вік рельєфу – це поняття абсолютної давності його виникнення. Ю.Ф. Чемеков (1970) запропонував таке визначення віку рельєфу: тривалість існування рельєфу з моменту виникнення до моменту зникнення (включно з фазами прогресивного та регресивного розвитку), описана трьома віковими координатами (дата виникнення, дата переходу в реліктовий стан, дата зникнення). Ці дати прив'язані до шкали відносної чи абсолютної геохронології.
Переважно трапляється поділ рельєфу на давній (уточнення віку згідно з геохронологічною шкалою) та сучасний.
За поєднанням часу утворення певних форм і ступенем їхньої збереженості в сучасному рельєфі виділяють рельєф похований, експонований та реконструйований. Похованим називають палеорельєф, укритий геологічно молодшою товщею осадових чи вивержених порід. Якщо такий рельєф виходить на денну поверхню внаслідок ерозійно- денудаційних процесів, то його називають відкопаним (відпрепарованим). Давній рельєф, що не був похований протягом еволюції та ввійшов до складу сучасного рельєфу, називають експонованим, а знищений рельєф, відновлений лише за корелятними йому відкладами і фрагментами окремих морфоструктур, – реконструйованим.
Упорядкування форм рельєфу за генезисом ґрунтується на визначенні провідного чинника рельєфоутворення. Надзвичайно детальні "генетичні систематики" належать О.І. Спіридонову. На зразок систематики К. Ліннея у біології, він розробив чітко ієрархізовану систему таксонів: тип, клас, рід, родина, вид. Типів є два – ендогенний та екзогенний. В ендогенному виділено тектонічний та вулканогенний класи, в екзогенному – флювіальний, флювіогляціальний, гляціальний, кріогенний, еоловий, карстовий і суфозійний, гравітаційний, берегів і дна морів та океанів, біогенний, антропогенний, космогенний. Класи поділять на акумулятивний і денудаційний роди (для тектонічного рельєфу вживають назви плікативний і диз'юнктивний, для вулканогенного – інтрузивний та ефузивний).
Генетичний підхід використовують також для типізацій процесів. Крім того, процеси класифікують за інтенсивністю, ступенем антропогенної активізації, ступенем ураженості ними території тощо.
Найпростіший приклад морфологічних типізацій – поділ рельєфу на додатний (підвищення над горизонтальною площиною – горби, ерозійні останці, хребти) і від'ємний (зниження на фоні горизонтальної площини – річкові долин, карстові лійки, западини водойм). За розташуванням стосовно геосфер є рельєф субаеральний (наземні форми), субаквальний (форми дна водойм і водних потоків), субтеральний (підземні форми).
За розмірами рельєф поділяють на планетарний – найбільні за розмірами форми земної поверхні (материки й океани); мегарельєф – найбільші форми материків та океанів (гірські хребти материкові й океанічні, нагір'я, великі рівнини, плато); макрорельєф – великі елементи рельєфу земної поверхні (частини макрорельєфу, самостійні морфологічно); мезорельєф – форми з меншими розмірами, вертикальним розчленуванням (горби, балки, великі карстові форми); мікрорельєф – елементи мезоформ (схили долин, брівки) і невеликі форми рельєфу. Деякі дослідники виділяють ще нанорельєф – форми, розміри яких менші 1 м, а пікорельєф навіть вимірюють у міліметрах.
Кількісні показники рельєфу наведені у табл. 3.1, 3.2.

Таблиця 3.1. Розміри форм рельєфу ( Barsch , Stablein , 1978)

Таблиця 3.2. Морфологічні та морфометричні показники рельєфу, за Спіридоновим, 1985

Зазначимо, що досить часто систематизації роблять за кількома ознаками одночасно: морфогенетичні, морфо-хронологічні. Поєднують також кількісні та якісні ознаки (див. табл. 3.2).
Багато специфічних проблем виникає в разі класифікацій антропогенного рельєфу. Насамперед, потрібно чітко визначити, що такою формою можна вважати і де межі не лише між антропогенним і природним, а й між геоморфологічним і негеоморфологічним. З огляду на дискусійність критеріїв визначення меж між природними, природно-антропогенними й антропогенними формами доцільно розробити методики класифікації антропогенних форм рельєфу, в основі яких не буде теорії чітких множин Кантора. Цього в українському ландшафтознавстві дотримується М. Гродзинський, використовуючи для класифікацій мерономію Г. Мейєна і теорію нечітких множин Л. Заде, що не ґрунтуються на вертикальній ієрархії і дають змогу визначити ступінь належності до певного класу.
Для всіх наук про Землю важливим є поділ певної території на регіони з індивідуальними рисами. На думку О.І. Спіридонова, сутність геоморфологічного районування полягає у поділі поверхні на різнорангові геоморфологічні територіальні категорії (регіони) з особливими (неповторними) геоморфологічними ознаками, які відрізняють конкретний регіон від будь-якого іншого. Завдання геоморфологічного районування – звести різноманітну, часто суперечливу інформацію в певну систему, яка б дала змогу виявити географічно-геоморфологічні закономірності будови, розвитку і просторового розташування форм рельєфу на значних площах.
Таке районування прийнято називати індивідуальним, на відміну від типологічного, де розрізнені ділянки об'єднують у групи з єдиною характеристикою на підставі спільних для кожної групи типологічних ознак.
Загальновизнаними регіональними таксономічними одиницями є країна, провінція, область, район. З погляду П.М. Цися, країну характеризує геоструктурна єдність і спільні риси рельєфу. В межах геоморфологічних країн, зазвичай, виділяють провінції за ознаками переважного внутрішнього або зовнішнього чинника, що сформував на її площі типові форми рельєфу. Геоморфологічна область – частина країни чи провінції, що відповідає одній або декільком геоструктурам меншого порядку (синеклізі, антеклізі) і має подібні риси рельєфу; частину області з деякими відмінними рисами виділяють у підобласть. Геоморфологічний район – це територіально відокремлена одиниця, яку характеризує специфічне, неповторне поєднання кількох типів рельєфу або один тип; у межах районів виділяють підрайони, які відрізняються деякими рисами морфометрії і морфології.
В.Г. Лєбедєв вище країни ставить зону. А деякі дослідники для регіональних схем використовують ще дрібніші одиниці, ніж підрайон. Усього виходить 13 таксонів: материк (океан), зона, країна, провінція, підпровінція, область, підобласть, макрорайон, макропідрайон, мезорайон, мезопідрайон, мікрорайон, мікропідрайон.
Регіони різного таксономічного рангу співвідносяться один з одним як частина з цілим. їхня цілісність і неповторність відображена наданням кожному регіонові власних назв за місцевими географічними об'єктами.
У випадку районування виникає проблема поєднання в одній системі морфоструктурних і морфоскульптурних особливостей території, тому серед підходів до районування виділяють морфоструктурний (бере до уваги, передусім, ендогенні чинники рельєфотворення, ефективніший для гірських територій), морфоскульптурний (орієнтований на екзогенне рельєфотворення) і комплексний (синтезує обидва підходи).
Для схем районування характерне ускладнення з часом. Це можемо простежити на схемах геоморфологічного районуваня України. На карті головних геоморфологічних районів України М.І. Дмитрієва 1936 р. (перший варіант 1934 р.) виділено лише 14 районів (врахуємо, що межі тодішньої України відрізнялися від сучасних): Волинське плато, Подільське плато, Правобережне Придніпровське плато, Придеснянське плато, Лівобережне плато, Придонецьке плато, Донецький кряж, Азовське плато, Поліська терасова рівнина, Дніпровсько-Деснянська терасова рівнина, Донецька терасова рівнина, Запорізька внутрішня рівнина, Причорноморська берегова рівнина, Приазовська берегова рівнина.
У найновішій схемі геоморфологічного районування України, яку 2004 р. спільно уклали вчені Інституту географії НАН України, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Львівського національного університету імені Івана Франка, Таврійського національного університету імені Володимира Вернадського, у межах України виділено 158 геоморфологічних районів (100 у рівниній частині, 58 у гірській), які належать до 36 підобластей, а ті – до 13 областей, 3 країн.

До геоморфологічної країни Східноєвропейської полігенної рівнини належать:
Південно-Поліська область пластово-акумулятивних низовинних рівнин;
Придніпровська область пластово-акумулятивних низовинних рівнин;
Волинсько-Подільська область пластово-денудаційних височин;
Придніпровсько-Приазовська область пластово-денудаційних височин та низовин;
Донецька область цокольної кряжевої пластово-денудаційної височини;
Середньоросійська область пластово-денудаційних височин на неогенових, палеогенових і крейдових відкладах;
Бессарабська область пластово-денудаційних височин на неогенових відкладах;
Причорноморська область пластово-акумулятивних і пластово-денудаційних низовин.

До провінції Східних Карпат Карпатської гірської геоморфологічної країни належать:
Передкарпатська область пластово-акумулятивних і пластово-денудаційних височин;
Українсько-Карпатська область денудаційно-тектонічних гір;
Закарпатська область пластово-акумулятивних і пластово-денудаційних рівнин.

До Кримської провінції Кримсько-Кавказької гірської геоморфологічної країни належать:
Гірськокримська область структурно-денудаційних гір, Керченсько-Таманська область пластово-денудаційних і пластово-акумулятивних рівнин.

Деякі дослідники виділяють у межах рівнинних країн менше, а у межах гірських країн більше областей. Зокрема, П.М. Цись у полігенній рівнині України виділив шість областей (Полісько-Дніпровську низовину, Азово-Придніпровську височину, Волино-Подільську височину, Південно-Західну окраїну Середньоруської височини, Азово-Чорноморську низовину, Донецький кряж), у Карпатській гірській країні – сім (Передкарпаття, Зовнішні Карпати, Вододільно-Верховинську, Полонинсько-Чорногірську, північну окраїну Мармароської області, Вулканічні Карпати і міжгірні улоговини, Закарпатську рівнину), у країні Гірського Криму – чотири (головне Кримське пасмо, куестове передгір'я Кримських гір, Південне узбережжя Криму, Керченський півострів).
Зрозуміло, що площа території, для якої виконують районування, має важливе значення в разі вибору таксонів. Зокрема, для районування материків найбільшими одиницями будуть зони (рівнинні області) і пояси (гірські області). Наприклад, у Південній Америці Г.С. Ананьев і O.K. Леонтьев (1987) виділяють гірський пояс Анд, до якого належать чотири країни: Венесуельсько-Колумбійські Анди, Еквадорсько-Перуанські Анди, Центральні Анди, Чилійсько-Аргентинські Анди; і рівнинно-плоскогірну зону, куди належить шість країн: рівнина Оріноко, Гвіанське плоскогір'я, Бразильське плоскогір'я, Амазонська рівнина, рівнини Гран-Чако і Пампа, Патагонське плато.
Серед принципів геоморфологічного районування необхідно назвати, передусім, принцип об'єктивності – відповідності виділених таксонів реальним об'єктам; принцип сумірності – приблизно однаковий розмір однорангових таксонів або лише в гірських умовах, або в рівнинних; принцип повної подільності території; принцип генетичної і вікової зумовленості – залежно від рангу таксонів урахування типів земної кори, типів та інтенсивності неотектонічних рухів, типів рельєфотвірних відкладів тощо.

1. Ананьев Г.С., Леонтьев O.K. Геоморфология материков и океанов. – М.: Изд-во Москов. ун-та, 1987. – 275 с.
2. Гродзинсъкий М. Класифікаційна проблема в сучасному ландшафтознавстві // Сучасні проблеми і тенденції розвитку географічної науки: Матеріали міжнар. конф. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2003. – С. 39-40.
3. Дмитрієв М.І. Рельєф УСРР (геоморфологічний нарис). – Харків: Рад. школа, 1936. – 168 с.
4. Колтун О. Аналіз класифікацій антропогенного рельєфу // Наук. зап. Терноп. ун-ту. Сер. геогр. – 2005. – Вип. 1(7). – С. 15-19.
5. Палієнко В.П., Барщевський М.Є., Бортник С.Ю. та ін. Загальне геоморфологічне районування території України // Укр. геогр. журн. – 2004. – № 1. – С. 3-11.
6. Панов Д.Г. Общая геоморфология. – М.: Высшая школа, 1966. – 427 с.
7. Проблемы эндогенного рельефообразования / Отв. ред. Н.А. Флоренсов. – М.: Наука, 1976. – 452 с.
8. Современный рельеф. Понятия, цели и методы изучения. – Новосибирск: Наука, 1989. – 157 с.
9. Спиридонов А.И. Опыт генетической систематики рельефа // Землеведение. – 1967. – Т. 7 (новая серия). – С. 33-53.
10. Спиридонов А.И. Геоморфологическое картографирование: 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Недра, 1985. – 184 с.
11. Цись П.М. Геоморфологія УРСР. – Львів: Вид-во Львів, ун-ту, 1962. – 224 с.